Національно-визвольний
і революційний рух на теренах Звягельщини у другій половині XVIII — кінці XІX
століть
(Закінчення. Початок у №30, 31, 32, 36, 37 «ЗІ»)
І.І.Васильчиков, добре розуміючи малодієвість лише
поліцейських заходів для утвердження на Правобережжі царської влади, вдався до
більш гнучкої політики. Він підтримав клопотання волинського губернського
предводителя дворянства стосовно зняття обмежень на участь у виборах тим
дворянам, які були учасниками Листопадового повстання. Діти польських дворян
згідно спеціальних правил приймалися з 1852 року на пільговій основі до
гімназій, і за успіхи у вивченні російської мови їм одразу ж присвоювався після
закінчення гімназії за умови прийняття на цивільну службу державний чин ХІV-го
класу. З 1847 року було дозволено брати на службу і учасників Листопадового
польського повстання, хоча й під особисту відповідальність генерал-губернатора.
Місцева шляхта під час Східної (Кримської) війни активно залучалася до заготівлі
на потреби російської армії хліба і фуражу, комплектування кіньми і волами
транспортних загонів, організації шпиталів, збирання коштів.
Однак у 1860 — на початку 1861 року у краї мало
місце нове піднесення польського патріотичного руху, приурочене до 30-ї річниці
Листопадового повстання. Серед шляхти і польського населення краю
розповсюджувалися листівки з рекомендаціями бойкотувати бали і розваги, носити
жалобний одяг, готуватися до повстання проти царизму. Такі листівки знаходила
поліція не лише в Житомирі, але й по всій губернії, зокрема і в
Новоград-Волинському повіті. У березні 1861 року в міському костьолі здійснено
панахиду за загиблими учасниками Листопадового постання, на якій була присутня
місцева польска знать. Потім відбувся хресний хід навколо храму. Відспівування
жертв повстання проводилося і в сільських костьолах. У Житомирі аналогічні
панахиди супроводжувалися встановленням вночі 21 вересня (ст.стиль — В.В.)
жалобного хреста на Соборній площі, прикрашеного вінками із живих квітів, з
написом «На пам’ять про вбитих поляків 1861 року.» Після чого наступного дня
відбулася чисельна маніфестація, яка була за наказом губернатора Волині
розігнана за допомогою війська і жандармів. У Житомирі було оголошено воєнний
стан.
Не обмежуючись інформацією, що надходила від
жандармерії і поліції про політичні події на території краю, генерал-губернатор
віддав наказ про організацію на Житомирській та Радзивилівській митницях таємної
перевірки приватного листування польської шляхти, що дало змогу владі вчасно
розкрити підготовку до Січневого повстання 1963 року і заздалегідь вжити
додаткових заходів для його придушення. Проте новий генерал-губернатор
генерал-ад’ютант Микола Миколайович Аннєнков (1800-1865), який замінив померлого
в кінці 1962 року Васильчикова і не встиг добре познайомитися з краєм, проявив
певну неоперативність.
На кінець 1861 року у польському національному
русісклалися два табори: «білі», що представляли консервативну частину польської
шляхти, яка виступала за ведення тактики «пасивної опозиції», кінцевим
результатом якої б стало здобуття Польщею автономії в межах 1772 року, та
«червоні», що включали в себе різні прошарки населення і ставили на мету
організацію збройного повстання для відновлення незалежності Польщі як
суверенної держави в межах 1772 року. «Червоні» утворили Центраальний
Національний Комітет (ЦНК), який організував таємні комітети з метою організації
повстання не лише на території Царства Польського, але й у Південно-Західному
краї, у тому числі і на Волині.
10 січня 1863 року (ст.стиль — В.В.) ЦНК
проголосив початок повстання і розпочав бойові дії проти російських військ. У
лютому того ж року Комітет звернувся із закликом до українських селян стосовно
підтримки повстання, але ті його не підтримали. В загоні Едмунда Ружицького
(1824-1897), вихідця із Житомирського повіту, який з квітня 1863 року вів бойові
дії на території Житомирського і Новоград-Волинського повітів, воювала
насамперед місцева шляхта. Царський уряд у придушенні збройного виступу поляків
зробив ставку на місцеве українське селянство, яку вбачало в повстанні черговий
наступ польських панів на свою віру і свободи, хоча б якими куцими вони не були.
Владою заохочувалося створення сільської озброєної варти для протидії
повстанцям, за розшук учасників повстання, їх складів із зброєю та
продовольством селян наділяли безкоштовно землею, найбільш активним волосним і
сільським старшинам була пожалувана медаль «За усердие».
Тим часом чисельність загону Е.Ружицького
досягла тисячі чоловік. Він захопив містечко Полонне Новоград-Волинського повіту
і вирушив на Миропіль, де відбувся перший тяжкий бій з урядовими військами.
Повстанці втратили багато людей і змушені були рейдувати по Волині та Поділлю,
переслідувані царськими військами і зазнаючи нових втрат, поки 19 червня
(ст.стиль — В.В.) не відійшли на австрійську територію в районі містечка
Радзивілова. Однак більша частина дрібної шляхти, однодвірців та селян-католиків
на Волині повстання не підтримали.
Так, один із мимовільних учасників повстання, Ян
Цирил Незабитовський, дрібний шляхтич, який служив домашнім учителем,
повертаючись після великодніх свят із своїм племінником Климентієм з
Кременецького повіту додому, біля Любара Новоград-Волинського повіту був
оточений невеликим загоном повстанців. Як описує Ян Цирил: «...Двое из них
слезли из своих лошадей, сели на мой воз и погнали к обозу, где выпрягли моих
лошадей из моего воза и запрягли в свой, при котором их лошади были усталые. Я
же извинялся тем, что еду на работу, но они на то не обращали внимания, и так я
с ними прибыл в м.Полонное Новоград-Волынского уезда, где имел я способность в
первый раз увидеть Рожицкого (Ружицького — В.В.); тогда я ему жаловался за
насилие, но он отвратился и отошел, ничего не ответив, и я принужден был
остаться с ними, простояв в м. Полонне три дня... После перестрелки с войсками
возле Мирополя опять завернули в Полонное, после того ходили в продолжении
десяти дней по каким-то селениям...»
Незабитовський пише, що через декілька днів
повстанці, яких переслідували царські війська, відступили до австро-російського
кордону, який перейшли поблизу села Польчинці, після чого були роззброєні
цісарською вартою і заарештовані. Учасників загону розмістили згодом по різних
в’язницях і фортецях Австро-Угорщини, сам Ян Незабитовський сидів в одній із
фортець у Моравії (Чехії — В.В.).
Чимало документів у Житомирському державному
архіві доносять до сьогоднішнього часу прізвища місцевих активних учасників
повстання. Так, Новоград-Волинський повітовий справник доповідав губернським
властям у третій декаді червня про те, що на фільварку в с.Харковець, який
належить «мятежному помещику Климентию Жураковскому, шайкой мятежника Ружицкого
оставлено на Харковецких полях лошадей с потертыми седлами и неспособных к
верховой езде, а взамен у помещика взято свежих и хороших.» Справник прохав
губернатора про дозвіл щодо передачі для потреб його поліцейської команди трьох
коней із восьми, що їх залишили бунтівники.
Ще одна із архівних справ, яка називається «Об
однодворце Игнатии Козицком и прикосновенных к оному дворянину 28 человек,
содержащихся в Житомирском тюремном замке», доносить до сьогоднішнього часу
прізвища учасників повстання з Новоград-Волинського повіту: Ігнатія Козицького,
Франца Красновського, Ігнатія Корчевського, Климентія і Вікентія Захаревичів, а
також однодвірців Жукостинського, Душка, Труб’янського, Камінського,
Юрковського, Янковського. Попереднє слідство щодо названих осіб проводив
Новоград-Волинський повітовий справник. Для всебічного розслідування участі
названих осіб у повстанні та винесення по цій справі відповідної ухвали в місті
Житомир було утворено воєннопольовий суд. Характерно, що рушійною силою
зазначеного повстання, як і виступу за національну незалежність Польщі
тридцятирічної давності, відомого як Листопадове повстання, була дрібна шляхта,
переведена царською владою до розряду однодвірців.
Російський уряд жорстоко розправився з
учасниками Січневого повстання: сотні поляків було страчено, тисячі заслані до
Сибіру або ж віддані в діючу армію, їхнє майно конфісковано. Були повністю
ліквідовані залишки державної автономії на території колишньої Польщі. Завдяки
указам Сенату від 23 вересня 1864 року та 19 січня 1866 року (ст.стиль — В.В.) в
Південно-Західному краї припинявся розгляд справ щодо підтвердження дворянського
походження. А згідно указу від 5 березня 1865 року встановлювалася низка пільг
та переваг з метою заохочення російських чи іноземних покупців, «изъявивших
желание приобрести в Западных губерниях недвижимое имение с публичных торгов или
по добровольному соглашению с владельцем польского происхождения.» Покупцям з
цією метою надавалися державою грошові позики; якщо ж маєток попереднього
власника мав борги, то їх виплата відкладалася на певний термін; купцям першої
та другої гільдій, які придбали маєтки польських повстанців, надавалося звання
потомственного почесного громадянина, а це означало просування їх по
станово-ієрархічній драбині. З метою використання євреїв на противагу польському
землеволодінню їм було дозволено ще у 1935 році володіти незаселеними
маєтностями (переважно лісовими масивами — В.В.), а з метою активного продажу
маєтків бунтівників ще у 1962 році їм було дозволено володіти землями та
угіддями. В 1864 році євреїв було позбавлено права землеволодіння на
Правобережній Україні та обмежено проживання в селі. Але до цього часу євреї
встигли скупити лише на Волині близько 30 тисяч десятин, причому не лише у
поляків, але й у росіян.
Влада з метою стабілізації ситуації заохочувала
також до переселення німців, причому як з Німеччини, так і з території Царства
Польського. Німці не підтримали Січневого повстання, виявивши таким чином
лояльність до царського уряду, а тому почувалися в Польщі вельми незатишно. До
того ж у 1867 році в Царстві Польському землеробам відмінили усі пільги, якими
користувалися і німецькі поселенці. Аде згідно із законом 1867 року особи
протестанського віросповідання були урівнені на Правобережній Україні в правах з
особами російського православного походження щодо купівлі землі, окрім
соціально-політичних мотивів, переселення німців на Волинь носило насамперед
яскраво виражений сільськогосподарський характер. Так, німецькі переселенці
одержували із запасів конфіскованих в учасників повстання маєтностей на
пільгових умовах у довгострокову оренду землю, в середньому близько 18 гектарів
на кожного дорослого поселенця, що складалася не тільки з ріллі, але й з
пасовища, сіножаті, лісу і навіть болота, з правом подальшого викупу у
власність. Польські поміщики на Волині частіше продавали свою землю німецьким
колоністам, оскільки ті здебільшого одразу ж виплачували необхідну суму.
Царська влада намагалася утворити на території
генерал-губернаторства мережу німецьких сіл, населення яких було б завжди
лояльне до самодержавства, а тому заохочувала переселенців до їх заснувань.
Купуючи землю в залежності від її якості по 10-16 царських карбованців за
десятину, німці селилися не лише на хуторах, але й утворювали поселення-колонії,
де обов’язково будували кірху та школу. Тому головний потік масової німецької
міграції на Волинь припадає на 60 — першу половину 80-х років. У цей час
утворюються дочірні колонії, які завдячували своїми назвами або прізвищам
місцевих поміщиків, чи іменам членів їх родин, у яких колоністи придбали землю.
Так утворилися в Новоград-Волинському повіті колонії Дерманка (від прізвища
Дерманов), Марушівка (від імені дружини поміщика Мєзенцева), Мечиславівка та
Мар’янін (імена польських поміщиків), Владіміровка, Сергєєвка (імена поміщиків
Уварових). Проте часто своїм поселенням німецькі колоністи давали (либонь, з
надією на краще майбутнє), і поетичні назви: Гаймталь, Зегенсталь, Грюнталь
тощо.
Позитивним наслідком німецької колонізації на
Волині було також виникнення нових сільськогосподарських площ на лісових та
заболочених місцях, утворення нових шляхів, активне впровадження в сільське
господарство механізації та продуктивних технологій у землеробстві, садівництві,
тваринництві і бджільництві. Розвивалися нові ремесла, що пожвавило конкуренцію
щодо кустарів-євреїв та корінного населення, яке займалося кустарними
промислами.
На початку 60-х років з метою реалізації
аграрної реформи і обмеження польського землеволодіння у краї був заснований
інститут мирових посередників, що було використано генерал-губернатором для
протегування висуненню на ці посади відставних російських офіцерів та збільшення
платні місцевим чиновникам на державній службі. Так, мировим суддею
Новоград-Волинської округи було призначено учасника Кримської війни, відставного
флотського лейтенанта Гаврила Дмитровича Чаплинського (?-?).
Новий генерал-губернатор Олександр Павлович
Бєзак (1801-1869) з метою пришвидшення декласації польської шляхти збільшив
кількісно в губерніях склад поліції та послав додатково 30 київських чиновників
православного віросповідання мировими посередниками і головами повітових
з’їздів. Таким чином головою Новоград-Волинського повітового з’їзду мирових
посередників, а пізніше і повітовим предводителем дворянства, став П.А.Косач,
який прибув до міста 14 серпня 1866 року (ст.стиль - В.В.). Генерал-губернатор
добився, аби чиновники та військові, що показали старанність на службі, могли за
пільговими цінами придбати маєтності бунтівників, які були передані до казни.
Завдячуючи цьому, Петро Антонович придбав у найближчі роки чимало сотень десятин
землі, потурбувавшись таким чином про майбутнє своїх дітей. Земля здавалася ним
в оренду, або поступово продавалася, а гроші витрачалися на потреби сім’ї.
Архівні документи свідчать про приятельські
стосунки між Г.Д.Чаплинським і П.А.Косачем. Так, вони обоє були 30 січня 1874
року (ст.стиль — В.В.) боярами на весіллі молодшого чиновника для особливих
доручень при Кам’янець-Подільському губернаторові, колезького реєстратора
К.І.Тимашевського, а серед хрещених доньки Г.Д.Чаплиського, яка народилася у
липні 1873 року і охрещена в міському Преображенському соборі 21 числа того ж
місяця з іменем Варвара, була «голови мирового з’їзду Петра Антоновича Косача
дружина Ольга Петрівна».
П.А.Косач і його дружина, українці за
походженням, були тими освіченими людьми, які підтримували добрі стосунки з
громадянами російської і польської національностей і створювали позитивний
авторитет існуючій владі.
Отже, царській адміністрації Південно-Західного
краю під час боротьби з поляками в середині ХІХ століття вдалося ефективно
використати українське селянство, дворянство та інтелігенцію, а також
протиставити єврейський та німецький етноси. Ефективно використовувалися також
війська, карально-репресивні органи та Руська православна церква. Прикладом
цього служить місто Новоград-Волинський та однойменний повіт.
Розвиток суспільних відносин в кінці ХІХ століття на Волині
Наступний київський генерал-губернатор Олександр
Михайлович Дундуков-Корсаков (1820-1893) показав себе прихильником проведення
колонізаційної політики в краї шляхом компромісів, тому його діяльність була
більш гнучкою і виваженішою, аніж попередника. Генерал-губернатор знизив темпи
конфіскації маєтків, вважаючи, що вона веде до їх швидкого розорення, як
внаслідок невмілого господарювання чиновниками, так і після оренди їх євреями.
Він виступав за запрошення на державну службу більшої кількості відданих владі
поляків, а дрібну шляхту, яка належала до категорії «одинаків», пропонував
звільнити від сплати податків. За його сприяння посилилися темпи надання в
оренду багатим євреям поміщицьких заводів і фабрик, оскільки Дундуков-Корсуков
вважав, що їхні капітали сприятимуть модернізації підприємств і подальшому
розвиткові торгівлі. Він же вимагав припинення
колонізації краю німцями-колоністами, оскільки місцеві селяни не витримували з
ними господарської конкуренції. Також впровадив систему державного кредитування
селянських господарств, щоб ті не потрапляли в економічну залежність від
євреїв-лихварів і не віддавали їм за борги свою землю. Генерал-губернатор
підтримував лояльну українську інтелігенцію, сприяв її дослідженням історії
України, етнографії та фольклору, підтримав заснування найкового товариства
Нестора-літописця. Особливо приязні стосунки склалися у нього з Володимиром
Антоновичем, якому Дондуков-Корсаков всіляко протегував. Генерал-губернатор
неодноразово радився з різних питань з іншими членами громадівського руху. Він
не наполягав на адміністративному висланні Павла Чубинського, а Михайлу
Драгоманову допоміг отримати закордонний паспорт. Генерал-губернатор вважав, що
наукові праці громадівців доводять «русскую принадлежность Юго-Западного края»,
а заборона їхньої діяльності призведе до поширення української ідеї, яку буде
набагато важче контролювати.
Якраз така діяльність Дондукова-Корсакова
нівелювала певною мірою спалах у краї українського національного руху,
позбавивши можливості його виразників- українських інтелігентів — відмежуватися
від російської влади. 70-і роки були одначе плідними для сім’ї Косачів у
Новограді-Волинському, оскільки на цей період припадає початок інтенсивного
збирання волинського фольклору Ольгою Петрівною Косач (1849-1930), активна
робота подружжя на Київську громаду і залучення до роботи з нею нових
прихильників української ідеї з числа мешканців міста Новограда-Волинського і
повіту.
Поведінка генерал-губернатора не могла не
схвилювати тих, хто боявся послаблення завойованих самодержавством на
Правобережжі України позицій. Голова Київської археографічної комісії і колишній
попечитель Київського навчального округу Михайло Володимирович Юзефович
(1802-1889) подав в обхід губернатора доповідну записку Олександру ІІ, у якій
критикував свого начальника і наголошував на сепаратизмі українців. На основі
цього документа царем у 1876 році видано Емський акт, що забороняв ввозити до
Росії, друкувати твори і їх переклади українською мовою, а також ставити
сценічні вистави і друкувати лібретто. Дундуков-Корсаков пророче сумнівався в
дієвості цього указу і висловив побоювання, що він протиставить самодержавству
переважну більшість українського населення. Він також вказав, що у 1880-х роках
разом із розвитком на території України народництва розпочався рух, що охопив не
лише українське дворянство, але й ширші маси грамотного населення, аж до
поповичів і волосних писарів, які вимагають запровадити в початковій школі
навчання рідною мовою, проводити нею церковні проповіді, видавати книги,
підручники, ставити вистави. Цей рух генерал-губернатор розцінював як ворожий
інтересам Росії.
Черговий генерал-губернатор Михайло Іванович
Чертков (1829-1905) виконував до переміщення обов’язки Волинського губернатора,
де його за переслідування учасників польського повстання прозвали
«інквізитором». На новій посаді Чертков переслідував українську інтелігенцію
(переміщення П.А.Косача — В.В.), добився збільшення асигнувань на утримання
поліції, затверджував смертні вироки учасникам народницького руху.
Генерал-губернатор не забував також і себе. Так, Чертков купив у Бердичівському
повіті конфіскований маєток (1900 десятин) учасника повстання В.Падлевського,
якого розстріляли. Проте й він висловлювався за скасування Емського указу, аби
повернути втрачену довіру корінного населення до влади.
Призначений 1881 року генерал-губернатором
Олександр Романович Дрентельн (1820-1888) проводив політику, спрямовану на
подальше ущімлення громадянських прав українців, поляків, євреїв і
німців-колоністів. Так, 5 травня 1883 року вийшов царський маніфест про амністію
учасниками польського повстання і щодо місць їх можливого проживання. Царський
уряд вирішив, що у Південно-Західному краї ліквідована база для повторення
польського національного руху. Проте Дрентельн продовжував вимагати, щоб поліція
і підпорядковані генерал-губернаторові владні органи доносили про все, що
пов’язано з проявами польськості у краї. Тому не дивно, що 24 грудня 1882 року
Волинський губернатор доносив Київському генерал-губернаторові про те, що
Новоград-Волинські благородні збори виписують польську газету, а також деякі
книги польською мовою.
Впродовж наступних 20 років царській владі
вдалося значно зменшити польський вплив у краї та польське землеволодіння. Однак
поплатилася своїми маєтками насамперед середня і дрібна шляхта, яка брала
активну участь у Січневому повстанні, католицька церква та уніатські чернечі
ордени. Крупні магнати-землевласники, такі як Валєвські, Іллінські, Потоцькі,
Сангушки та деякі інші зберегли на Волині свої маєтності. За площею
землеволодінь, що належали російським землевласникам, у губернії переважав
Новоград-Волинський повіт (40% від наявного числа площ), але завдячуючи Уваровим
та Гагаріним, які набули своїх маєтностей ще на початку ХІХ століття. А всього
із 61 крупного землевласника російської категорії в повіті в кінці 80-х років
ХІХ століття було 14 українців, 5 греків, 2 німці.
На вимогу Дрентельна був прийнятий 14 березня
1887 року (ст.стиль. — В.В.) закон, за яким іноземцям не дозволялося купувати
землю, що зумовило масовий перехід на Волині німців і чехів-колоністів у
російське підданство. Було чимало скарг з їх боку, проте всі звернення
колоністів до столиці поверталися в канцелярію генерал-губернатора для розгляду
і реагування. В Новоград-Волинському повіті у цей час посилилися еміграційні
тенденції з боку колоністів, невдоволених змінами у своєму становищі. Ці
пристрасті вилилися у сільські сходи колоністів, де висловлювалися протести і
недовіра владі. Місцевим властям прийшлося прикласти чимало зусиль, аби
вгамувати розпалені пристрасті.
Дрентельн неодноразово підкреслював, що
підтримка будь-яких українофільських ініціатив є невигідною для самодержавства,
а тому виступав за всіляке обмеження культурного і духовного розвитку корінного
населення краю. Саме за його підтримки Олександр ІІІ видав 1888 року указ про
заборону вживання української мови в офіційних установах і використання
українських імен при хрещеннях.
Під час перебування Київським
генерал-губернатором Олексія Павловича Ігнатьєва (1842-1906) значну увагу було
приділено з метою недопущення підйому національних рухів питанню асиміляції.
Так, він скасував заборону на укладання таких шлюбів. При цьому шлюби могли
укладатися і між громадянами — прихильниками різних конфесій. У поселеннях
іноземців вводилася російська система місцевого правління, а школи підлягали
Київському навчальному округу з обов’язковим вивченням російської мови. Для
кращого поширення російської мови, на думку можновладців, повинна була слугувати
і прийнята 1895 року заборона щодо видання українських книг для дітей. А тому
місцем друкування українських книг, журналів і газет стала для усіх українців
австро-угорська Галичина, де не було таких жорстоких законів.
Як реакція на обмеження самодержавством
політичних свобод і утиски громадянських прав, нездатність його ефективно
вирішити соціально-економічні проблеми переважної більшості населення краю, у
другій половині 70-х першій половині 80-х років в м. Житомир активно діяли
інтернаціональні за складом групи народників під керівництвом М.С. Абрамовича та
В.І. Віленца, студента Петербурзького технологічного інституту; братів Аполлона
і Пилипа Немоловських; І Басова, які прагнули поширити свій вплив на повітові
міста, у тому числі і Новоград-Волинський. У самому Новограді-Волинському в 90-х
роках серед єврейської молоді модними стали ідеї сіонізму, першими прихильниками
яких стали члени просвітницького гуртка на чолі з Мордехаєм Зеєвом Фейєрбергом
(1974-1899).
Після аграрної реформи у 70-90-х роках ХІХ
століття почали розвиватися на Волині капіталістичні відносини. На селі йшов
процес класового розшарування на заможну сільську буржуазію, селян з наділами і
безземельних селян та найманих сільськогосподарських робітників. Повільне
зростання кількості промислових підприємств призводило до надлишків робочої
сили. Багато селян переселилися на південь України або в Сибір.
Так, якщо в Ємільчиному Новоград-Волинського повіту у 1899 році було 560
дворів і 2743 мешканці, то через сім років залишилося 306 дворів і 1835
мешканців. Лише в 90-х роках пришвидшилися темпи виникнення нових підприємств,
здатних поглинути деякий надлишок робітників при їх жорстокій експлуатації.
Поміщики також перейшли на капіталістичний спосіб ведення сільського
господарства як більш продуктивний і посилили експлуатацію найманих робітників.
На цей період припадає також чимало виступів сільського населення, що набували
досить виразного політичного забарвлення.
Так, у селі Кропивня Новоград-Волинського повіту
селяни відмовилися виконувати 1879 року рішення мирового судді щодо повернення
поміщикові захоплених земель, вважаючи це рішення несправедливим. У селі Ялишеве
цього ж повіту у 1876 році відбулася сутичка між судовими чиновниками і
селянами-чиншовиками, які не хотіли уступити земель, що ними вони користувалися.
Чиновники втекли, а натомість прийшла поліція. За вироком суду 14 учасників
селянського заворушення було вислано із села. Аналогічні виступи чиншовиків
пройшли наступного року в селах Гута-Адашівка і Довбиш; через два роки — у селах
Бубни і Жабокрицька Гута. У 90-х роках на Волині розповсюджуються
соціал-демократичні ідеї, і набуває поширення пролетарський рух.
В.ВІТРЕНКО, м.Новоград-Волинський
З історії створення партизанського загону
Наприкінці вересня відзначатимемо День
партизанської слави. Я хочу розповісти , як організовувався перший загін
партизанів у лісах між Михіївкою, Дзержинським і Кіровкою, за «великим багном»
(так називали це болото люди навколишніх сіл).
Із розповіді жительки с.Михіївка Ганни Гнатівни
Олексійчук, першими організаторами партизанського загону, яким командував
З.Й.Кириленко, з’єднання С.Ф.Малікова, були парашутисти — 5 чоловік, які
спустилися в лісі, а потім прийшли в село. Це були Юрій Радін (єврей), Іван
Султиков — ординарець (прізвища та імена решти трьох жінка не пам’ятає).
Їх привів до хати Ганни Гнатівни житель села
Михіївка Давид Олексійович Захарчук. Ця хата була на околиці села — щоб менше
бачили люди. Партизани у Ганни пробули дві доби. Вона попрала одяг, нагодувала
їх. Далі — познайомилися із місцевістю — де краще зробити землянки. Потім
партизани пішли в село Пилиповичі, на трасу, брать «язика». Але в них ще була
мала сила, і в бою Радіна поранили, про решту невідомо. Можливо, серед них і був
З.Й Кириленко.
Так партизани зупинилися в лісі і почали таємно
ходити по навколишніх селах: Михіївці, Красилівці, Колонії, Курчиці, Дубрівці та
інших. Одного вечора, коли хлопці і дівчата зібралися на вулиці, до них
несподівано підійшли партизани. Під час розмови місцевим хлопцям було
запропоновано приєднатися. Першими згодилися піти Кузьма Іванович Захарчук (мій
брат), Павло Давидович Захарчук (двоюрідний брат) і Федір Іванович Косянчук.
Але, щоб не було підозри з боку інших хлопців і дівчат, партизани начебто взяли
їх силою — під автоматами, вивели з хати і пішли в ліс. Потім вони стали частіше
з’являтися в селі, їх підтримували все більше хлопців. А старші мої сестри і
дівчата з села стали зв’язківцями. Навіть підлітки, такі як я, Надія Іванівна
Захарчук, Кузьма Федорович Захарчук, Адам Давидович Захарчук, Олександр
Родіонович Тимощук, Софія Павлівна Захарчук та інші.
У перші дні організаторам загону було дуже
важко, особливо з їжею. Її треба було дістати таємно. А тому брат із кількома
партизанами приходив додому вночі. Наша хата стояла в 20-30 метрах від річки. От
бійці тихенько підійдуть до вікна, три рази постукають, і ми вже знаємо, що
прийшли партизани. Швиденько ковдрами завішували вікна, щоб на дорогу не було
видно світла. Розмовляли також тихо. Вони поїдять, візьмуть їжі, переодягнуться
і тихенько понад річкою знову в ліс.
Згадую ще такий епізод. Німці розташувалися у
с.Красилівка. У Михіївці їх не було, бо боялися партизанів. Але часто їхали
підводами через Михіївку на Городницю. У нас недалеко за селом починається ліс,
михіївці його називають «ровами». Одного разу, коли німці йшли, партизани
зробили у «ровах» місток. Німці думали, що десь замінована дорога, і вчинили
так: попереду пустили чоловіка з кіньми, які тягли борони по дорозі, а самі йшли
дещо позаду. Партизани також схитрили: засіли біля місточка, підклали під нього
міну, а в кущі провели шнурочок. Коли їхав дядько з боронами, вони його
пропустили, а коли з’явилися німці з підводою, — підірвали місточок разом із
німцями.
Ми, підлітки, бігали туди дивитися, що там
залишилося після вибуху і стрілянини. Побачили страшну картину. На деревах
висіли шматки одягу, німецька шинель... Після тієї зустрічі німці вже боялися
ходити цією дорогою.
У селі були різні люди — хто за партизанів, а
хто за німців. І стали доносити німцям, хто допомагає партизанам, і чиї сини
пішли добровільно у партизани. Німці неодноразово стали переслідувати такі
сім’ї, і ми покинули село, рідні оселі, пішли в ліс і жили там до закінчення
війни.
Не тільки партизанські сім’ї, а майже все село
поселилося в лісі, ближче до партизанів. Вже тоді у партизанських загонах була
велика сила, вони ходили на бойові операції всюди і було в них вже що їсти, у що
одягнутися, взутися.
Звичайно, є багато чого розповісти про епізоди з
життя партизанів та селян, які допомагали їм протягом воєнного періоду, але я
хотіла згадати перші кроки організації партизанського загону, яким командував
З.Й.Кириленко. На жаль, подальшу долю його ми не знаємо. Колишні старші
партизани померли, а молодші не знають його в мирний час. Можливо, хто був у
загоні З.Й.Кириленка і зараз живий, то на сторінках газети напише про долю його
і перших організаторів — Юрія Радіна, Івана Султикова, Солом’янека (як звати —
забула).
Катерина Іванівна КОСЯНЧУК (Захарчук), учасник бойових дій партизанського руху
