Вигляд колишнього Любтова з боку Анастасівки. Видно млин, хатину для завізників, складЛЮБТОВ — СЕЛО, ЯКОГО НЕМА...

     Уже давно зорі вимережили небо, і місяць яснів над світом, а мені все не спалося. Думки в котрий раз поверталися до побаченого і відчутого напередодні — у Любтові, селі, якого вже нема, але яке колись жило, сміялося, веселилося, печалилося, сподівалося... І чомусь уявлялося, як там оцієї нічної пори — під місячним сяйвом у нічній тиші, серед лісових заростей. Може, витають душі предків та сумують, що зник оцей милий їм закуток земного світу — рідне село? І благають близьку та далеку рідню не віддати його в забуття, пам’ятати? І, може, зорі палахкотять над зниклим селом — залишками його хат, заростаючими лісом садами — мов поминальні свічі?
     І все-таки Любтову поталанило: є люди, які не тільки зберегли живу пам’ять про нього, гарячу любов до нього, а й дбають, аби передати все найкраще з життя минулих поколінь любтовців — їх духовні, культурні й мистецькі набутки, їх цікавий фольклор, а також і певний життєвий та господарський досвід — нині сущим та в прийдешність, зібравши все те і записавши. А от тепер відділ культури райдержадміністрації відрядив фольклорно-етнографічну експедицію, аби ознайомитися з тими набутками та зняти відеофільм у селі, якого, на жаль, уже нема. Важко передати всю палітру вражень від побаченого і почутого, всю повноту відчуттів дивовижного, прекрасного і... печалі. Зупинимося лише на деяких епізодах.

КВІТИ З ПРАДІДІВСЬКОЇ САДИБИ

     Біля оселі подружжя Колесників — Володимира Петровича та Галини Миколаївни, що проживають у Городниці, а вчителюють у сусідніх селах, — розмаїта квіткова веселка. Заклечане квітами подвір’я, а серед них такі, яким ми, учасники вже названої фольклорно-етнографічної експедиції, й назви не знали. Чомусь найперше мою увагу привернув розкішний зелений кущ, який, вгадувалося, в пору цвітіння дуже красивий. Що за квіти? Катерина Омельченко, рідна тітка Галини Миколаївни, розповіла:
— Синім цвітуть, півники. У цього куща своя історія. Галя знайшла його в глушині, в колишньому Любтові — на прадідівській садибі (як і зберігся?). Викопала, принесла додому, посадила і доглядала любовно. Такий був він зачахлий, коли принесла, а он як славно розрісся...
     Квіти вже неіснуючого села... Вони, різного кольору й вигляду, доповнені творчою уявою рукодільниць, залишилися й на старовинних любтовських вишитих рушниках. Такі рушники ми цього дня бачили у Анастасівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів, де ось уже 27 років вчителює Галина Колесник. Вона зібрала ті рушники і розмістила у краєзнавчому куточку одного з класів. І постає в мові квітів, узорах любтовська давнина на тих рушниках тонким відчуттям прекрасного та самобутнім світосприйняттям їх творців.

Сестри Катерина та Віра Менчинські у рідному, вже неіснуючому селіХОДА ПАМ’ЯТІ

     Їдемо до Любтова. Крім подружжя Колесників, нас туди супроводжують уже згадана Катерина Омельченко та її старша сестра Віра Семенюк (мати Галини Колесник), котрі родом з Любтова. Шлях пролягає то путівцем, а згодом — поміж лісом. Яка віддаль від Городниці? Кілометрів дев’ять.
     Та ось уже побільшало простору, не зайнятого лісом, а згодом простяглася в далечінь нібито сільська вулиця.
— А це й була вулиця — центральна вулиця нашого села, — пояснюють сестри.
     Все голосніше долинає шум води, немовби десь від греблі.
— Там і була гребля та млин любтовський, але тільки пороги залишилися, — кажуть жінки.
     Згодом вони ведуть нас колишнім селом, що невпинно заростає лісом, показуючи та розповідаючи, що й де тут розташовувалося: де корчма була, де кузня, млин та склад, сільська лавка, де хата їхня батьківська стояла, а де — сусідські оселі, де були поля й городи людські...
— Тут які пшениці росли — по шию, і густі. А городина так славно родила!
— Ось гляньте сюди — тут наша хата, родини Менчинських, була, а он там — погріб. А криниця — далі, де нижче, бо тут до води далеко. А вода ж навколо знаєте яка — як мінеральна.
— Бачите, старі яблуні — це наш садок. Ой, як же барвінок он розрісся — це наша мати колись посадила. Її вже нема, а барвінок так гарно цвіте. Калина... Змалечку її пам’ятаємо, ніби весь вік росла...
     Про все сестри Віра та Катерина розповідають з таким хвилюванням, що просто не можна ним не перейнятися.
— Прийдеш сюди, бува, поплачеш, а серце так защемить... — сумно каже Катерина Олександрівна і по якійсь хвилі розповідає:
— Нас, дітей, було п’ятеро, в родині Менчинських — наших батьків Олександра Андрійовича та Уляни Іванівни. Чотири сестри — Віра (вона в Анастасівці нині живе), Ніна та я (ми тепер у Городниці), Ольга (на Одещині проживає) — та брат Олександр. Він аж у Красноярську і дуже тужить за рідною стороною. Такі листи хвилюючі нам пише... І свої вірші час від часу надсилає. Ось послухайте:
Там, на малой родине,
Посреди садов,
Стоит хата брошена —
Нету к ней следов.
Окна заколочены,
Вымирает сад —
Молодость ушедшую
Не вернуть назад.
Там на малой родине,
Посреди садов...
Лишь остался в памяти
Милый мой Любтов.
— Ще десяток-два літ — і від нашого Любтова сліду не залишиться: ліс усе поглине, — додає із сумом Катерина.
     Але коли і чому почалися занепад та зникнення цього села, яке було колись квітучим, славним людьми добрими та працьовитими, мудрими і співучими.
— У тридцять сьомому наше село розкидали, — каже вже Віра Олександрівна (саме так вона й висловилася — «розкидали»). — Кого вислали хтозна чого в далекі холодні краї — «розкуркулили», хтось сам подався у світи від такої лихої долі. А потім інша напасть — знищення хуторів. Мовби стали вони геть непотрібними. І розлетілися любтовці по світах — хто ближче, хто далі.
  ...Навкруги тиша, настояна на квітах, травах, пахощах лісових. Лише від порогів — от немов живий говір, наче чиїсь голоси у гомоні води відлунюють, все щось розповідають. Пробираємося заростями, обходимо болітце — і потрапляємо до Дідової кринички. А чому така назва їй? Бо, дізналися, дід Олександр (Менчинський) ще в молодості докопався до джерела і обладнав цю криничку. Доглядав, аби люди пили на здоров’я джерельну воду, використовував ту воду і для лікування людей (мав такий дар), набираючи непочату — до сходу сонця.
     Неподалік кринички — диво-камінь. Величезний і височить немовби на п’єдесталі.
— Це визначна пам’ятка Любтова, — пояснює Катерина Олександрівна. — Пригадую, ми, сільські діти, років десять підкопували, щоб хоч скалку з цього каменя видобути. Таки видобули...
     У цій подорожі я мимоволі чомусь намагалася бути поближче до Катерини Олександрівни, своєї ровесниці. А вона постійно звертала нашу увагу на ті чи інші лісові рослини.
— Ось гляньте, — показала якоїсь миті обіч лісової стежини, — звіробій продірявлений. Притиснеш пальцем листочок — і червоні крапельки, нібито кров, з’являються. Рідкісна й дуже цінна лікарська рослина. Це не той звіробій звичайний, який часто зустрічається.
     Дізнаюся: Катерина Омельченко, яка зараз на пенсії, 38 років працювала в лісі. Починала лісокультурницею, а потім була і майстром лісу, і лісничим. Здобувала професію у лісотехнікумі.
     Її сестра Віра також добре знається на лісових рослинах і час від часу розповідала нам про якусь з них.
— Погляньте, — мовила, — парило, від хвороб шлунку добрі ліки.
     Вірі Олександрівні вже за сімдесят, але долає дорогу серед дерев та заростей, здається, так легко. І очі світяться, і радість в голосі — відчувається, то від зустрічі з цією місциною, де народилася, виросла, де до болю все рідне. Все тут навіює їй спогади. Ось стала розповідати нам випадок зі свого дитинства:
— Років шість мені було. Поверталася від родичів додому. А хати одна від одної в нас далеченько. Йду. Зимно. І вже сутеніє. Оглядаюся, а за мною — вовк! Ой лишенько... А бува нападе? Страшно, але не біжу — йду. Чую — і вовк іде за мною. Оглянусь, зупинюся — і він стане. Отак ми йшли. Але не напав на мене. Як прийшла додому й мамі розповіла про ту пригоду — вона зойкнула і почала молитися та гаряче Богу дякувати...
     Мабуть, лісові люди (тобто, котрі, як ото любтовці колись, живуть серед лісів) незвичайні. Ліс бо не тільки годує, лікує, а й потребує від людини сміливості, обережності (мало які пригоди можуть там трапитися...), а ще він виховує в людині тонке відчуття живої природи, любов до неї. Цією любов’ю сестри Віра та Катерина з любтовського роду Менчинських аж світяться. Ліс для них — ще й немовби храм. До речі, в роду Менчинських був і священик. Це Олексій Андрійович, рідний дядько Віри та Катерини. У церкві в Городниці службу правив. Ох і натерпівся від тодішньої влади, яка священиків утискувала, переслідувала. Але мужньо ніс отець Олексій свій хрест. І дуже поважали його люди — був чуйний, добрий, совісний, готовий кожному прийти на поміч.
     Сестри Віра та Катерина свято бережуть пам’ять про все, пов’язане з їх рідним селом. Розчулило, як бережно Катерина Олександрівна вийняла з пакета рукав жіночої сорочки з вишитими ніжними білими квітами, розклала і розповіла:
— Це елемент старовинної української жіночої сорочки. Зверніть увагу, яке тонке полотно та яка тонка робота. Виробу вже сто років. Жінки, якій належала ця сорочка, уже давно нема. У давнину таку сорочку дівчині належало вишити до свого заміжжя.
  ...Ходили ми колишнім Любтовом, пили його студену джерельну воду, їли груші зі старих любтовських садів і подумки дякували людям, які колись тут жили, трудилися, берегли та примножували навколишню красу.

Дідова криничка«ЗАВЕСНІЮ НАЧЕ ЦВІТ»

     Є така чудова українська пісня про село з проникливими словами:
Як побачу рідну хату,
Завеснію наче цвіт,
Здрастуй, мамо, здрастуй, тату,
І мого дитинства світ.
     І то весніли, то бралися журою обличчя жінок, які уже перед відеокамерою розповідали про милий їх серцю Любтов. Відеооператор Василь Мельник старався, аби якомога повніше та яскравіше передати все, пов’язане з їх рідним селом, доля якого така сумна, передати почуття і переживання людей, для котрих тут — «дитинства світ», мала Батьківщина.
     Лунає серед зеленого роздолля щире, хвилююче слово Галини Колесник:
— Колись на цьому місці, на лівому березі Случі, між Анастасівкою і Курчицею було село, неповторне за своєю мальовничістю та самобутністю, в якому жили прекрасні люди — веселі, роботящі, дружні, багаті справжньою народною мудрістю. Звалося село Любтов. Давним-давно нема вже на землі Любтова, а для колишніх любтовців це місце — найдорожче, наймиліше на планеті. Проте безжалісні руки відпочивальників, яких сюди тягне з усієї округи, немовби магнітом, розтягнули і спалили на вогнищах старенькі бруски останньої хатини — мого діда Ліксандра і баби Уляни. Ще садки старі тут лишилися: у молодшій частині колишнього села є ще і яблуні, і груші, і вишні, а в старішій — тільки сливняки. Дідова криничка ще й досі поїть людей доброю водою, але дійти до неї тяжко — дорога, як і всі любтовські доріжки й стежки, заросла непролазними кущами та бур’яном. Колись же тут було так чисто... А ще від колишньго Любтова лишився його відголосок — шум води на греблі, під який так добре колись засиналося у сіні на хліві... Такий-то зараз Любтов — вже не село, і не хутір, як у останні роки свого існування, а тільки урочище. Я прожила на Любтові лише перші сім років свого життя, хоча добре все пам’ятаю. Але ще більше знають і можуть розказати про колишній Любтов любтовчанки — моя мати Віра Семенюк та її сестра Катерина Омельченко.
     А ось уже розповідає Катерина Омельченко:
— Центральна вулиця нашого села тягнулася від річки Лейчина до річки Перелаївка. Хати розташовувалися на чималій відстані одна від одної. Їх було десь шістдесят. Центр села знаходився біля фігури. Там була лавка, недалечко — корчма. Селяни займалися землеробством, рибальством, бджільництвом, працювали в лісі. У лісі виготовляли винну клепку, матеріал для будівництва кораблів — це при царюванні Петра І. Ліс сплавлявся по річці Случ. На сплаві працювало багато людей. Також викурювалося вугілля. Для цього будувалися печі — величезні, земляні. Збереглися такі печища. При викурюванні вугілля одержували дьоготь і скипидар (це із соснових пеньків). Вугілля — з дуба, граба, берези. Дьоготь гнали також із березового бересту, ним лікувалися, захищалися від комарів та гедзів. Ще гнали із липового лубу таку рідину — вутка. Нею лікували різні рани собі і тваринам. Приїздили якісь закупники і закуповували все це. Були в нас майстри з виготовлення різного посуду із кори липи та берези. Вони виготовляли короби для грибів, роївні, різні ларці, сільнички, табакерки, кварти для води, гребінці, гудзики... Були майстри, що робили бочки, цебри, сипанки. Цебри були різного розміру, навіть такі, що слугували ванною для купання. Робили також ночви, ложки. Із тонесеньких дерев’яних пластинок виготовляли голуба, якого вішали в хаті, і він крутився на ниточці на бельку. У кого той голуб був, та хата вважалась благословенною від Бога на мир і всяке добро. Робили в нашому селі й різні дитячі іграшки, зокрема оригінальні дзиги, а з соснової кори — кораблики. Земля у Любтові піскова. Тут сіяли зернові, льон. Жінки з льону і конопель пряли пряжу. І цілу зиму ткали, вишивали. Вироби або здавали закупникам, або несли на базар. Для рибальства виготовляли човни-довбанки з дубових колод. А річка кишіла рибою. У 1929-30 роках почалось будівництво млина на річці Случ. Будівничим був німецький інженер Герман. Для спорудження млина зібрали чимало людей з навколишніх сіл. Матеріал був на місці — це камінь-граніт і ліс. Працювала харчевня, де людей годували по талонах — тих, хто працював на будівництві...
  ...Стихли розповіді, і на сонячнім зеленім роздоллі залунав спів. То сестри Катерина та Віра, що з славного любтовського роду Менчинських, співали старовинні пісні, які чули в рідному селі та увібрали в свої серця з дитинства. А ось уже полилися з їх уст весільні обрядові. На прохання методиста райвідділу культури Ніни Петрук згадували та співали такі пісні, що колись лунали тільки в Любтові, а в інших селах їх не знали.
     І тут же, на случанському березі, була влаштована своєрідна виставка. То Галина Колесник розклала свої численні творчі роботи. Які ж чудові її українські символи у вишивці! Ось лише деякі з назв тих вишивок: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», «Українкою я народилася», «Героям слава»... Вишивку під назвою «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» подаровано нинішньому Президенту України Віктору Ющенку, коли він свого часу, ще до обрання на цю високу посаду, приїздив у Новоград-Волинський.
     Окрім цього, ще багато в Галини Миколаївни інших чудових вишивок, де її творча уява знайшла самобутнє вираження. Цікава, зокрема, вишита нею карта України, а на ній притаманні кожній області народні узори. Захоплення викликають різні рослини, вишиті на чорному тлі. А які оригінальні ось такі вишивки — жартівливі вітання!
     Цього дня принесла Галина Колесник сюди, в рідне село, де нині лише сліди від колишніх осель та в зажурі старі сади, і свою чималу книгу під назвою «Любтов. Спроба оживити минуле» — поки що рукописну. Там зібрані нею і цікаво викладені численні матеріали про життя любтовців, їх звичаї, заняття, обряди, їх мудрість та життєлюбність. І дерево власне свого роду вона постаралася дослідити. От і знає дещо про життя свого прапрадіда Бенеда Білявського. Прожив він 115 років, і коли було йому сто літ, ще оженився, але згодом бабу вигнав — не вгодила. Ця книга — своєрідний пам’ятник предкам і в той же час скарбниця їх життєвого досвіду, творчості. І чомусь подумалося: вони бачать це, чують — ті любтовці, кроки і голоси яких уже відлунали, віддаленіли. Бо дух їх, мабуть, витає тут. І радіють: адже не підуть у забуття їхні думи, їхні духовні надбання завдяки ось цій праці онуки любтовця — мудрого чоловіка Олександра Менчинського. (Розповідь про цю книгу і уривки з неї читайте нижче).

* * *

     Вечоріло. Ми залишали цю мальовничу, але виповнену і печаллю місцину. А в моєму серці, переповненому враженнями, схвильовано бриніло: «Спасибі тобі, Любтове, за твою пречисту джерельну воду, за яблука з твого старого саду, за те, що, хоча стражденний і згаслий, але очистив, збагатив мою душу. За те, що подаровано мені цю зустріч з тобою, яка, знаю, не забудеться, не зітреться з пам’яті серця».

Галина КРУГЛЯК
Фото
Віктора ТИМОЩУКА


Володимир Петрович та Галина Миколаївна КолесникиСВІТ ЦІКАВИЙ, САМОБУТНІЙ, МУДРИЙ...

     Є люди, зустріч з якими можна вважати дарунком долі. Такою була для не одного з нас, учасників фольклорно-етнографічної експедиції, яку відрядив відділ культури райдержадміністрації в Городницю, а точніше, у вже зникле село Любтов, зустріч із Галиною Миколаївною Колесник, уродженкою цього села, а нині — учителькою Анастасівської загальноосвітньої щколи І-ІІ ступенів. У 1986 році Галина Миколаївна закінчила заочне відділення Київського державного університету, отримавши диплом з відзнакою. У Анастасівській школі викладає біологію, хімію, географію, образотворче мистецтво. Вона сказала:
— У нашій школі чудові діти, клопотів з ними нема. Одна біда — мало їх, учнів...
     Вражає те, як багато за численними шкільними, а також домашніми, господарськими клопотами встигає Галина Миколаївна зробити в творчому плані. Крім різноманітного вишивання, про яке ми вже згадували і теми й узори для якого придумує сама, та іншого рукоділля, вона підготувала цікаві навчальні посібники з біології. Кілька з них видані (у Тернополі) і стали в пригоді багатьом учителям цього предмета. А ще чекають видавця підготовлені Галиною Колесник посібник «Біологія в загадках», комплекс матеріалів для екологічного виховання дітей (ігри, тести, казка на кубиках). Є ще й така рукописна книжечка: «Устами дитини». Це збірка «перлин» мови учнів Анастасівської та Дубниківської шкіл, яка підготовлена Галиною Колесник та її чоловіком Володимиром Колесником, котрий викладає історію в школі села Дубники. До речі, Володимир Петрович має вищу агрономічну освіту — закінчив Київську сільськогосподарську академію і деякий час працював за фахом. А ще він заочно закінчив Харківський фінансово-економічний інститут. Нині ж завершує навчання в Житомирському державному університеті імені Івана Франка (заочне відділення, факультет історії та правознавства). Це так властиве подружжю Колесників — широта інтересів, постійне збагачення знаннями. При всьому розмаїтті вподобань, інтересів їх об’єднує і велика любов до живої природи, до історії рідного краю, вболівання за нього.
     І все ж таки, яким чином Галині Миколаївні вдається серед круговерті повсякденних клопотів віднаходити час для отієї вагомої творчої роботи? Про це вона сама сказала так:
— Як і кожна сільська сім’я, маємо чимало різної господарської роботи протягом весни, літа та осені: город, теплиця, сіно, дрова, збирання ягід та грибів... Але, на щастя, є зима з довгими вечорами, коли можна зайнятись чимось для душі — вишивати, писати, малювати. І от десь за останні десять зим назбиралося чимало матеріалів, які можуть бути з того чи іншого погляду комусь цікаві. Декотрі з них побували на різних виставках і викликали інтерес у людей, які з ними знайомилися.
     Серед творчих робіт Галини Колесник особливо примітна підготовлена нею книга «Любтов. Спроба оживити минуле» — про її рідне село, якого вже, на жаль, нема. Епіграфом до неї авторка взяла такі слова Івана Русина: «До вас, наших далеких нащадків, котрі будуть у Руській землі, звертаюсь я. Звертаюся і прошу: не блудіть по білому світу з короткою пам’яттю. Пам’ятайте про нас. Ми коріння, з якого здійметься вгору ваше дерево...»
     Ось що розповіла Галина Миколаївна про те, як виник задум цієї книги, що вона собою являє, як збиралися матеріали, що хвилює її у зв’язку з такою справою:
— Любтов — моя незабутня батьківщина, село перших років мого життя. А звалося село так, бо дуже вже любою була кожному ця сторона, така мальовнича. «На Любтові і сонце інакше сходило», — з тугою казав колись дядько Фелько, тепер уже покійний. Я була любтовчанкою в занадто юному віці, щоб тепер самотужки пригадати все, викладене в цій книзі. Чимало колишніх любтовчан щедро поділилися своїми спогадами. Перш за все, це моя мама Віра Семенюк (Менчинська), її сестри Катерина Омельченко, Ольга Іванченко та Ніна Вишневська (Менчинські), батько Микола Федорович Семенюк, моя бабуня Уляна Іванівна Менчинська, а також Віктор Бенедович Оржиховський, Іван Федорович Крук, Антоніна Аврамівна Наумович та інші, за що їм велике спасибі. Розділ «Історична довідка» написав мій чоловік Володимир Петрович Колесник, котрому вдалося відшукати деякі матеріали про Любтов у Житомирському архіві.
     Немало уже літ відділяє нас від часів існування Любтова, і людська пам’ять відтворює минуле все менш чітко. Дуже жаль, що ідея записати такі матеріали не з’явилась раніше. І, на щастя, вона не з’явилась занадто пізно, наприклад, ще через якихось років десять... А скільки сіл зникло по всій нашій Україні! Який неоціненний скарб народної мудрості зникає разом з ними! Чи варто нам бути такими злочинно марнотратними і непоштивими до своїх предків, нехтуючи цим скарбом, не прагнучи зберегти його для себе та майбутніх поколінь? А якщо уявити, що знайдеться колишній житель кожного зниклого села, котрий запише про нього все, що зможе? Яка картина ще недавньої України вималювалась би! України, якої вже ніколи не буде, України без телебачення і комп’ютерів, зате зі щирими народними піснями, танцями, іграми! Ми підійшли до крайньої часової межі, коли це зробити ще можна. Поки зовсім не відійшли ще люди, котрі жили в тих селах, поки вони можуть поділитися своїми спогадами.
     Про людину, котра покинула цей світ, говорять, що вона живе доти, доки її хоч хто-небудь згадує на цій землі. А чи не можна це ж саме сказати про померле село? Мабуть, і село не зникне на цій землі доти, доки про нього згадуватимуть як про реально існуюче, доки пам’ять буде кликати до життя його мешканців, відновлювати його події, відроджувати його дух.
     Моя книга про Любтов — не наукове дослідження, а лише матеріали, котрі потрібно було зібрати, записати, зберегти, щоб не віддати на поталу часу. Матеріали, до яких все додаються нові краплини зі спогадів.
     Колишній Любтов був цілим світом, світом без телебачення, без радіо, телефонів і комп’ютерів. Але він був настільки духовно багатим, мудро організованим, що нам, таким цивілізованим, було б багато чому там повчитися. До такого висновку я дійшла, коли стала записувати і систематизувати матеріали про Любтов. Спочатку думалося, що таких записів буде геть небагато, але при допомозі добрих помічників їх назбиралося на цілу велику книгу, до якої з часом додаються все нові й нові сторінки. Зараз у книзі 19 розділів (а може буде і 20-й). Деяке уявлення про зібраний матеріал можуть дати назви розділів: «Було колись село...» (передмова), «Розташування Любтова», «Історична довідка», «Як виглядало село», «Любтовські садиби, будинки, господарські будівлі», «Про походження деяких географічних назв», «Заняття любтовців», «Дитячі ігри та забави», «Страви», «Любтовські таємниці», «Любтовці. Штрихи до портретів», «Любтовське весілля», «Повір’я та забобони», «Деякі особливості любтовської говірки», «Прислів’я та приказки», «Пісні», «Любтовські вишивки». Окремою книжечкою оформлено «Побрехеньки діда Ліксандра» — оригінальні і смішні оповідки покійного Олександра Менчинського, батька моєї матері, — вияв одного з його численних талантів (понад 130 «побрехеньок»). Краще уявити Любтов і любтовців допоможуть ілюстративні матеріали — фотографії, рисунки, схеми, план села, візерунки вишивок тощо.
     Любтовські матеріали надзвичайно цікаві, мабуть, не тільки для науковців, бо й кожен міг би знайти щось для себе. Думаю, що ця книга нікого не залишила б байдужим... Але для цього треба мати можливість тримати її в руках. А от тут-то не так усе просто. Бо видати в наш час таку книгу — це справа, яку можна назвати «ходінням по муках»...
     А як було б прекрасно, коли б знайшлися небайдужі люди, котрі записали б якомога повніше матеріали про кожне із зниклих в Україні сіл, а інші небайдужі люди допомогли ці матеріали видати... Оце були б патріотичні вчинки замість патріотичних балачок.
     З мого боку залишилася ще одна велика робота — записати мелодії любтовських пісень і знайти людину, котра б змогла покласти їх на ноти. А велика ця робота тому, що текстів пісень зібрано понад 70. Записувала я тільки ті пісні, яких більше ніде не чула, або котрі відрізнялись від знайомого варіанту. Любтовські пісні вражають своїм різноманіттям: тут і веселі, і сумні, і романтичні дівочі, і про сумну жіночу долю, про любов і про розлуку, жартівливі й трагічні, про пияків і про гультяїв — різні... Майже всі ці пісні знають моя мати і її сестра Катерина.
     А підготовлена мною книга — голос з минулого моїх предків та земляків, колишніх жителів Любтова. Голос до нашої совісті, до наших сердець...


Олександр Андрійович та Уляна Іванівна Менчинські з дітьми: Вірою, Олександром та Ніною (1940 р.)ЛЮБТОВ: СПРОБА ОЖИВИТИ МИНУЛЕ

     Розділи книги Галини Колесник «Любтов. Спроба оживити минуле», як можна зрозуміти уже з вищесказаного, різноманітні. У них матеріали краєзнавчого, етнографічного характеру, фольклор Любтова — села, якого вже нема на землі. І за жанром вони, звісно, неоднорідні: описи, художні оповіді... Нижче подаємо окремі уривки з цієї книги.

Любтовські ВИШИВКИ

     Вишивали на Любтові переважно дівчата, іноді молоді жінки. Любтовська вишивка мала деякі свої особливості і була схожа до вишивок Анастасівки та Дзержинська (нині Перелісок), але відрізнялась від вишивок Городниці та Лучиці. Вишивали гладдю, стебловим швом (стебельцем), рідше — ланцюжком, петельним швом, вузликами. Вишивання хрестиком було дуже рідкісним, для нього використовували білі «вафельні» рушники, по клітинках яких вишивали грубими великими хрестиками. Для вишивання використовували шовкові нитки або муліне та найтонше домоткане полотно, а пізніше — купований у магазині перкаль. Тканину при цьому натягували на дерев’яні п’яльця.
     Візерунки найчастіше створювали у вигляді пишного букета чи віночка квітів, іноді це були дві симетричні гілочки, під якими — рядочок схожих, але дрібніших квітів. Часом вишивальниці брали елементи для своїх візерунків з бережків «крамних» хусток.
     У 40-60-х роках поширеним елементом візерунків була сіточка — решітка або ваза, що охоплювала нижню частину букета. Окремі елементи візерунка частіше заокруглені, стилізовані, стебла рослин нерідко були неприродно товстими. Найпоширенішими рослинними мотивами любтовських вишивок були маки, троянди, братки, ромашки, волошки, колоски, дзвіночки, барвінок. Окремі дрібні елементи візерунка, котрі при перенесенні на тканину обмежувались однією замкненою лінією (пелюстки, листки), традиційно зашивались одним кольором, без відтінків. Лише в 50-60-х роках найкращі вишивальниці на той час вже зникаючого Любтова — сестри Катя та Віра Менчинські — вишивали менш стилізовано, з відтінками (художньою гладдю), підбираючи природні кольори та відтінки. «Їхні вишивки як живі», — казали люди. Хоча не менш досконалими були і їх стилізовані вишивки (наприклад, покривало-наліжник у Каті, дитяча сорочка у Віри). Іноді на рушнику в центрі візерунка-віночка вишивальниця розміщувала свої ініціали або дату вишивання.
     Крім рушників, на Любтові вишивали простирадла (низом, котрий виглядав з-під рядна), покривала, якими застеляли ліжка на свята, вставки у подушки та скатертини, доріжки, котрими прикрашали стіни, білі хустки, що ними жінки пов’язували голову (візерунок розміщували лише в одному кутку хустки), носові хустинки (крім вишивки, їх ще обв’язували гачком маленьким мереживом), нічні сорочки для дівчат (білою вишивкою), у давніші часи — білі фартухи жінкам «на вихід» (наприклад, у церкву), рідше — сорочки.
     Кольори любтовських вишивок переважно яскраві, контрастні.

БАБИН БРІД
(З розділу «Про походження деяких географічних назв»)

     Є біля Любтова місцина, котра називається Бабин брід. Це відрізок лісової дороги з великою глибокою калюжею, яка ніколи не пересихає. Дорога веде з Любтова на Курчицю, а Бабин брід на ній знаходиться за Перелаївкою (річкою), на пагорбі.
     Про походження цієї назви на Любтові існувала легенда (а можливо, бувальщина?). Колись давним-давно по цій дорозі їхали підводою з базару дід із бабою. Старі на дорогу хильнули горілки, то дід дрімав на передку, тримаючись за віжки, а баба спала на возі ззаду. У Перелаївці воза на каменях добре тряхнуло, і дід прокинувся. Оглянувся назад — баби нема! Мабуть, воза трусило на вибоїнах, от її і витряхнуло. А він спав та й не почув! Розвернувся дід та й поїхав назад — шукати бабу. Знайшов її в тій самій калюжі — вже втоплену. З тих пір це місце і звуть Бабин брід.

«ПОБРЕХЕНЬКИ» ДІДА ЛІКСАНДРА

     Мабуть, у кожному селі, в кожній громаді є чоловік, без якого цю громаду уявити тяжко, навколо якого, як кажуть, «все вертиться». Таким чоловіком на Любтові (саме так казали, а не «в Любтові»), був мій дід Олександр Андрійович Менчинський (Ліксандер — як звали його всі). Судіть самі. Центром села був великий двоповерховий дерев’яний млин. Будував його дід, молов на ньому дід, ремонтував його також дід. Біля млина була кузня, збудована дідом. Чого там він тільки не кував — чи сапу, чи плуга, чи ножа — хто що попросить. Вистругати дерев’яну ложку чи липові ночви, зробити дерев’яну діжку, масницю чи цебер — дідові теж не було проблемою, хоч би й колесо до воза змайструвати. Треба щось збудувати чи вимурувати піч — кликали діда. Дід був і мисливцем, і рибалкою, і знаючим пасічником. Умів він і дерев’яну іграшку зробити, і колиску чи кошика з лози сплести, і чоботи пошити, і відремонтувати все, що є в домі. Хоча навіщо далі перелічувати — дід умів робити все. Мені, малій, здавалося тоді, що, якби дід десь подівся, то в ту ж мить і Любтова не стало б.
     Дід Ліксандер мав чудове вміння зцілювати людей, за що й досі згадують його з глибокою вдячністю. А ще він дуже добре розумів тварин, а ті, здавалося, розуміли його.
     Далеко не останнім талантом діда Ліксандра було вміння красно говорити. Його мова була яскравою, виразною, пересипаною всілякими «побрехеньками», як дід сам їх називав. Одні з них він від когось чув, але майстерно переповідав уже з відтінками власне свого тлумачення, а декотрі — сам творив. Ці «побрехеньки» часто були досить «солоненькими», проте, якщо зараз спробувати переказати їх більш пристойно, вони втрачають привабливість, а іноді і взагалі сенс. Хоч і полюбляв дід Ліксандер міцненьке слівце, але ніколи не принижувався до банальних матюків і був тактовним у використанні своїх «перлин» — я, мала, ніколи не чула від нього чогось такого, що чути мені було не слід. Мабуть, все-таки наші предки були делікатнішими та мудрішими...
     Ось декілька з «побрехеньок», які оповідав дід Ліксандер.

СОРОК ВАРЕНИКІВ

     Устав вранці чоловік та до жінки:
— Жінко! Сьогодні таке свято — сорок святих. Звари-но мені сорок вареників!
     Заходилась жінка поратися з варениками. А чоловік походжає по хаті, про щось роздумує, а тоді каже:
— Ні! Сорок вареників я не з’їм. Звари мені, жінко, тридцять дев’ять. Але великих!

МОЖЕ, Й КІНЬ...

— А розкажи-но: як то ти коня вкрав? — питають цигана в суді.
— Коня? Якого коня?! Ніякого коня я, паночку, не крав! Іду ото я вночі собі по дорозі, іду, коли бачу — щось чорне під ногами лежить. Я й ступив широко, щоб його переступить. А воно коли не зірветься та коли не понесе мене! Було б і рознесло бідного цигана, коли б оцей-от дядько (показав на жандарма) його не спинив та не врятував мене. То ви кажете, що то був кінь? А може й кінь — Бог його святий знає!

САЛО — ДЛЯ СЕБЕ

     Прийшли в хату гості. Господиня вгощає їх: поставила на стіл картоплю «в мундирах», квашені огірки, капусту, накраяла хліба. Припрошує гостей до їжі та вибачається:
— Їжте, гості дорогії, їжте, що на столі, та й вибачайте. В нас і сало є, та для себе держимо!

СКІЛЬКО ДІТЕЙ?

— Цигане, скілько дітей маєш?
— П’ятюрко, батю!
— А скільки років ти жонатий?
— Три, батю.
— А то як так?
— А так! Моя два роки близнила, а на третій не схотіла.

Сторінку підготувала
Галина КРУГЛЯК

ОГРОМНЫЙ МУЗЫКАЛЬНЫЙ АРХИВ



$$$ для web-мастеров