Софія про себе нагадала в переддень Нового року. Привітала зі святами та здивовано мовила:
— А я дивлюсь, що у вас знову з’явився скайп!
— Відремонтували нарешті гніздо.
— Це ж як добре! А то по телефону не наговоришся. А це — безплатно. Чого відразу не озвався?
— Софійко, це ти можеш днями сидіти за комп’ютером, ляси точити, а я собі цього дозволити не можу. Час бережу.
— Ну, гаразд. Як там у вас, Романе, справи?
— Та, слава Богу! Ось москаля спіймали… вечеряємо.
— А ти без приколів не можеш?
— Чого «без приколів»? У вас же на всіх каналах трублять, що українці виловлюють російськомовних дітей і п’ють їхню кров. Синичок годують, а снігурів, через те, що вони червоні,— вбивають…
— Ми тут уже не знаємо кому вірити. Хто винний, а хто — ні. А це правда, що у вас відмінили Діда Мороза?
— Так, уже святий Бандера приходить.
Софія загигикала.
— Чого регочеш? — спитав брат.
— Я це чула, але не вірю.
— І слава Богу!
— А чого ти все вбік зиркаєш? Хтось біля тебе є?
— Друзі мої прийшли, укропи. Привели мені двох рабів. Питають, що з ними робити: відправляти їх на плантації чи спочатку відлупцювати…
— Так, ну досить зі своїми жартиками! Розкажи ліпше, що у вас нового?
— Нічого нового під сонцем.
— А ти знаєш, брат наш мені дзвонив.
— Віктор?
— Еге ж.
— Більше двох років мовчав. Думав…
— Та живий-здоровий!
— Наскільки я знаю, він жив на Сході України. Часом, не воює там?
— Не знаю. Довго не говорив. Сказав кілька слів, потім щось йому перебило, пообіцяв пере-дзвонити.
— Ясно. Як діти?
— Нічого. Працюють. В кожного — сім’я. Ти ж знаєш.
— Васильчуків пам’ятаєш?
— Колишніх наших сусідів?
— Еге ж.
— Їхній син живе десь у Росії. Ніби сім’ю має.
— Живе. Відмовився він від батьків. І дружина його. Мати і батько по телефону намагалися їм розповісти всю правду про події, що відбуваються у нас. Не повірили. Обізвали їх фашистами і сказали більше не дзвонити.
— Дурдом!
— Умгу. Ось що ваша пропаганда робить. Складається враження, ніби Росія з глузду з’їхала.
— А Україна — ні? Влада — американська...
— Брешуть, марсіанська!
— Хі-хі-ха-ха!
— Софіє, яка влада не є, але — наша. Не все ще робиться, як того хоче більшість українців, але певен, що зміни на краще будуть. А ось у вас… Оце перед нашою розмовою дивився новини. Про Москву йшлося. Що на Манежну площу вийшло багато москвичів. Висловити, так би мовити, свій протест владі. Людей хапали і кидали до автозаків. У нас такого, слава Богу, вже немає. І це не перше досягнення після Майдану. Але буде таке і у вас. Рано чи пізно.
— Навряд, Романе.
— Тобі тільки так здається, Софіє.
— Ти цього разу щось не кричиш.
— А сенс? Втомився переконувати тебе в тому, що Росія напала на нас, постачає зброю, бойовиків, ввела регулярні війська і таке інше.
— Я нещодавно розмовляла з колишньою своєю однокласницею. Світланою Черешковою. Пам’ятаєш її?
— Так. І що?
— Розказувала те, що й ти. І знову ж: не знаєш кому вірити. Дивишся телевізор — здуріти можна, виключиш — аж спокійніше стає, нормальним робишся.
— Є Інтернет. Шукай інформацію. Аналізуй. Роби висновки.
— Спробуй щось знайти. Блокують.
— То приїжджай у гості. Побачиш усе на власні очі.
— Може, вже влітку зберуся. Із внучкою приймеш?
— Така ж вередлива?
— Не змінюється. А що робити? Яка є. До Нового року готуєтеся?
— Звичайно!
— Діти приїхали?
— Чекаємо.
— Вибач, що так пізно влізла до скайпу.
— Та нічого.
— Спатимете вже?
— Та ще ні. Піду по вулиці походжу. Може, ще одного москаля зловлю. На сніданок.
— Романе, не знущайся!
— Добре, добре. Привіт там усім нашим! З наступаючими святами!
— І вас також! Не губися там, братику. Виходь на скайп.
— Обов’язково! До зустрічі!
— Чекатиму.