ПЕРШІ ЗАЛИЦЯННЯ
Юрко до Лідки пробував підбивати клинки ще в школі. Тоді вони закінчували одинадцятий.
Юрко від багатьох своїх однолітків відрізнявся високим зростом, фізично розвинутою будовою тіла. Характер — хамовитий, задиристий. Однак був улюбленцем компанії. Він завжди жартував, здебільшого розповідаючи якісь смішні історії, з яких плавно переходив на вульгарщину. А якщо комусь і не подобалися його побрехеньки, то міг тому з’їздити по вухах. Не чіпав хіба що дівчат, котрі примикали до хлопчачого гурту.
Через це Юрка в школі побоювалися. Але й набивалися в друзі.
А ось Ліда була повною протилежністю Юрка. Миле, тихе, скромне дівча із світло-пшеничним волоссям над голубими, як волошки, очима.
Ліда не любила гучних товариств. Після уроків завжди бігла додому. А якщо з ким і дружила, то тільки з однокласницею Оксанкою, її сусідкою по вулиці.
Після закінчення школи, за настановою батька-бізнесмена, Юрій поступив на юридичний, Ліда — на філологічний.
Часом їхні стежки перетиналися. Вдома, коли приїжджали на канікули.
Юрій не забував Ліду, пропонував свою дружбу. Проте дівчина не розуміла, що стоїть за нею. Зрештою, Юрій зізнався у коханні. Але й тут Ліда не знала, як повестися. Вона не знала, що таке кохання. Уявляла його по-іншому. Не так, мовляв, давай зустрічатися, а вже через кілька днів об’явив, що кохає. Однак щирості в тих словах дівчина не відчула. Тому тоді нічого втішливого Юрію не сказала. Знову розбіглися.
Потім довго не бачилися. За той час Юрій, закінчивши інститут, повернувся додому. Зайнявся адвокатурою. Ліда ж залишилася в столиці. Батькам дзвонила, що жива-здорова, працює у престижній фірмі. Висилала гроші і постійно обіцяла, що скоро навідається до рідних пенатів.
«МІС-ВСЕСВІТ»…
Ліда в місто повернулася несподівано. Коли Юрій її побачив і впізнав, то аж остовпів. Вона йшла йому назустріч. Ні, не йшла, а пливла, як та лебідка! На ній — біла блузка із широким декольте, коротенька спідничка, туфлі-шпильки. І те ж світло-пшеничне волосся. Тільки тепер воно на ній було коротенько підстрижене і модно вкладене.
Юрій захоплено вигукнув:
— Лідка, ти?!
Вона також упізнала його:
— Юрій?!
А той у захваті продовжив:
— Ну… Ти просто… Просто зійшла з подіуму «Міс-Всесвіт!»
Від такої високої оцінки свого «Я» Ліда навіть не зашарілася. Хоча, звичайно, було приємно. А не зніяковіла, швидше, через те, бо іншого від Юрія не чекала. Пишномовністю він володів ще зі школи і компліментами розкидався в усі боки. Особливо, коли поряд «пропливала» гарненька дівчинка.
Разом з тим Юрій думкою відзначив, що Ліда за останні два роки ра-
зюче змінилася. Вона не тільки подорослішала, зміцніла як жінка, а змінилась і характером. Куди і скромність колишня поділась!
Ліда, наче вловила його думки, а свої — мимоволі вирвалися назовні:
— А ти не змінився. Хіба що змужнів. Тепер ти хто — прокурор? Суддя?
— Адвокат, — Юрій допоміг задовольнити Лідчину цікавість. — А ти?
Вона з деяким ваганням відказала:
— Граніт науки гризу далі.
— В аспірантуру пішла?!
— Саме так.
Ліда злукавила. І на те, як стане трохи зрозуміло згодом, були свої причини. Варто додати, що Лідине життя в столиці для багатьох лишається темними сторінками.
А Юрій піднесено вів далі:
— Наш клас цього літа зустрічався! В липні. Гарно посиділи в барі! Потанцювали! Ну, а потім, як і на випуску, ходили зустрічати світанок. Чому не приїхала? Чи ти не знала?
— Не знала…
Ліда і справді цього не знала. Вона взагалі останній рік ні з ким із міста не говорила по телефону. Хіба що, з батьками.
Потім Юрій ледь із грайливою посмішечкою спитав:
— Вийшла заміж?
— Ще не трапився такий лицар!.. А в тебе, бач, і син уже є.
Юрій оцінив її обізнаність. Мабуть, про його весілля, яке відгуляли два роки тому, дізналася від Оксанки. А якщо так, то, значить, ним цікавилася. Навіщо?
— А звідки ти знаєш?
Ліда віджартувалася:
— Сорока на хвості принесла!
Однак Лідин дотеп Юрій пропустив повз вуха:
— Скільки про тебе не питав — ніхто нічого не знає. Навіть подружка твоя, Оксанка.
Колишня однокласниця вщипнула:
— А чого ти про мене напитуєш, коли жінку маєш?
— Жінку? — замислено мовив Юрій і, трохи помовчавши, вже не в таких гарячих тонах філософськи продовжив. — Нічого ідеального в світі немає. Ідеали ми собі малюємо в юності. Відтінок до відтінку ліпимо отой неперевершений образ, отой, з яким прагнемо пройти все життя і вмерти в один день. Банально.
— Чому ж?
— Бо порив двох половинок, які чомусь раптом вирішили, що кохають одне одного і не можуть жити одне без одного, як не дивно, швидко пригасає. І все летить шкереберть. Не знаєш чому?
— А може, не всі відтіночки зібрали докупи? — серйозно зауважила Ліда.
Юрій гірко посміхнувся:
— Швидше, розгубили. І взагалі, — він швидко, як хамелеон забарвлення (що притаманно було йому) змінив інтонацію розмови, — ми з тобою стільки не бачилися, а ліземо в хитросплетіння людських душ. Ти додому? — І кивнув на новенький «Лексус». — Підвезу!
— Мені треба в пенсійний зайти. Мати нездужала. Сама не може…
— Ну, дивись. Хоча, мені приємно тебе бачити…
Ліда відразу про себе відзначила: в останні рази при зустрічі він завжди говорив «побачити». Отже, сподівається на чергову зустріч. І не важко було здогадатися навіщо.
СТАРИЙ МЛИН НА ПЕРЕКАТІ
Ліді здалося, що Юрій навмисно її підстерігав. Його іномарка стояла в кінці її вулиці, неподалік зупинки. Хоча вона ще не знала, що то його машина.
Проходячи повз чорне, лискуче авто, раптом перед нею відчинилися передні «пасажирські» дверцята.
— Сідай! — Юрій так стривожено це проказав, ніби на Ліду поряд чатувала якась небезпека. І повторив наказ: — Ну, сідай же!
Вона, поспіхом озирнувшись, прослизнула в салон.
— Що за конспірація?
Замість відповіді він натиснув на газ. А виїхавши на головну трасу, не повертаючи голови, сказав:
— Пізніше скажу.
— А куди ми їдемо?
— Потерпи. Я маю тобі щось сказати.
Спочатку їхали асфальтівкою, а за містом звернули на грунтову дорогу, яка вела до річки, в ту мальовничу місцину, де Ліда не раз бувала. Він їде до старого млина. Це недалеко від її дому. Часто там Ліда проводила вільний час з Оксанкою. Точніше, вона її туди водила. Та те було давно. І те від усіх вони робили крадькома. Але навіщо Юрій її сюди везе?..
Потоки широкої річки котилися по злизаних сіро-брунатних валунах і спадали у пінисте шумовиння підніжжя перекату. Ліда і Юрій стояли біля залишків колишнього млина, якого колись змайстрували німці-переселенці, і стежили за невпинним рухом води.
Ліду дратувала невизначеність:
— Навіщо ти мене сюди привіз? Чому вибрав це місце?
— Ти тут часто бувала.
Вона здивувалася його обізнаності. Адже сюди з Оксанкою вони прибігали потайки від дорослих. Раніше тут часто збиралися «крутяки», які гучно тут відпочивали з непевними дівками. Але їх тягли сюди не стільки ті компанії, як — течія води, валуни, по яких вони, на спір, перестрибували з одного берега на інший, і так, щоб під натиском води не беркицьнутись у двометрову пінну пучину.
— Бувала… І що з того?
— А те…
Він замовк. Дивився на неї. В його очах горіли лукаві бісики, «сяйво» яких добре розуміла Ліда.
І вона розреготалася.
А він, наче спаленів. Шарпнув її за плече:
— Я все знаю!
Ліда вмить угамувалася.
— Що знаєш? Що?!
— З якого ти подіуму зійшла.
Вона оціпеніла.
А він, дивлячись на течію води, продовжив:
— Так, знаю.
Вона ще вагалася:
— А що ти можеш про мене знати?
Він випалив:
— Чим ти займалась у столиці! — І добив: — Дівчинкою за викликом.
Ліда вперше відчула, що значить таке «ватяні ноги». Але встояла. Намагаючись проштовхнути всередину отой клубок, що застряг у горлі, і стримуючи сльози, прошепотіла:
— І що тепер? Хоча і так ясно… А якщо ні? Шантаж?..
Вона не боялася розголосу про своє минуле в столиці. Мати — ось що найбільше її турбувало. Підірване життям її здоров’я, мікроінсульт. Але звідки Юрій дізнався про останні сторінки її життя? Та не стала про це розпитувати. Все одно не скаже.
— Чого ти хочеш?
Відповіддю був його погляд.
Біля старого млина цього дня нікого не було. Змінилася погода. Хмарилося. Він приніс із машини пляшку якогось вина, кілька апельсинів, великий гранат, шоколадку і два пластмасових стаканчики…
Не помпезно. Але готувався!..
— Пішли.
Місце, куди вів, було неподалік. Трошки вище млина, за густою ліщиною. Чомусь сказав сідати біля кущів шипшини (ще й досі росте!).
Довго вовтузився з тією пляшкою, поки відкупорив її.
Кинув на траву, як підстилку худобі, якесь пожмакане покривало.
— Ну, міс-Всесвіт, давай за зустріч!
Ліда скривилася:
— Я не п’ю.
— Гидуєш? Дарма.
— Я спиртного на запах не переношу.
Він потягнувся до Ліди. Вона машинально відсахнулася і враз скрикнула. Голки шипшини встромилися їй між лопатки.
Замість того, щоб її пожаліти, підганяв.
— Пересядь. До мене ближче. — І — телячі ніжності. — Вибач. Не подумав. То вип’єш чи як? Ну, дивись.
І присмоктався до пляшки. Неначе віл до браги. З горла.
«А сто кольок тобі в ребра!..»
Дратівливо чекала. Вривався терпець. Хотіла, щоб усе це якнайшвидше закінчилося. Ну, починай уже! Як ти це вмієш?..
А він ребром долоні обтер зі своїх блідо-рожевих губ винно-апельсинову вологу і стрибнув до неї. Як бичок до телички. Похітливо, пристрасно, незграбно, зі стогоном, наче невідь скільки не бачив жінки. І, роблячи свою справу, довго розпанахував на ній одяг. Це був якийсь тваринний інстинкт. Кусав її груди, лизав шию, вуха, волосся, живіт... Спітнів, наче валуни перевертав. І перло від нього...чимось псячим…
Та вона терпіла.
«Швидше би, швидше би…»
Зрештою, він підвівся. Похитуючись, застібнув верхній гудзик на джинсах. На Ліду вже й не зважав (робота зроблена). Вино! Знову хлебнув із горличка.
Пробелькотів:
— Поїхали!
— Може, я сяду за кермо?
— А ти і це вмієш?! А!... Ну, так, так. Ти ж у нас… Було кому вчить.
Ліда підвелась. Застебнулася. Відчуття… Гидко, противно. І справді, як тварини. І думка: навіщо піддалася? Злякалась осуду? Та пішли вони всі! Та ні. Батьки… А що, коли вони, дізнаються про її життя отам? Як вони це сприймуть? Як перенесуть? Особливо мати…
Ось що найбільше різнуло їй під серцем. Ось, що змусило піти на криву стежку. А чи криву? А чи вперше?..
А Юрій вдоволено торжествував, неначе Геркулес після чергової титанської перемоги над своїм суперником!
Дивлячись на гладеньке каміння в воді, навіщось пробелькотів:
— Да-а… Ви частенько з Оксанкою по них бігали!
Ліда спаленіла:
— Ти за нами стежив??! Та ти!.. Та ти!..
Він зареготав:
— А ніби ви за хлопцями не підглядали?!
Ліда на мить уявила, як вона і Оксанка, після кожного купання і переходу по бурхливому перекату, ховалися в кущах шипшини. Знімали трусики, викручували їх. А він…
Але найболючіше вдарила інша його заява:
— Тепер твій подіум — тут! Зі мною! І нікуди не дінешся!
Так він говорив, підходячи до невисокого обриву над річкою.
І невідь яка сила змусила її на той вчинок, про який вона шкодуватиме все своє життя…
А він, уже добряче п’яненький, погордливий, усе дудлив другу чи третю пляшку червоного хмільного напою. Нерозбірливо гундосив:
— Ти від мене... хе-хе… тепер.. хе-хе… нікуди не дінешся… Тепер ти в моїх лабетах! І спробуй рипнутися! А я… не звик прощати…
Він повернув голову у бік узгір’я, де стояло його авто.
— Треба звідси рулити. Досить.
Ліда спохопилася:
— Я сяду за кермо.
Юрій гмикнув:
— Ти?... А! Ну да, ти ж на подіумі… На панелі… Хахалі з тачками…
Вона не хотіла штовхнути його. Це сталося мимоволі. А він сторчака полетів донизу. Із залишків старого млина. Вже потім, коли навколо його тіла вода почала забарвлюватись у червоний колір, зрозуміла, що накоїла.
Найперша Лідина думка: бігти додому, причаїтися, перечекати, заспокоїтися, осмислити, що сталося. А там… Але ж вона не хотіла. Ну, не хотіла, щоб усе так закінчилося. Адже він сам… Сам! Сам?..
Ішла, наче одурманена. Нікого не бачила й не чула. В очах: його тіло у воді, пляма крові навколо голови, кущі шипшини, «накритий стіл», червоно-апельсиновий сік на його губах...
Вибравшись із косогору, Ліда попленталась у той бік, де була її домівка, але перед цим вона ще мала проминути місцевий відділок міліції...