Після перегляду пізніх теле­візійних новин Василь Клюшка почав дрімати. Тільки-но склепив повіки, коли телефон задеренчав.
Василь Клюшка спересердя простогнав, але підняв слухавку:
— Алло!
— Здоров, Петро! Це братан твій, Іван.
— Здоров, — позіхнувши, відповів невідь чому Василь Клюшка і вдав із себе Петра.
А хриплуватий голос продовжив:
— Як ти там?
— Та Бог милував, — продовжив говорити Василь, одночасно дивуючись, чому «братан» не розрізняє голоси. Може, його схожий на його Івана? Чи хтось «приколюється»? Але продовжив підігрувати (все одно сон перебили). — А чого, Іване, так пізно дзвониш?
— Як чого? Чи вже не підемо?
— А куди ми мали сьогодні йти?
— Ти що, братан, добавив учора?
— Та було. Моїй закортіло випити.
— А що це їй у голову бахнуло? Вона ж у тебе не п’є!
— Юність згадала. Наші перші зустрічі. Ось ми і…
— Дурдом «Веселка»! Але ж ми, Петре, домовлялися вчора більше не добавляти.
— Ну, знаєш, Іване…
— Тим більше, ще годину тому ти мав мені половину теляти принести.
— Якого ще теляти?! — роблено здивувався Петро-Василь Клюшка.
— Ти й цього не пам’ятаєш? Того теляти, яке ми з тобою на фермі вкрали.
— Тю! Зовсім відшибло! Завтра принесу. А куди ми мали йти сьогодні?
— Дивуєш ти мене, братан. У Кольки Лисого кіоск ми мали сьогодні «віджати».
— Слухай, Іване. А куди ми теля те заперли?
— Як куди? До тебе, на Гоголя. А що, вже немає? Чи хочеш сам з’їсти?
— Ну що ти, Іване! Я ж не жлоб якийсь.
— І я так гадаю. То що, чекати на тебе?
— Аякже!

— Здрастуйте!
— Зи-зи…
— Іван?
— Ів-ван.
— Ходімо до твого братана Петра!
Це була міліція. А з ними — і їхній колега лейтенант Василь Клюшка...