Рівно рік тому, 21 листопада, на догоду Росії колишній уряд України призупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом.
Обурені таким рішенням люди вийшли на Майдан Незалежності в Києві.
Самоорганізовуватися почали за допомогою соціальних мереж, і вже до півночі цього ж дня на головній площі країни зібралося до півтори тисячі небайдужих.
Їх кількість постійно зростала. Переважно, це були студенти. Але були там і люди різного віку, і різних верств населення.
Разом із тим збільшувалась і кількість силовиків, котрі ховалися в автобусах у центрі міста. Проте, час від часу вони вистрибували зі своїх теплих схованок, аби заблокувати звукову або іншу техніку, яка їхала на підмогу майданівцям, однак ті її відвойовували.
Протестувальники закликали небайдужих брати із собою теплий одяг, їжу, парасольки, гарячий чай, каву та приходити на Євромайдан, так відчайдухи в наступні дні охрестили своє дійство.
ПОБИТТЯ СТУДЕНТІВ
Потім все закрутилося…
У ніч на 30 листопада влада віддала наказ «Беркуту» бити студентів на Майдані Незалежності. Били дітей по-звірячому, навіть з якоюсь насолодою, кидали їх до автозаків. Для українців це було просто шоком, адже досі подібного звірства щодо своїх громадян жодна влада в Україні собі не дозволяла.

Проти свавілля влади українці збунтувалися і 1 грудня, в неділю, потяглися до Києва.
На головній площі країни відбувся багатолюдний мітинг. Цифри різні. Одні говорили, що на протест вийшло до ста тисяч людей, другі — до п’ятисот, треті — до мільйону!
Майдан вирував. Українці не хотіли жити в країні, якою керувала бандитська влада. Влада, котра безбожно грабувала свій народ, котра кожне місто обставила своїми «смотрящими» і тягла країну в економічну прірву.
Цього ж дня біля багатьох управлінських будівель столиці відбулися сутички протестувальників з «беркутівцями». Найгарячіше було біля Адміністрації Президента. Всі пам’ятають отой славнозвісний жовтий бульдозер, який намагався пробити живу стіну із внутрішніх військ.
Крики, свист, вибухи шумових «приперчених» гранат, піротехніки…
А коли стемніло і більша частина людей розійшлася, нарешті розлючені «беркутівці» дали волю своїм емоціям. Кинулися в атаку на журналістів. Не один десяток медійників із розбитими головами потрапили на лікарняні ліжка столиці. А декотрих забирали до СІЗО.
Саме в ті дні широко почали вживатися такі слова як «провокатори», «тітушки» (до речі, досі не покарані звягельські «тітушки» і ті, хто їх організовували, проплачували, відправляли на Київ. Та нічого не забуто. Час розплати настане і для них, і для тих, хто приймав незаконні рішення, вбивав і катував людей у ті дні). Не без їх допомоги в ті буремні майданівські дні почали зникати люди. Саме «тітушки» допомагали владі виловлювати на вулицях їм «неугодних». Разом із силовиками вони лупцювали і катували патріотів країни.
Щоб зупинити розбурханих протестувальників, влада готувала кривавий сценарій щодо розгону Євромайдану. Не вийшло. Тоді керівні моральні збоченці відважилися на наступний крок…
ПЕРШІ ЖЕРТВИ МАЙДАНУ
22 січня, в День Соборності України, вони вбивають перших майданівців на вулиці Грушевського. Після того, як тодішня Верховна Рада прийняла диктаторські закони, почалися масові арешти.
А далі, 18-20 лютого, наступні жертви — Небесна сотня...

З країни втікає Янукович і найближчі його соратники, які були причетні до масових убивств. Вони втікають до Росії. Саме до неї в усі віки збігалися всілякі кримінальники, головорізи. І саме чотирнадцять століть тому з таких от пройдисвітів і почала на північних болотах утворюватися Моква, потім — Московія. А пізніше — Русь (цю назву в українців украв ще один кат України — Петро Перший).
БУРЕМНИЙ СХІД
А далі почалися сепаратистські прояви у Східній і Південній частинах України. Анексія Криму. Війна на Донбасі. Вибори, санкції, перемир’я. Вибори, санкції і знову перемир’я… І тисячі невинних жертв, розбомблені житлові квартали, заводи, фабрики, школи, дитячі садочки, мости тощо. І ніхто не може спинити осатанілу Росію.
Хоча, дякуючи нашим бійцям-патріотам, котрі ще кілька місяців тому не знали, що таке війна, зуміли спинити озброєного до зубів ворога.

Путін об них спіткнувся, він не очікував, що українці так швидко об’єднаються, мобілізуються, відновлять свою армію й чинитимуть героїчний супротив.
Дехто з військових аналітиків світу зазначає, що в світі немає аналогів, щоб країна так швидко могла створити боєздатну армію.
Змогли. Хоча й не таку ще могутню, але наші воїни готові стояти до кінця.
Укропи, кіборги, укри… Так українських бійців називають московські зайди. Називають і тремтять від їхнього духу, сміливості, відваги.
Наші бійці кажуть, якби не те перемир’я, то Донбас давно був уже звільнений від сепаратистів та окупантів.
Зараз узагалі багато незрозумілих подій відбувається в Україні. Якщо пригадати події Помаранчевої революції 2004 року, коли в українців народилася надія на краще життя, і коли через бездіяльність лідерів-керманичів та надія пригасла, і більша частина людей до всього збайдужіла, то тепер усе навпаки. Ніхто не хоче повернення в минуле.
Затягування реформ «новою» владою, коаліціада, розподіл портфелів, недомовки, продовження корупційних схем, приховування справжніх подій на Сході країни і в цілому по Україні дратують людей. І чим далі триває невизначеність, тим дужче вривається терпець. Заговорили про третій Майдан. А декотрі командири батальйонів погрожують АТО закінчити в Києві. Це — небезпечно. І з цього всього слід робити висновки і недопустити протистоянь. Громадяни України обрали інші цінності, і влада повинна це зрозуміти, до кінця виконати вимоги Майдану. Це — єдиний шлях, щоб зберегти країну.
УКРАЇНЦІ В РОСІЇ
Розвиткові Росії треба завдячувати українцям. Бо, де українець не пройде, — там суха трава зазеленіє. Споконвіку Росію здебільшого розбудовували і годували українці. Від історичних фактів нікуди не дітися. Лише один Петербург був збудований на козацьких кістках. А хто розбудовував Сибір?
Разом із тим, більша частина наукових винаходів приписується саме українцям. «Із 17 століття, як пише О.Дзюба, кандидат історичних наук НАН України, вихідці з України активно включалися в культурне і в духовне життя. Як правило, це — києво-могилянські вихованці, із відповідною освітою та знаннями мов, які, прибуваючи в Москву, ставали священиками, проповідниками, єпископами й митрополитами, ігуменами, архімандритами провідних монастирів, учителями, духовниками царської сім’ї. Вони, за прикладом своєї академії, засновували школи, запрошували зі своєї Батьківщини вчителів, організовували шкільні вистави, збирали бібліотеки, які потім залишалися на архієрейських кафедрах.
Прихід освічених українців сприяв появі багатьох нових явищ у культурному житті Росії: слов’яно-греко-латинської школи, розвитку таких літературних жанрів, як вірші, проповідницька проза, декламація, партесний спів та ін.»
Однак нині, через постійне зомбування своїх лідерів, більша частина росіян вважає себе супер-нацією. Решта народностей для них — лохи, чурки, недонації тощо. А українців вони взагалі не визнають. Такої країни для них взагалі не існує. Це, мовляв, недорозвинуті малороси.
Росія завжди діяла за принципом варвара — захопити, знищити, принизити, оббрехати. Та ще й так безсоромно, цинічно брехати, що світ за голову береться!
«ПУТИН, ИДИ ДОМОЙ! ВОДКИ НЕТ!»
Нещодавно в одного із російських журналістів, котрий приїжджав до Києва і котрий підтримує вибір українців, поцікавилися: чи правда, що 80% росіян зі зброєю в руках готові йти воювати проти України?
Той, трохи помовчавши, підтвердив цей факт.
Автору цих рядків у радянські часи довелося служити на строковій службі в Підмосков’ї, а потім кілька років працювати на ткацько-прядильній фабриці. Спочатку мене і мого земляка Анатолія Ригуна (у 90-х він безслідно зник у Москві) поставили перебирати металобрухт. На другий день до нас почали прибігати робітники з цехів і сварити, мовляв, куди ви женете? Так «усі розцінки нам позбиваєте!»
На цьому підприємстві працювали тисячі жінок, більша частина з них — українки, котрих привозили з інтернатів.
Чимало там було і чоловіків. Сотні. З нашого цеху, може, кілька з них, як тепер пригадую, були непитущими. Решта, в робочий час, пили все, що горить.
У вихідні, їдучи електричкою до Москви, завжди дивувався російській господарності. Хати — темні, двори, городи позаростали бадиллям. А й те: робота ж — не вовк…
Російський письменник Віктор Астаф’єв у своїй книзі, описуючи життя своєї матері, згадував, як до їхнього села приїхали жити українці-переселенці. То вони почали цікавитися в його матері: чому, мовляв, картопля і помідори у них розміром із горох?
Мати тоді відказала, що вони в них не ростуть.
Українці ж гноєм удобрили земельку, посадили городину. До осені — картопля в два кулаки, помідори, огірочки, хоч куди.
А мати Астаф’єва: «С-под гомна жрать не буду!».
Та минув деякий час, почали гній таки кидати в землю. Почало родити...
Отож, дійшло, як тому казковому Іллі Муромцю, котрий 33 роки пролежав на печі, а потім йому раптом щось бахнуло в голову, і він пішов боронити свою землю (читай — підкоряти чужу землю).
У гуртожитку, де ми жили в Підмосков’ї, також усі пили. Та й курили якусь гидотну. Вічно в українців «шибали» на пляшку бормотухи.
А ще в російській глибинці, де досі немає ні радіо, ні телефону, хлебче собі кисле щі такий собі дідусь і кричить, що піде вчити нас правильно жити!
А тепер ось і на Сході нашої країни зібралася та російська бородата «алкашня» і також хоче нас вчити, як нам будувати своє життя.
Чи не тому на звільнених нашими бійцями територіях місцеві жителі на плакатах пишуть: «Путин, иди домой! Водки нет!».
ЧИ СПИНЯТЬ ПУТІНА САНКЦІЇ?
Не варто все зводити на одного Путіна. Якби він сам приймав усі рішення щодо України, то він давно, як кажуть одесити, уже б не жив. Тут, без сумніву, діє ціла команда, котра ніколи не зникала, ота, котра завжди забороняла все українське. Тому Росія робитиме і далі все можливе, аби впливати на Україну, не дати їй розвиватися. Бо як тільки вона втратить Україну, то й сама зникне з мапи історії. Бо своєї історії вона ніколи не мала.

Сьогодні економіка Росії котиться донизу. Це — завдяки санкціям Європи та Америки. Хоч це робиться повільно (поспіши, коли в руках психопата ядерна кнопка!), але ці санкції роблять свою роботу. Вони таки добряче послаблюють економіку Росії. Вона несе мільярдні збитки. А Путін і Ко — не вгамовуються.
Але чи надовго вистачить у них ресурсів? Тим більше, лідери «великої двадцятки», саміт якої нещодавно проходив у Австралії, чітко дали зрозуміти Путіну: або дай спокій Україні, або Росію чекає повна ізоляція від світу. А це — її крах. Певна річ, не такий швидкий, але таки кінець.

21 листопада, рівно рік тому, народилося нове українське суспільство. Українці стали іншими. Ми почали цінувати своє українське єство. Ми перестали боятися. Українці вимагають від влади негайних рішень, змін.
І політики мають зрозуміти: часи кардинально змінилися. Авантюра тепер не пройде. Тим більше, ще одного такого шансу для України може й не бути. Тож, або розвиток, або втрата назавжди країни під назвою Україна.