Після перших убитих людей на вулиці Грушевського у Києві, в кінці січня минулого року, тодішня влада сподівалася, що таким чином зрештою залякає майданівців. Та не так сталося, як гадалося. Влада породила в людей ненависть до себе. Українці більш згуртувалися, додаткові сили потяглися до столиці, укріплювались барикади, будувалися нові.
Поширеним тоді гаслом було «Воля або смерть». І протестанти стояли. День і ніч, сотнями отримуючи поранення від гумових куль та світло-шумових гранат. Їх у міцний мороз поливали з водометів, викрадали, катували, а на вулицях Києва палили автівки активістів. І так тривало мало не щодня.
Разом із тим тодішня влада продовжувала ретельно готуватися до розгону мітингувальників на головній площі країни. В ті дні народний депутат Геннадій Москаль оприлюднив плани спецоперацій із силового розгону акцій протесту на Майдані «Бумеранг» і «Хвиля», які передбачали залучення 10 тисяч бійців ВВ, 10 тисяч міліціонерів та 2 тисячі «Беркуту».
Планувалися широкомасштабні заходи. А саме: перекриття води на Майдані Незалежності, блокування мобільного зв’язку, доріг, метро, навіть каналізаційних мереж. До спецоперації мали бути задіяні сотні автозаків і автобусів для перевезення майданівців. Ніхто не повинен був із них прослизнути через оточення силовиків. Важко уявити, яка би доля чекала на пікетувальників, якби маразматичний план влади щодо розгону майдану таки вдався. Тим більше, тоді поширювалися чутки, що всіх «порушників» закону мали просто розстріляти. Так це чи ні, може, українці згодом таки дізнаються.

Пристрасті розгорялися. Ніякі переговори опозиції з владою ні до чого доброго не приводили. І чергове зіткнення сторін сталося 18 лютого, коли протестувальники прийшли до Верховної Ради вимагати скасування «диктаторських» законів і повернення Конституції до зразка 2004 року. Саме тоді хтось спровокував сутичку, через що «Беркут» і «тітушки» пішли в наступ. Майданівців били, добивали. З’явилися нові жертви, сотні поранених. А ввечері силовики оточили Майдан. У хід пішли два БТРи і водомети. Щоправда військову техніку пікетувальникам вдалося спалити. Протистояння відновилося з більшою жорстокістю. Мітингувальників почали відстрілювати снайпери просто з дахів будівель. Горіли машини, лунали постріли, всюди лилася кров, чувся стогін, охоплював відчай, додавалася злоба…
Попри все, «Беркут» відтіснив майданівців до їхнього табору. Силовики прорвалися за барикади на Інститутській, почали палити намети, майно повстанців. Штурм тривав усю ніч. А на ранок повідомили, що у цих сутичках загинуло 26 чоловік.

19 лютого СБУ оголосила про підготовку до антитерористичної операції на території всієї країни. Дороги на Київ було перекрито. До столиці почали стягувати військові підрозділи. Практично, як тоді говорили, було запроваджено військовий стан.
Тим часом на Майдан Незалежності кияни несли пікетувальникам харчі, теплий одяг, ліки, шини…
Постійно «працювали» водомети, вибухали гранати, феєрверки. Майже вся центральна площа була охоплена вогнем. Багато було поранених.
А затим — жахлива ніч і наступний день. Коли майданівці по Інститутській пішли вгору, на них чекала смертельна пастка — спецназівці на них відкрили справжнє полювання. В хід уже пішли автомати і знову — снайперські рушниці. Десятки загиблих. Точної кількості поки ніхто не знав. Та чи до того було, коли оскаженілі «беркутівці» асфальт заливали кров’ю повстанців?
У ті дні загинули і до 10 «силовиків». Хто стріляв у них, а також і в пікетувальників, — поки що лишається загадкою. Хоча на сьогодні є версія, що участь у цьому брали російські спецназівці.
Незабаром стає відомо, що Янукович зник із Києва. То його бачили в Харкові, то в Донецьку, то в Криму, то ще десь.
У ці дні майданівці, під звучання потойбічної лемківської пісні «Пливе кача», на руках несли труни зі своїми побратимами, яких нарекли «Небесною сотнею». Оте скандування «Герої не вмирають» так різало болем серця українців, що рана ще довго від усього пережитого і побаченого не загоюватиметься. Мабуть, вона невигойна.

Наприкінці лютого-початку березня минулого року російські, так звані, «зелені чоловічки» розпочали окупацію Криму. Потім вони вдерлися на Донбас. Ось ми і побачили справжнє обличчя «русского мира» — від нашого сусіда, ще донедавна братнього народу.

Майже рік росіяни продовжують вбивати українців. Уже тисячі жертв. І оскаженілого агресора, який нас переважає і зброєю, і живою силою, не можна спинити. Ніхто не знає, що кремлівський тиран вигадає завтра. Він взагалі намагається переконати світ, що він тут ні до чого. Що це, мовляв, щось там в українців…
Росія півроку лякала світ ядерною зброєю. Та нічого не вийшло. Спочатку всі «трусилися», а потім зрозуміли, що вони ніколи не використають смертоносні бомби. Як стверджують аналітики, більша частина ядерної російської зброї застаріла і при запуску може вибухнути, не злетівши.
Сьогодні багато росіян (у кого є гроші) виїжджають зі своєї країни. Бо не бачать там перспективи. Зате зростає кількість каральних органів. Вам це нічого не нагадує? До того ж, бізнес у них не розвивається, невпинно зростає інфляція. Падає ціна на нафту. А це — головна годівниця росіян. Та ось чи зможуть росіяни збунтуватися? Вийти на майдани, як ми? Питання — риторичне. За соціологічними даними, більшість зазомбованого населення Росії і далі підтримує Путіна, не знаючи справжньої картини того, що відбувається в Криму, на Донбасі, зокрема в Україні та в цілому у світі.
Очільник Кремля, як бачимо, не дотримується жодних обіцянок. Він продовжує нищити українців, інфраструктуру. Тривають і далі жорстокі бої на Сході нашої країни. Продов-
жують гинути люди, військові і цивільні. А світ не дуже поспішає нам допомагати. Наші не хочуть? Через якісь «договорнячки» з ворогом? Багато чого незрозумілого...
Великий відсоток українців проголосував за П. Порошенка. Поклавши на нього великі надії. Та складається враження, що влада змінюватися не хоче, не поспішає впроваджувати в життя проголошені декларації на Майдані. Чого чекати? Новоприйдешніх, не вражених бацилами бюрократизму і казнокрадства людей? Та чи дочекаємося? Навряд чи наш зовнішній, а також і внутрішній, ворог на них чекатиме. Росія втратила розум, вона піде далі, що ми і бачимо сьогодні. Разом із тим, за криваві минулорічні події в країні до сьогодні ніхто не відповів. Розслідування цієї справи виглядає дещо туманно, і про всю правду, мабуть, дізнаємось нескоро.
А нам же лишається одне — не чекати манни небесної, маємо вбивати у собі раба, гуртуватися, змінюватися на краще, вимагати від влади того, заради чого люди вийшли на майдани нашої країни.