www.zvyagel.com.ua









free counters Яндекс.Метрика
Украина онлайн


Отрута в цукерковій обгортці

23 Січня 2015 | Оприлюднив: | 211 просмотров
1 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 51 vote, average: 5,00 out of 5 (1 оценок, в среднем: 5,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Телеглядачів каналу «1+1» дедалі більше дивує зміст його телепередач. З тих пір, коли стався Майдан, а Путін оголосив тотальну війну бандерівцям, з каналу посипалися «сенсації» і «секрети», які шокують глядачів.
У день двохсотлітнього ювілею Шевченка, 10 березня 2014 р., цей канал передачею «Мій Шевченко» ошелешив усіх українців. Він по великому секрету їм повідав, що великий Шевченко, з якого росте і духом якого живе нескорена Україна, зовсім не є ні українцем, ні патріотом.
Три години благопристойна з виду ведуча настирливо второчувала глядачеві, що Катерина й Григорій Шевченко — ніякі Тарасові не батьки, бо справжнім його татусем є не хто інший, як Костянтин — син царя Павла й внук Катерини ІІ, рідний брат Миколи І.
Звичайно, ніяких доказів у авторів передачі для підтвердження цієї божевільної версії не було і не могло бути. Тому їм не лишилося нічого іншого, як вдатися до домислів. Вони зводилися до наступного.
Костянтин не значиться у списках військових, котрі воювали з Наполеоном. Отже, він сидів удома, а, значить, міг розважатись із жінками, їздив до України. А саме тоді якась Агафія завагітніла й, кажуть, не від сільського парубка. А була вона, нібито, сестрою Катерини (хоч у списках сім’ї Якима Бойка така не значиться). Вона привела байстрюка й підкинула Катерині. Певне, він був від Костянтина. Енгельгардт, нібито, знав про царське походження Тараса, тому взяв його в панські покої. Він всіляко оберігав нащадка царського роду, піклувався про нього, віддав вчитися на художника. Й взагалі Енгельгардт був дуже добрим із кріпаками.
Але Тарас не виправдав старань своїх благодійників, зганьбив царську сім’ю. Він став гульвісою, понарозплоджував байстрюків, захопивсь порнографією, малюванням сороміцьких картин, і цар був змушений заборонити йому малювати, а для перевиховання відправив у солдати.
Однак і армія виявилася безсилою зробити з нього людину. Він там гуляв, став безпробудним п’яницею, затятим курильщиком, прокурив свої легені і помер від розгульного життя. Поезія його та живопис зовсім не від душі, не від любові до України, а від егоїстичного бажання насолити своєму дядькові за те, що не ввів у коло царської сім’ї.
Усю цю маячню ведучі каналу, зі штучно щирим видом та голосом, пересипали нібито достовірними документами, й це за їх таємним розрахунком мало у глядачів справити враження правдоподібності домислу. Аби приспати пильність глядача й не дати виявити брехню, це брудне творіння назвали «Мій Шевченко», а під кінець ще й додали: «Але, незважаючи на це, він наш». Й це була правда, бо та потвора, яку вони видали за Шевченка, була їхнім власним витвором. То хай із ними й лишається. А для народу своїм є справжній Шевченко, великий син України, який віддав за неї життя.
Спотворення образу генія сталося не від невігластва чи недоум’я — це була ретельно продумана диверсія ворогів України проти її святинь, основ її духовності з наміром підірвати віру народу в правоту своєї боротьби за свободу й рішучість боротися до перемоги. Адже це Шевченко закликав народ повстати проти окупанта, порвати кайдани і освятити волю ворожою кров’ю. Дана телепередача — це постріл у нашу душу. Трагедія у тому, що стріляють у спину, з телеканалу у Києві, але набоями, задуманими й приготовленими в Москві, проникнутими московською отрутою, щоб отруїти нам душі.
Зброєю проти брехні є правда. Щоб спростувати домисли «1+1», досить в архіві заглянути в метричні книги для реєстрації новонароджених. А в них чорним по білому написано, що 25 лютого 1814 р. у кріпаків Енгельгардта Григорія та Катерини Шевченків родився син, якого 28 лютого охрестив священик Олексій Базаринський і назвав малого Тарасом, бо 25-го в «Святцях» значиться саме цей святий. «Восприємниками» (хрещеними) записані Григорій та Марія Батенки.
Й Шевченко знав, хто його батько й мати, й що у їх хаті його « ...найперші сльози пролились...», й там його «...мати сповивала і, сповиваючи, співала, свою нудьгу переливала в свою дитину...», «...там матір добрую мою, ще молодую, у могилу нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі), не витерпів лихої долі, умер на панщині... А ми розлізлися межи людьми, мов мишенята...». Й був він у них уже третім, після Микити і Йосипа, а після нього з’явилася на світ Катерина. Тож не байстрюк він був у Шевченків.
Й не розкошував Тарас у панських покоях, а був прислугою, з якою пан поводився, як із худобою. Все життя згадував поет, як його били канчуками на стайні. Енгельгардт дійсно віддав Тараса в майстерню Ширяєва, але зовсім не для освіти, а з розрахунку заробити на кріпакові, бо гроші за розписування храмових стін діставалися не Тарасу, а панові. Не оминув Енгельгардт нажитися і на свободі Шевченка, здерши за неї суму величиною в цілий маєток.
Святотатством і непростимим гріхом є стверджувати, що поет помер від розкошів та розгулу. Тяжка неволя, тюрма, солдатчина, переслідування підірвали йому здоров’я й згубили його. Він близько сприймав горе людей і болів їхніми болями. Шевченко, будучи плоттю від плоті свого народу, ввібрав у свою душу всі його муки й страждання, його надії й порив до волі і переплавив усе це в слово, яке пробудило край від сну, й спонукало кожного українця відчути в собі гідність людську й піднятись на бій за вільну і щасливу Україну. Він виніс, витерпів великі муки за свою землю, свій народ і став гідним того, аби нащадки заповідали дітям: «Молися, сину, за Вкраїну його замучили колись».
Для Путіна і для Москви вбити Шевченка в наших серцях важить не менше, аніж із «градів» розстріляти Донбас, бо це значить вбити у наших душах людей, громадян, патріотів і перетворити нас у бездушних манкуртів, покидьків, згодних за ковбасу і дешевий газ чи більші пенсії продати будь-якому пройдисвіту свою волю, честь і Вітчизну.
Напередодні Нового року цей же канал провів ще одну брудну акцію. Він осквернив пам’ять другого великого українця — Степана Бандери. Як і пасквіль на Шевченка, новий фальсифікат ділки на каналі оповили довірливо таємничою обгорткою «Секрети Бандери». Слово «секрет», за їхніми розрахунками, мало неодмінно викликати цікавість і спровокувати глядачів на перегляд, а значить, і на споживання чергової дози московської духовної отрути.
Як і в сеансі про Шевченка, та ж пані, тим же роблено довірливим тоном, з тим же вченим видом, взялася переконувати, що Бандера — то не Бандера і не борець за Україну, а всього лиш нікчемний, дріб’язковий, жалюгідний марнославець.
Свою інквізицію над пам’яттю провідника ОУН вона почала з етимології його прізвища. В західноєвропейських мовах словом «бандера» позначають предмети символічного, обрядового призначення, в тому числі й для урочистостей, торжеств. Так, у німецькій «бандер» значить бант, стрічка, в англійській «банд» — стрічка, у французькій«бандерола» — стрічка, в італійській «бандерола» — прапорець, а «бандера» — стяг, в іспанській «бандера» — прапор і т. д. Ведучу з «1+1» це дуже дратувало, й вона стала шукати образливого, негативного значення цього слова. Але в українській та російській мовах такого слова взагалі немає. Вона стала шукати в білоруському словнику, знайшла там «бельбас». Їй здалося, що це підходяще для неї, бо означає бовдур. Й, нарешті, з енкаведистської фразеології часів війни із УПА вона виловила прокльон: «Чтоб тебя Бандера взяла». Сталінські карателі, як чорт ладану, боялися бандерівців, бажали ворогам зустрічі з ними. Пані з «1+1» видала цей «шедевр» із лексики НКВС за перлину народної мови і переможно завершила: «Слово «бандера» означає не «прапор», а «покидьок» і «нікчема».
Прагнення видати Бандеру за покидька й стало тією наїждженою колією, по якій і покотилася незграбна колимага брехні з «1+1».
По великому «секрету» глядачеві повідали, що Бандера походить не із простих людей, а є експлуататором трудящого люду, бо на його сім’ю гнули спину аж двадцять наймитів, а в домі була велика бібліотека.
Телеканал переконував, що Бандера був фізично й психічно обділеною людиною: був невисокого зросту, хворів туберкульозом кісток, мав схильності до мазохізму, піддаючи себе катуванням. Помітивши, що він не такий, як інші, він намагався компенсувати свої вади високою кар’єрою у політиці. У її сферу він попав через структури німецької розвідки, де пройшов вишкіл у школах абверу в 1927-1928 р.р. Бандера не мав високої освіти, бо інституту у Львові не закінчив. Тільки заради слави та популярності і кар’єри він виступав на судовому процесі в 1936 р. Був у тюрмі, звідки його визволили ті ж німці. Вони ж ним і керували всюди, хоч і вважали хамом та бандитом. Бандера конкурентів убивав. Він знищив Сеника і Сціборського. Жінки його зневажали, й він мстив їх чоловікам. З дружиною був жорстоким і бив її ногою в живіт, коли ходила вагітною. За все це і вбив його Сташинський, і добре зробив.
Одним словом, коли б треба було створити образ нелюда і маніяка, то кращого, як той, що зробили з Бандери на «1+1», годі було б і придумати.
Аби зробити з людини подібне страховисько, треба було із неї вибрати все своє, людське, й пришити їй усі страхіття, що їх нагромадили в своєму загашнику ділки каналу «1+1».
Саме так і вчинили вони з Бандерою. Його сім’ї приписали велике багатство і цілу армію наймитів, хоч, окрім сусідки, яка дітям варила їсти, телеканал не міг назвати більше нікого. Та і сусідку цю попросили через біду. В батька Степана, Андрія Бандери, дружина померла, лишивши семеро дітей, один одного менше. Найстаршими були Степан і сестра Марта. Степанові було всього 13 років. Батько не мав статків учити дітей, тож освіту в гімназії їм допомогла здобути рідня. «Двадцять наймитів у Бандери» були витвором хворої уяви редакторів програми каналу. Її автори втаїли від глядача, що батько Степана — Андрій Бандера — був не просто священиком уніатської церкви, але й видатним діячем українського визвольного руху в Галичині. Його дім був осередком патріотично налаштованих українців округи, він служив капеланом легіону Українських січових стрільців, очолював боротьбу за владу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) на Калущині, був депутатом парламенту ЗУНР, військовим капеланом Української Галицької армії, що відстоювала Українську Народну Республіку. Дім Бандери був штабом українських патріотів, й Степан із пелюшок прилучився до визвольних змагань. Вони стали єством і суттю його натури. Згодом він писав: «Особливий вплив на кристалізацію моєї національної політичної свідомості мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народною Республікою в одну державу в січні 1919 р.». Зауважимо, що тоді йому було лише десять років.
Коли Галичину окупували поляки, Андрій Бандера з сім’єю були змушені виїхати на Схід. Він воював, а сім’я поневірялась по людях. Додому вернулися вже опісля.
У Степана дійсно було слабке здоров’я, але він не здавався, боровся із власним недугом, тримаючи за взірець мужність і терпіння, з якими зносили муки герої визвольних змагань. До страхітливих випробувань і тортур він готував своє тіло з дитинства. І не з причини психічних вад, а із розуміння неминучості цих тортур у боротьбі з ворогами. Він зрікся ситого, спокійного життя й обрав тернистий шлях борця за свободу. Боротьба за волю рідного краю стала його життєвою потребою, й він уже не міг бути іншим, і жив не для себе, а для країни, готовий за неї йти на муки і смерть.
Продажна московська пропаганда не втомлювалася звинувачувати Бандеру в його службі німецькій розвідці і запевняла, що в часі між закінченням гімназії і вступом до вищої школи у Львові він, нібито, проходив вишкіл у школі абверу в Гданську. Цю ж плітку повторює й «1+1», а як доказ правдивості цієї брехні, ставить риторичне запитання: «А коли не був у абвері, то де був у цей час?» Коли б вони хотіли знати правду, то швидко б знайшли її у автобіографії провідника.
«Після закінчення гімназії... в половині 1927 р. я старався виїхати в Подєбрад у ЧСР на студію до Української Господарської Академії, але цей план відпав, бо не міг одержати пашпорту на виїзд за кордон. Того ж року я залишився в батьківськім домі, займаючись господарством та культурно-освітньою працею в рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував рахункове товариство «Луг» та належав до основників кооперативу). При цьому проводив організаційно-вишкільну роботу по лінії підпільної УВО в довколишніх селах. У вересні 1928 року переїхав до Львова і тут записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи».
Аби підкреслити безграмотність Бандери, з екрану «1+1» заявили, що він цю школу так і не закінчив. Бандера пояснив цю ситуацію: «Мої студії закінчились освоєнням повної програми восьми семестрів, але дипломного іспиту я вже не встиг зробити через політичну діяльність і ув’язнення». Тож освіту він вищу здобув, лише не одержав про це документа.
За організацію вбивства ката Галичини Перацького Бандеру та інших керівників ОУН присудили до смерті. Вирок вони зустріли мужньо й подали приклад стійкості іншим в’язням. Приреченим надали останнє слово. Бандера не просив пощади у ворогів і йшов на смерть з високо піднятою головою. У своїй промові він викрив окупаційний режим Пілсудського і закликав до боротьби проти нього. Цей виступ надрукували газети, про нього розповідали свідки процесу. Ним захоплювалися навіть поляки. В молодому 27-літньому діячеві українці побачили свого провідника. Резонанс від процесу був настільки великим, що влада не наважилась виконати вирок й замінила смерть довічним ув’язненням.
Україна і світ високо оцінили подвиг Бандери. І тільки «1+1» у його передсмертному виступі вгледіли бажання заробити собі авторитет і кар’єру. Але яка «кар’єра» у смертника — всім відомо... Виступ свій Бандера завершив гаслом: «Слава Україні!». Цей момент телеканал продемонстрував художнім фрагментом. Для нього підібрали артиста, який не повторив, а спотворив вигук Степана. Він не вигукнув, а заверещав, хижо вишкіривши зуби і по-божевільному вирячивши очі. Так режисери каналу намагалися викликати у глядачів огиду і до Бандери, й до кличу, який сьогодні єднає Україну, і з яким вмирають герої!
Не оминули вони ославити і особисте життя провідника. Довго і нудно ялозили тему стосунків Бандери з жінками, силкуючись зобразити його невдахою на цьому фронті. Але і тут проявили себе повними невігласами у тому, про що говорили. Адже жінки, особисте життя, сім’я стояли в Бандери на останньому плані. Те, що на вечорі хтось із дівчат обрав до танців не Бандеру, а когось іншого, зовсім не свідчить про неуспіхи, чи перемоги в любовних справах. Звідки на «1+1» знають, що він хотів, аби обрали саме його? Автори передачі не посоромилися вписати Бандері дії, які він по своїй натурі, переконаннях, вихованню не міг вчинити і не вчиняв ніколи — биття ногою в живіт вагітної дружини. Даний факт зайвий раз переконує, до чого можуть опуститися люди, які продали за гроші совість і порядність. Дочка Бандери Наталка так відгукувалася про нього: «Мій незабутній батько виховав нас в любові до Бога, України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу усього світу. Мій блаженної пам’яті батько, який уособлював цей великий ідеал, залишиться провідною зіркою всього мого життя...». Такого ніколи не скаже дочка, якщо батько бив її матір.
Й звинувачення Бандери у вбивстві Сеника і Сціборського теж надумане, бо вбив їх агент НКВС Кіндрат Воловейко. Москва навмисне вбила обох, аби посіяти ворожнечу між ОУН Бандери і Мельника. Для цього ж вбили і Коновальця й Петлюру, і всіх, хто хотів об’єднати українців у боротьбі проти московських окупантів.
Даремне звинувачувати бандерівців у співробітництві із фашистами. Бандера закликав опиратися лише на власні сили й боровся однаково і проти гітлерівців, і з совєтами. Сьогодні він із тими, хто захищає Україну в Донбасі, бореться із корупцією, брехнею і зрадою. Тим і викликає лють і ненависть путінців, які проти нього застосовують такий негідний прийом, як наклеп та брехню. Путін ненавидить Бандеру, бо його дух випалює все, що несе українцям зло, неправду, рабство і муки. Згорять і ті, хто за путінські срібняки оскверняють найдорожче для українців — їх духовні святині. Справа, змагання, дух Шевченка й Бандери — непереможні, бо непереможний український народ, задля якого вони жили і боролись.

Іван ТРИГУБ

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: