www.zvyagel.com.ua









free counters Яндекс.Метрика
Украина онлайн


З історії новоград-волинських шпиталів

09 Січня 2015 | Оприлюднив: | 107 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Поява госпіталів у Новограді-Волинському зв’язана із статусом міста як центру укріпрайону в «Лінії Сталіна». В його околицях Москва побудувала ще одне ціле військове місто із розрахунку, що воно стане плацдармом для наступу на сусідів у майбутньому. А де воюють — там і ранять.
Тому поряд із солдатськими казармами і офіцерськими покоями виріс цілий комплекс госпіталів, здатних прийняти одночасно багато тисяч поранених. У мирний час і в окупацію вони були напівпорожніми, але із переходом фронту в 1944-му році потреба у лазаретах різко зросла. У січні того року вони перетворилися в польові шпиталі наступаючих армій Першого Українського фронту.
У міру того, як військові дії віддалялися на захід, похідних шпиталів поменшало, й вони стали перетворюватися в евакуаційні, з довготривалим лікуванням. Згідно з архівами, весною й літом 44-го тут діяли евакошпиталі №№ 5444, 5441, 5465, 1557, 5337, 3230, 5963 та ін. По числу хворих і персоналу в них нараховувалось по 200-300 осіб у кожному. Так, у квітні 1944 року в шпиталі №5441 перебувало 176 поранених. Опікувався госпіталями Наркомат Оборони, тому перебування їх у місті для місцевої влади було терпимим.
Але 5 серпня 1944 року Раднарком СРСР розпорядився, а 10-го — Генштаб Збройних Сил наказав передати евакогоспіталі разом із приміщеннями і обстановкою в них з відання військового відомства до цивільного, до Міністерства охорони здоров’я. Іншими словами, тягар утримання поранених військові зіпхнули на цивільну владу, у якої і так проблем аж зашкалювало. Наркомздрав СРСР по ланцюжку відфутболив наказ уряду України до Києва, Київ — до Житомира, а вже звідти його 6 вересня довели до крайнього, кому і належало взяти на свої плечі опіку над пораненими, — Новоград-Волинському райкому ВКП(б), райвиконкому і міськкому. Очільника райпарткому Буяновського, голову міськради Школяренка і завідуючого міськвідділом охорони здоров’я Благовєщенського повідомили, що вони мають у приміщеннях госпіталів воєнного відомства прийняти 16 евакогоспіталів з 7200 пораненими. Разом із вже діючими у місті госпіталями число ліжок мало досягти 10 тисяч. Міськрада і міськвідділ охорони здоров’я були змушені своїми зусиллями привести ці приміщення у стан готовності.
Наказ шокував місцеве начальство. 13 вересня для його обговорення райпартком скликав спеціальне засідання. Думка була однозначна: місто не може прийняти стільки шпиталів. Як засвідчував райкомівський протокол, після відходу німців більшість приміщень була «повністю придатна для дислокації госпіталів військової полоси в 10 тисяч койок». Але шпитальні приміщення перебували у віданні Наркомату Оборони, й ними розпоряджалися комунальні служби міського гарнізону. Їх керівник — начальник комунально-експлуатаційної частини Житніков — кинувся мародерствувати у цих приміщеннях. Він, невідомо для кого і з яких мотивів, зривав у них двері, вікна й невідомо куди дівав. Потім позривав і підлогу. (Зазвичай, весь цей розгром списали на німців). «Після господарювання КЕЧ можна розмістити лише 4400 койок, при умові повторного ремонту». Тому в райкомі постановили: «довести до відома обком КП(б)У і комунально-експлуатаційну службу Київського військового округу про те, що КЕЧ, прийнявши приміщення у пригодності, довів їх до повної руйнації», за що райком просив обком і КЕЧ КВО «вжити заходів до притягнення нач. КЕЧ Житнікова до відповідальності». З причиниі таких руйнувань райком просив шпиталі розмістити в інших містах.
Але у Києві на прохання не зважили і 5 жовтня попередили, аби у Новограді-Волинському приготувалися прийняти евакогоспіталь №5953. Це був найбільший шпиталь на 1200 поранених.
22 жовтня міська влада обговорювала стан підготовки до прийому поранених. Висновки були невтішними. Всі приміщення для шпиталів, окрім корпусу №16, не годилися для розселення хворих. Для їх ремонту не було будівельних матеріалів, бракувало операційної, сушилки, санпропускника, відсутній перев’язочний матеріал, інвентар. Замість 1200 ліжок вдалося відшукати всього 500, не було тапчанів, їжі для поранених, фуражу для коней.
4 листопада райком знову розглядав питання прийому евакогоспіталів. Заврайздороввідділом Благовєщенський прозвітував, що його відділ до прийому не готовий. Не визначились, де будуть які лазарети, в яких приміщеннях, а для шпиталя №2491 будівлі взагалі не знайшлося. Ремонт решти до половини листопада навряд чи міг бути закінчений. Опалювати шпиталі було нічим, підсобних господарств ні шпиталі, ні здороввідділ не мали, а тому не могли себе забезпечити навіть картоплею чи овочами.
Але війна йшла, поранені потребували лікування, і ешелони з евакошпиталями попрямували до Новограда-Волинського. 16 листопада тут з’явився шпиталь № 2773, а потім пішли один за одним. З причини руйнації лікувальних приміщень Житніковим, хворих довелося класти де завгодно: в казарми військового містечка, по вулиці Леваневського, до хірургічного й венерологічного відділень райлікарні, Будинку офіцерів, у міську поліклініку, військове містечко по Червоноармійській вулиці, у штабі дивізії, в школах №№2 і 9, жилих будинках офіцерського складу, в містечку «Зелені» по Житомирському шосе, приміщенні колишньої поліклініки по Гутинській вулиці.
Життя на новому місці шпиталі починали, як тоді водилося, партійними зборами. 13 грудня вони відбулися в евакошпиталі №5914, 14-го — №5444, 20-го — 5465, 28-го — 2491 і т.д. Ремонтувати здравниці, забезпечувати їх інвентарем і посудом, топливом, їжею Москва зобов’язала місцеву владу. 5 грудня під грифом «Совершенно секретно» ( аби, не дай Бог, не пронюхали ворожі шпигуни) голова обласної ради Рожанчук наказував своєму колезі у Новограді-Волинському Школяренку, аби той негайно, до 20 грудня, організував доставку дров підшефному шпиталю силами колгоспів району на весь опалювальний сезон. Школяренка також зобов’язали, аби він віднайшов робочу силу для ремонту шпиталю і підготував приміщення до зими. Кожен колгосп мав устаткувати дві шпитальні палати ліжками, тапчанами, столами, тумбочками, стільцями і т.д. Район, починаючи з грудня, мав упродовж усіх зимніх місяців регулярно виділяти 30 возів для обслуговування свого підшефного шпиталю. Таке ж зобов’язання отримали інші райони області. При воєнній скруті, коли із сіл мобілізація висмоктала усю чоловічу роботоздатну силу й коней, зобов’язання утримувати госпіталі лягало важким тягарем на плечі населення, й без того обтяженого десятками поборів і повинностей. Райони безсилі були забезпечити постачання та обслугу госпіталів, й ті постійно скаржилися в партійний обком, а той не скупився на прочухани для районного керівництва. До свята Першого травня обком наказав районам організувати збір подарунків для поранених: ліків, білизни, одягу, миючих засобів і т.д. Під маркою подарунків населення мало забезпечувати поранених тим, що їм мала дати держава. Взимку воно й годувало госпіталі, а весною 1945 року для заготовки продуктів для лазаретів колгоспи виділили спеціальні плантації.
Перебували у місті деякі госпіталі до осені 1945 року, а частина — до літа 1946-го.
У спогадах медсестер шпиталів багато говориться про муки й страждання солдат, про те нелюдське терпіння, з яким вони переносили біль. Щирих подяк заслуговують лікарі, санітари й медсестри, які підставляли плече пораненим, тамували їх болі, серцем своїм зігрівали їх душу. Низький уклін їм, слава і вдячна пам’ять.
Але в країні, де панував жорстокий терор, де людське життя нічого не значило, мали бути й обов’язково були байдужі до горя людей, ладні нажитися на ньому, які не соромилися обирати й без того обійдених долею, кому випало нести муки й страждання війни.
7 квітня 1944-го року на відкритих партійно-комсомольських зборах шпиталю №5441 обговорювали питання «про збереження соціалістичної власності». Мова йшла про крадіжки їжі та одягу, призначених для поранених. Приводом для розмови стало розграбування вагону з продуктами, що надійшли із баз Наркомата Оборони. При розвантаженні з нього вкрали 153 кілограми борошна, 11 кілограм цукру, 19 банок консервів, 16 літрів горілки, 6 пар білизни. Невідомо хто крав фураж для коней. Господарникам на кожного вороного виділили 2,5 тонни вівса, виходило по 20-30 кіло на день. Їх з головою вистачило б, щоб худоба була сита і здорова. Але овес десь зник, а коні здихали з голоду. 1 січня в госпіталі було 17 коней, а на весну лишилося тільки 10. З тих, що лишилися, 8 охляли, і тільки двоє були «середньої вгодованості». Тож, через злодіїв-чиновників з воєнного відомства, колгоспи району були змушені обслуговувати госпіталі своєю худобою. З невідомих причин багатьом пораненим не вистачало другого блюда, зате в буфетниці Вергунової виявилися аж надто великі залишки. На квартирах обслуговуючого персоналу були нерідкими гучні гулянки, де пиячили і закушували тим, що мали з’їсти хворі. У палатах була холоднеча. Невідомо куди зникла тисяча кубометрів дров. Шпитальські бухгалтери навмисне заплутували рахунки надходжень і витрат. Інтенданти обкрадали госпіталі і переходили на нові місця роботи. Кастелянша Рожкова для поранених видавала списані і поношені ковдри, білизну, та простирадла, а нові йшли «наліво». Під час ревізії в неї виявилась нестача постільної білизни. Медикаменти відомством постачалися, але до поранених вони доходили мало, «решта йде на сторону (сульфідін, стрептоцид)».
На солдатові наживалися всюди: і на фронті, і в шпиталі. Їх годували погано. Не дивно, що поранені зі шпиталів втікали, і не поодинці, а масово, й вилов їх був кампанією, яка масштабами не поступалася посівним чи хлібозаготівлям.
Кидали госпіталі з різних причин. Дехто з місцевих хотів побути біля родини, бо йшла війна, й він не знав, чи ще вдасться після відправки на фронт побачити рідних. Часто напівголодні поранені шукали де підкріпитися. Їх люди жаліли, бо майже в кожного когось забрали на фронт, і він теж терпів голод і рани. Тому пораненим не лише не відмовляли, але і допомагали сховатися від начальства. Умільці за їжу ремонтували взуття, житло, нехитрі домашні та господарські речі. Адже господарі були на фронті, і нікому було з ними поратися. Інколи і залишалися в сім’ях. На перев’язки ходили до місцевих фельдшерів або знахарок, в яких тоді була велика потреба.
Багато зникали з госпіталів напередодні виписки, бо після неї була дорога знову на фронт, де знову чекала солдата смерть чи каліцтво. Раз переживши цей жах, людям вже не хотілося попадати в пекло. Це лише у радянських фільмах поранені моляться, аби їх швидше відправили під кулі. В житті було зовсім інакше.
Війна для Сталіна була азартною грою, мета якої — загарбати Європу і не пустити туди союзників. Й тому він гнав своїх солдатів уперед, не витрачаючи часу на підготовку наступу, не звертаючи увагу на величезні втрати й каліцтва людей від цього поспіху. Його генералам наступи обіцяли чини, ордени і трофеї. Солдатові ж вони коштували життя і віщували тільки біду.

(Далі буде)
І.ТРИГУБ, краєзнавець

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: