Армійське чи фронтове командування дивилося на лазарети не як на заклади, де повертають людям здоров’я, а як на джерело поповнення гарматного м’яса. Фронти несли величезні, часто безглузді, втрати, у кілька разів більші, ніж у німців, і цю нестачу, командуючі намагалися заповнювати виписаними, аби їх завтра ж кинути в горнило боїв. Вони з нетерпінням чекали цього чергового поповнення й квапили шпиталі не гаятися з випискою.


З цієї причини часто виписували недолікованих. У штабах і політвідділах госпіталів міркували елементарно: його все одно уб’ють. То яка різниця — здорового чи хворого? Лікарів складно звинувачувати у такому прискореному лікуванні. Вони б і раді були долікувати до повного одужання, але у шпиталі, як і в полках чи дивізіях, за всім стежили політвідділи. Зволікання із випискою вони розцінювали як потурання у дезертирстві, й лікарі самі могли «загриміти» на фронт. Тож хворому не було на кого надіятись, і він тікав.
Війна не змінила людиноненависницького комуністичного режиму, він став іще жорстокішим. Як і у мирні часи, енкаведисти, смершівці, особисти та інша людиновбивча публіка винюхувала й нищила, так званих, «ворогів народу», тільки тепер вони їх вбивали не самі, а під дулами «заградотрядівських» кулеметів, гнали під кулі й снаряди німців. Це називалося — «Іскупіть ізмєну кров’ю». Усі мобілізовані у 41-му році, хто вернувся додому через полон або вихід з оточення, попали в розряд ненадійних, яких звинуватили в зраді, а тому намагалися пошвидше звести зі світу. Кожен другий з району, мобілізований у 44-му році, не повернувся з фронту, при цьому половина «пропала безвісти». Адже при захороненнні у них були відсутні документи. Таким у посвідченнях відмовляли: «Нє положено!». Вони, попавши в шпиталь, тікали з нього не зі страху, чи відмови виконати військовий обов’язок, а через намір спецслужб вчинити над ними дику розправу за злочин, в якому не були винні, й тому не хотіли ставати жертвою чиєїсь тупої патологічної ненависті до всіх, хто жив під німецькою окупацією. Заклик не шкодувати життя заради «совєцької родіни» й Сталіна на більшість мобілізованих не діяв. Ще свіжі у пам’яті були часи, коли ця «родіна» й Сталін виморювали голодом, розстрілювали мільйони ні в чому не винних людей. Накази на наступ на фронті підкріплювались присутністю військових трибуналів і дулами «заградотрядівських» кулеметів, загрозливо направлених у спини наступаючих. Влада солдата боялася і йому не вірила, а тому його і не захищала ані на фронті, ані в шпиталі. Він був для неї чужим.
Влітку 44-го втеча зі шпиталів набула масового характеру. 13 вересня проблему відлову втікачів змушений був вирішувати Новоград-Волинський райком ВКП(б). Зібралися найвищі і найвідповідальніші особи району: перший і другий секретарі райкому Буяновський і Фадєєв, начальник відділу міліції Ніколаєв, начальник НКДБ Мироненко, воєнком Хворостенко, завідуючий військовим відділом райкому Круглов, голова міськради Колодій. Райком констатував, що по всій території району проживають особи, які повтікали з госпіталів, і люди їх переховують від влади, а сільські ради нічого не роблять. Їх недостатньо ловлять міліція й воєнкомат... А далі у протоколі йшло резюме, яке чітко і переконливо висловлювало ставлення радянської влади до цих поранених: «В районе ещё не создана обстановка ненависти к этим важнейшим государственным преступникам — дезертирам, предателям Родины».
Порядки у Радянській Армії були органічним фрагментом радянського ладу. Про нього письменник Астаф’єв писав: «Під час війни комуністи просто шкуру свою рятували — за рахунок нас, а вже після війни в 45-му, коли таку славу одержали, таку велич — взагалі одуріли: не знали скільки ще народу в концтабори загнать, як нагородити себе, чим ще об’їстися. Вони розпоряджались і долями, і матеріальними цінностями, і природою, і владою… Народ їх ніколи не обирав… Народ можна було лише винищувати як худобу, орати ним, переганяти з місця на місце, морити голодом, влаштовувати геноцид… А ставлення до нього у нас… Ну, яке ставлення у м’ясника до скотини? Просто за людей не вважали, не звикли вважати. Зганяли як худобу, гнали як худобу, й тримали як худобу. Як пішло це з революції, з громадянської, з колективізації, так і йде… Ми кажемо: німці й такі і сякі… А у німців в окопах на передовій давали постільну білизну. А у нас і в запасному полку — запасному, не на передовій! — на голих дошках спали. І не від бідності. Просто за людей не вважали».
Сталінські генерали були плоть від плоті цієї системи, й солдат для них був такою ж худобою, як для цивільного совєцького начальника колгоспник, чи в’язень концтаборів. Армійське начальство у ньому бачило всього лиш засіб для здобування собі чинів, орденів, трофеїв і привілеїв, й гнало його в безглузді наступи, заздалегідь приречені на провал і на страшні людські жертви.
Приклад звірячого ставлення до солдата подавав перший сталінець в армії, «маршал побєди» Жуков, або, як його звали поза очі, «м’ясник». Всюди, де він командував, лишалися гори трупів і море калік та крові. Його туга голова не знала іншої тактики, як штурм «у лоб», де в німців була підготовлена потужна оборона. На превелике горе, він, як заступник Сталіна, міг для наступів зосереджувати понад міру військ, щоб потім понад міру і знищити їх.
У кінці жовтня 1943-го року Перший Український фронт стояв перед Києвом. Війська не були готові до його штурму, бо не підійшли боєприпаси, артилерія, поповнення, плавзасоби.
Але керівництво фронту в особі Ватутіна, Жукова і Хрущова, попри непідготовленість військ, вирішили до дня ювілею захоплення влади більшовиками здобути Київ. Так звані «польові воєнкомати» в селах Лівобережжя понавиловлювали 300000 хлопчаків, дідів, інвалідів й пригнали їх до Дніпра із наміром примусити форсувати ріку. У штабі фронту переймалися, що ці люди не навчені, роздягнуті й не озброєні, немає плавзасобів для них, й вони просто в річці потонуть. Стали вирішувати, як їм допомогти. У розмову втрутився Жуков: «Зачем мы, друзья, здесь голову морочим? Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они — предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь ссылать после войны». «Заградотряди» загнали нещасних в осінню крижану воду і під загрозою розстрілу наказали штурмувати неприступні правобережні кручі Дніпра. Майже всі потонули. Як свідчить дослідник, з їх трупів утворилася ціла гребля. «Тільки під час форсування Дніпра в районі Лютежа трупами радянських воїнів було, як греблею, перекрито ріку. А коли почалися морози, і вода стала замерзати, то саперам довелося підривати ці дамби з людських тіл, щоб відновити течію ріки». Офіційно тоді загинуло 417 тисяч, а не офіційно до мільйона солдат.
Під час наступу на Берлін Жуков, боячись, аби його не випередили Конєв і Рокоссовський, і не позбавили лаврів завойовника німецької столиці, наказав своїм генералам, щоб поспішали з наступом. Наступати не в обхід укріплених позицій на Зеєловських висотах, а прямо на них, бо цей шлях до Берліна коротший, і не втрачали часу на розмінування, а гнати солдат через заміноване поле. Наслідком його поспіху стали десятки тисяч скалічених і вбитих людей.
Жуков не тільки не соромився свого злочину, але й вихвалявся ним перед Ейзенхауером. Той здивувався: чому наперед не послали саперів? «Солдаты сами разминировали», — почув у відповідь. «Як?». «Как-как… Ногами!». Ейзенхауер пише, що його кинуло в шок від цих слів: «Мені навіть важко уявити, як би вчинили у нашій армії з генералом, коли б йому вдарило в голову віддати такий наказ».
Жуков єдиний в історії воєначальник, який на Тоцькому полігоні випробував атомну бомбу на своїх солдатах.
Віктор Астаф’єв так оцінював дії сталінських генералів: «Сталін та його годованці бездарно почали війну, бездарно її провели і бездарно завершили, внаслідок чого народ піддали нечуваному насильству. Втратили 47 мільйонів, а німці — 7! Не 20, і не 27, а 47... А скільки калік, збожеволілих, а після перемоги скільки репресованих за необережне слово і чужі гріхи…
Такі неймовірні втрати змушують задуматися про міру професіоналізму радянських військових. Чи були серед них такі командири, яких можна було б назвати, як в давнину, «отцями», які горою за свого солдата — і перед неприятелем, і перед власним начальством? Ні, серед вищого командування не було. Всі вони гідні вигодованці Сталіна. І коли я читаю де-небудь про любов до солдата, я здригаюсь. Або вони насправді не розуміють, що вони більше за всіх винні перед солдатом, або це — циніки». Генерал-лейтенант Павленко поділяє мою думку: «Соромно й гірко про це казати, але тут не можна не згодитися з В.Астаф’євим: ми залили землю кров’ю, противник нею захлинувся, завалили трупами радянських людей».
Становище совєцького солдата мало чим відрізнялося від становища раба сталінського концтабору. Та ж беззахисність і безправ’я, той же голодний пайок, неусипне стеження вертухаїв із особливого відділу, виснажлива до запаморочення муштра, невичерпний реєстр знущань, що їх вигадував старшина-тиловик. Той же жорстокий режим та безперервні придирки і покарання, та ж сама промерзла з клопами казарма.. В концтаборі гнали валити ліс, а в армії — на міни, під кулі й снаряди. В’язня застерігали: «Шаг влєво, шаг вправо — стрєляю!». А в солдата стріляли німці у груди, а «заградотряд» — в спину. Певне, у цьому була різниця між ними.
Мало того, що мордували самого солдата, — кара падала і на його сім’ю, яку режим зробив заручником його покірності владі. 24 червня 1942 року Державний Комітет Оборони прийняв постанову №1926 сс «Про членів сімей зрадників Батьківщини», в якій деталізував, кого саме з родини покарають, якщо солдат опиниться в полоні: «Членами семей изменников Родины считается отец, мать, муж, жена, сыновья, дочери, братья, сестры, если они жили совместно с изменником Родине, или находились на его иждивении к моменту совершения преступления, или к моменту мобилизации…» На всіх їх вішали ярлик «сім’ї ізмєнніка родіни», цькували, відмовляли в будь-якій допомозі, або вивозили в північні концтабори на вірну смерть. Самі ж полонені підлягали негайному розстрілу. Наказ ДКО №270 від 16 серпня 1941 року велів: «Расстреливать безжалостно дезертиров, бойцов, сдавшихся в плен. А если они решатся на это, пусть знают, что их семьи будут вынуждены испить самую горькую чашу». Підписали наказ Сталін, Молотов, Будьонний, Ворошилов, Тимошенко, Шапошников, Жуков. Із Ленінграда вивозити було неможливо, бо був оточений. Тому, прийнявши командування цим фронтом, «маршал побєди» Жуков 28 вересня 1941 року розіслав усім командуючим арміями Ленінградського фронту, Балтійського флоту, командуванню ПВО і ВПС шифрограму №4276, в якій наказував: «Разъяснить всему личному составу, что все семьи тех, кто сдался врагу, будут расстреляны, а после возвращения с плена они тоже будут расстреляны».
У війну терпіли поразку багато країн і багато солдат опинились в полоні. Але жоден уряд не видав такого звірячого закону. Полоненим англійцям і французам допомагали виживати рідні й Червоний Хрест, про них піклувалася держава. І вони вижили, не загинули.
І тільки солдати СРСР не могли одержати ніякої допомоги. Вони, вмираючи з голоду, боялись покинути табори, за порогом яких їх чекала розправа московських агентів. Сталін не приймав допомоги і для німецьких солдат, щоб спровокувати Гітлера на створення нестерпних умов для радянських полонених. Він злорадно бажав, аби їх там більше вимучили і знищили.
А потім у Кремлі пускали крокодилові сльози з приводу загиблих у німецькому полоні, а тих, хто в них вижив, кидали в радянські концтабори й там вже домучували остаточно.
Число втікачів із фронту було небаченим. З початку війни до 10 жовтня 1941 року «заградотряди» виловили 657364 військових, які покинули свої частини. З 1 серпня по
1 жовтня 1942 року число дезертирів склало 140755, по кілька тисяч у день. Можна лише здогадуватися, скільки мільйонів було їх за час війни.
Солдатам у печінках сиділи ці вистежування й знущання, й вони раді були хоч на мить звільнитися від начальницької «опіки». Можливість після поранення зайвий день перепочити від солдатської каторги в госпіталі цінувалася дуже високо, й тому виписуватись ніхто не бажав й всіляко відтягував день відправки на фронт.
Коли б не система жорстоких кар над солдатом і його родиною за відмову воювати, то, певне, вся армія розбіглася б чи здалася в полон. Сталіну довелося оголосити полонених зрадниками, видати дюжину наказів про покарання солдат та їх родин, щоб спинити її розвал.
Влада солдат боялася, ненавиділа й не довіряла їм. Насильно мобілізованим хлопчакам і дідам із Лівобережжя Жуков побоявся видати автомати, бо, на його думку, вони повернули б їх проти нього. Тому їх озброїли шматками битої цегли.
А ось воякам внутрішніх військ НКВД і «заградотрядів» видали найновішу і найпотужнішу зброю, аби могли змусити полки чи дивізії виконувати накази командування. Письменник фронтовик Віктор Астаф’єв згадував: «Ходу назад немає. Бачив я тут «заградотряди» з новими крупнокаліберними кулеметами. В нас їх ще і близько не було, а їм вже видали: в них робота поважливіша». Ці виловлювачі втікачів утворювали другу, тилову армію, яка на міни, під кулі й снаряди гнала у наступ солдат діючої армії. Полювати на беззбройних, а часто і поранених солдат, було куди легше, аніж цим солдатам на фронті. Це вона змушувала солдат гнити в окопах і гинути та калічитись у наступі.
У цього тилового воїнства були й свої «полководці», й до того ж, поважного пошиву, з високими рангами. Так очільник СМЕРШу Абакумов, котрий винюхував по тилах «ворогів», мав чин генерал-полковника, керівник загороджувальних загонів НКВС Сєров — генерала армії, а всесильний шеф НКВС Берія дослужився аж до маршала. Й нагороди їм давалися як бойовим маршалам і генералам. Абакумова нагородили орденом Кутузова і двома орденами Суворова, і всі — першого ступеня. Такими Сталін нагороджував лише командуючих фронтами та арміями, а Сєров, з подачі Жукова, став навіть Героєм Радянського Союзу.
Влада та її генерали ставилися злочинно байдуже до життя своїх солдат, дбаючи лише про свої шкурні інтереси, амбіції та славу, і забуваючи, що «родіна». Батьківщина — то і є отой самий солдат, якого треба було берегти, але якого вони бездумно й безглуздо гонили на смерть. Влада, що галасувала про патріотизм, сама була непатріотична. Це солдат знав, відчував, а ще знав, що йому потрібно ставити на ноги дітей, майбутнє тієї самої «родіни», й знав, що ніхто його не захистить, не подбає, щоб він вижив і рятував себе, як міг, від нових безглуздих штурмів та форсувань. Справді, любов до Батьківщини у всіх народів вважається за найдорогшу св’ятиню, й прокляття неминуче падає на боягузів, які утекли перед ворогом, не захистили Вітчизни.
Але тоді, в 44-му році, боягузами були ті, хто цькував і ловив поранених. Це були тиловики, які від фронту сховалися на «теплих» владних посадах, а інших гонили на фронт. Поранені уже свій обов’язок виконали, пролили свою кров, а ось тиловики гуляли цілесенькі і неушкоджені фронтом. Тож солдати були більшими патріотами, аніж райкомівці, енкаведешники, кагебісти, солдати внутрішніх військ, які стали людоловами.
Вони, в угоду Москві, нещадно мучили простий народ, й за ці старання виторговували у неї привілей не бути вигнаними на фронт, як ті нещасні, які вже пройшли через м’ясорубку й тепер мали знову вертатися в її пекло. Прислужників Кремля, тиловиків народ ненавидів. Його почуття влучно передав письменник-фронтовик Віктор Астаф’єв: «…Наші енкаведешники, смершівці, трибуналівці — вся оця шушваль, що пригрілася за фронтом і ошивалася у безпечній, ситій неблизості до нього, вихреститься з часом у найзавзятіших вояк, у найсправедливіших у світі благодійників, які відтиснуть ліктями в кінець черг, а то і зовсім з черги виженуть, оберуть, об’їдять справжніх страждальців-фронтовиків».
Райком рішив командирувати по селах увесь радянський і партійний актив для вилову ранених. Всім медпунктам заборонили надавати їм допомогу, а при явці на перев’язку веліли негайно давати знати в міліцію і НКДБ. Всіх, хто погодиться допомогти, чекала кара за посібництво дезертирам. 15-го вересня начальник міліції й завідуючий військовим відділом райкому ВКП(б) з усіма керівниками сільрад, підприємств, навчальних закладів району і міста провели нараду по цьому ж питанню. Голів сільрад і колгоспів зобов’язали особисто очолити вилов ранених по своїх селах і попередили, що вони несуть персональну відповідальність за цю справу. Начальнику міського гарнізону полковнику Стаценку наказано силами своїх солдатів і міліції провести облави у місті і в селах для вилову поранених.
Така вона, ще одна правда про евакошпиталі.