Збігло два роки, як Дана Мазурчак (імена і прізвища в матеріалі змінено) поховала свого Петра. Його знайшли мертвим у вільшнику біля болота. Судмедекспертиза довела, що чоловіка вбили. Рана на голові була глибока. Не виключено, що то був слід від сокири. Проте поряд із трупом знаряддя вбивства не знайшли. Та й взагалі, на місці злочину ніяких слідів правоохоронці не виявили. Гроза, що пронеслася над цією місциною, того дня поховала всі сліди.
Не один раз Дана сиділа перед слідчим. Та її свідчення і свідки показали, що вона того рокового дня знаходилася в місті у знайомих.
З обійстя Мазурчак вилучили сокиру. Та потім повернули. З’ясувалося, що Петра зарубали іншим подібним інструментом. Перевірялися також знайомі і той непевний елемент, із котрим Петро перебував на «зоні», і котрий тоді був на волі. Та й це не дало позитивних результатів.
Селом ходили різні чутки. Одні говорили, що Петра порішили «зальотні» бандюгани, мовляв, колишні його дружки-тюремники. Другі подейкували, що тут діло без Дани не обійшлося. Постійно гризлися. Одне одного ревнували.
Еге-гей! «Дана — то ще та штучка!» — так про неї відгукувалися односельці. — Не перед одним спідницю задирала...».
Ще поговорювали, що хтось із її коханців міг Петрові вкоротити віку. Зрештою, багато чого балакали.

Дану Петро привіз із міста років п’ять тому. Молода, симпатична, чорнява жінка на сельчан справила враження. Зростом вона була вище середнього, але мускулиста. Мускули на її руках так і грали! Петро вихвалявся, що його нова пасія займалася спортом. Вела гурток чи то з карате, чи то з кунг-фу.
Потім вони офіційно «розписалися». Влаштували невеличку вечірку.
Та побігли роки, а дітки у них не з’являлися.
— Безплідна, зараза! — якось за чаркою Петро зізнався односельцеві Юрію Козорізу .
— Гадаєш, у неї проблема?
Петро вирячився. Схопив Юрія за шкибарки:
— А ти, думаєш, що в мені?!
— Та нічого я не думаю... Я не так виразився.
— А як треба було виражатися?
— Може, вона якесь зілля п’є. Ну, щоби не завагітніти.
Петро зареготав:
— Як телиця! Га-га-га!.. Наливай.
Дана також не відставала від Петра. Якщо хтось заходив до хати з пляшкою, то пила на рівні з чоловіками. Могла всіх і перепити.
А потім ось таке трапилося…

Одного літнього дня Дана в легкому халатику стояла під вишнею. Зривала з гілки соковиті темно-червоні ягоди і, раз по раз зиркаючи на дорогу, кидала їх у літровий слоїк, що був прив’язаний за горличко на поясі.
І таки «видивилася». На горизонті показався Юрій Козоріз. Коли він наблизився до обійстя Мазурчаків, Дана ступила до паркану.
— Куди так чимчикуєш? — заблискала очицями Дана.
— Та тут близенько.
Кмітлива Дана здогадалася, куди це «близенько». На «точку» він ішов. Тому молода вдова вирішила не упускати свого шансу. Защебетала:
— Щось, Юрчику, не заходиш.
— Та я знаю… — ніяково затупцяв Козоріз. Він навіть і не насмілювався після того, що трапилося, заходити до їх оселі. Тим більше, стримувало оте одвічне: що люди скажуть?
А вона все липла, як муха до липучки:
— Щось тебе не видно.
— Так на заробітках же...
— Давно приїхав?
— Уже з тиждень.
— А я й не бачила.
— Ну… То я піду.
Дана задерла голову:
— На дощ збирається. Не промокни!
Він засміявся:
— Не сахарний!

Гроза розгулялася така, що все живе поховалося, куди могло.
Дана, наче відчувала, що Юрій зараз повертатиметься додому. Стояла на ганку. А коли побачила, що він біжить дорогою, напнула на себе целофановий дощовик і побігла до хвіртки. Відчинила її перед самісіньким носом Юрія:
— Давай сюди! Ну, чого вилупився? Дощ періщить!
І він пішов за нею.
В хаті обоє розсміялися. З Юрія просто струмками стікала вода.
Дана сказала:
— Роздягайся.
Юрій, наче в підлогу вріс.
— Знімай, знімай сорочку. — знов наказала. — Можна — і штани.
Юрій подав Дані згорнутий пакет із пляшкою оковитої і зняв тільки сорочку.
Господарка оселі пішла в кімнату. За хвилю повернулася. З футболкою і спортивними штаньми.
— Знімай джинси. Знімай, кажу! Не буду ж я тебе гвалтувати.
Юрій перевдягнувся.

Гриміти перестало. Та ще трохи дощило.
Вони сиділи за столом.
Дана, підперши кулаком підборіддя, пожалілася:
— Яка нудьга. Така нудьга. Забери мене Юрчику із собою.
Сусід округлив очі:
— Куди?
— А куди-небудь. Хоч на заробітки.
— А що ти вмієш?
— Їсти вам готуватиму. Я вмію.
— Я знаю.
Юрій знову налив.
— Ну, давай Петра згадаємо.
Дана аж підско­чила:
— Не треба… Давно це було. Давай ліпше за нас.
Дана цього разу швидко п’яніла. А коли Юрій вилив із пляшки рештки, вона принесла свою пляшку.
— Не дарма я тримала! — похвалилася. — Знала, що такі гості будуть.
Юрій розправив груди. Оцінив її слова:
— Дякую, що так мене шануєш!
— Бо ти — мужик, що треба! Наливай.
Наливали. Згадували минуле. Говорили про теперішнє. Обоє швидко п’яніли. Мабуть, не тільки від міцного питва, а й від хвилі почуттів, які огортають самотніх чоловіка й жінку, які довго не мали пестощів і знали, що вони неминуче ось-ось у них поринуть.
Юрій дивувався. Дана ра-
зюче змінилася. Стала якоюсь іншою. Після любощів захотіла ще міцненької. І Юрій приніс їй у ліжко. Келишок і часточку лимона.
Дана більше скривилася від цитруса, ніж від спиртного. Потім простягла руки до Юрія:
— Йди до мене...
Чи то вже від сп’яніння, чи то від любовного запаморочення дана верзла казна-що.
А Юрію захотілося додому:
— Я піду.
Вона схопила його за руку:
— Зостанься.
— Мені треба йти.
— На тебе хтось чекає?
— Ніхто. Але…
Дана потягла його до себе. Він не встояв і впав на неї. Дана його обхопила руками і, мов голодна вовчиця, притисла Юрія до своїх грудей.
Та Юрію вже бракувало сил.
— Не треба… Потім…
Дана реготала. А потім, якось чудернацьки звузивши уста, зашепотіла:
— Якщо ослухаєшся, то я тебе — тюк по тім’ячку. Як Петрика. Сокиркою.
Юрій закам’янів. А Дана знову зареготала. Але той сміх уже скидався більше на істеричний.
Може, й так, бо Дана пригадала той день, коли вони з Петром пішли до лісу, аби зрубати кілька деревин сухостою. В лісі, біля болота, між ними виникла сварка. Петро знову приревнував Дану, пригадуючи їй останню пиятику в хаті. Пригадав сусіда, котрий до неї загравав.
Потім Петро кулаком ударив Дану в щелепу. Їй так було боляче, що вона аж завила. А тут під гарячу руку… ще й сокира. Ось і трапилося те, що трапилося.
Дана ще довго стояла над неживим тілом чоловіка. А коли з-під трухлявого пенька вилізла довга гадюка, і Дана це гаддя ототожнила із собою, то враз стріпнулася, наче її обдало холодним душем. Потім кинулася в лісову гущавину. А коли вийшла на узлісся, то тільки тоді помітила в руках закривавлену сокиру. Спочатку її загребла під мохом, а через кілька днів закинула знаряддя вбивства у болото (недарма правоохоронці на місці злочину нічого не знайшли. Не знали вони й того, що на обійсті Мазурчаків було кілька сокир).
Після того Дана додому не повернулася. Аби збити з пантелику слідчих, вона одразу подалася до міста. До своєї доброї знайомої, котра потім їй «організувала» алібі.
Та недарма говориться: що нічого немає таємного, що не стане явним.

Коли Дана заснула, Юрій нарешті спромігся вислизнути з оселі.
А наступного дня село приголомшила чутка: Дану забрала міліція! Ще люди говорили, коли її вели до міліцейської машини, то вона дуже реготала. Так реготала, наче збожеволіла.
Потім Дану в селі вже не бачили.