Телефон видзвонював дов-го, неначе соловей у розпал весни.
Іван нарешті розклепив повіки. Включив світильник. Намацав мобільник. У черевику.
Голос у слухавці був сердитий:
— Зізнавайся! Зойка моя в тебе?
Іван скривився: після вчорашнього нудило й пересохло в горлі. Але спитав:
— Це хто?
— Макс.
Іван подивився на годинник:
— Чого о сьомій ночі дзвониш?
— Вже ранок. Зойка моя, питаю, в тебе?
Іван напружує пам’ять. Там, де він учора святкував Новий рік, Зойки не було. Були Маринка, Жанка, Ліля… Ні, Зойки не було.
Про всяк випадок мацає ліжко. Поруч хтось лежить. «Зойка»? А де її вночі надибав?
А Макс нервує:
— Кажи правду: Зойка в тебе?!
— Спить. А ви що, посварилися?
— Не твоє діло, зраднику! І Зойка зрадниця! Як ти міг?!
Іван виправдовується:
— Вона сама прийшла.
— Повія! Але ти ж мій друг! А вона — моя дружина!
— Може, вона тебе вже не кохає, Максе?
— А в тебе, значить, вона втюрилася по вуха?!
— Виходить, що… — недоговорив Іван і подумав: «Ну, навіщо мені була здалася та Зойка?»
Макс репетує:
— І чому вони такі?! Ці жінки?!
— Жінка — загадка.
— У тебе тих «загадок» купа була!
— Романтика. Ох, як мені погано.
— А мені? — Макс уже ледь не плаче. — Дай їй мобільник!
— Вона так солодко спить. Шкода будити. Проснеться — скажу, що ти дзвонив. Шукав її. Кохаєш.
— Все! Досить з мене! Вже не кохаю! — кричить Макс. — І не шукаю! Хай та зрадниця додому не повертається! А з тобою я ще побалакаю! По-чоловічому!
Зв’язок перервався.
Іван повернувся на лівий бік. Підняв ковдру. Поряд лежав… його пес Догман.
— А ти чого тут?! Ану йди на своє місце!
Собака «пішов».
Іван поклав долоню на лоба:
— А де Зойка? Не могла ж вона собакою стати. Та ще й моєю. І взагалі, яка Зойка? Який Макс? Оооо-о-о! Треба відіспатися.