Хата їхня стояла серед квітів — мов у віночку. Перед вікнами полум’яніли жоржини, пишалася півонія, розмаїттям кольорів милували око гвоздики, красувалися червоні, рожеві та білі троянди, навкруги яких вилися кручені паничі, метеликами тріпотіли ніжні суцвіття жасмину, яріли крапельками крові пелюстки маку, тягнувся до сонця дикий горошок, здавалося — аж видзвонювали на струнких зелених стрілках, немов вирізьблені з білої порцеляни, квіти конвалії, усміхався блакитно барвінок, вечорами та вночі виповнювала довкілля тонкими пахощами матіола. А ще ж айстри всіляких барв, чорнобривці, любисток, високі та стрункі мальви… А ще вісники весни — підсніжники, проліски, ряст… З ранньої весни і до пізньої осені те пахуче й дивовижне розмаїття радувало зір і душу. Щойно одні квіти відцвітали, натомість інші набирали барв та краси.
За біленькою хатиною тягнувся садок, великий та густий. Для Галюні він був немовби величезний ліс, повний таємниць, населений фантастичними істотами. Хоча її босі ноженята побували в кожному його куточку, а все ж здавався несходженим, невідомим. Пробираючись крізь зарослі малини, дівча часом злякано зупинялося, а потім стрімголов мчало стежкою до хати.
— Доню, що з тобою? — запитувала мати.
— Мамо, там за ялиною хтось сидить і щось бурмоче. Воно страшне і хоче мене з’їсти.
— Що ти, доню? Заспокойся. То вітер шелестить горіховим листям.
Мала знову йшла в садок, скрадаючись і німіючи від страху, пробиралася до старого горіха з великим дуплом. Її серденько ладне було вискочити з груденят, а ноги щомиті готові стрибнути і дати втікача. Та ніхто не кидався до неї з лихим наміром з’їсти, і, підійшовши до старого горіха, дівча переможно кричало на весь сад:
— Ого-го-о-о!
Від цього крику в курені, де перепочивав після якоїсь господарської роботи, прокидався дід Карпо і лагідно бурчав:
— От капосне! А добро б тобі було. Так кричати, то можна пупа надірвати.
За садом розпросторилася чимала левада з соковитим різнотрав’ям. А поміж травою стільки лугових квітів… Наче ото хтось зелений килим розстелив та й виткав на ньому барвисте суцвіття, а сонечко день при дні його підзолочувало.
За левадою вузька стежина в’юнилася, а далі — поле вдалину простягалося та й влітку хлюпало аж під обрій хвилями дозріваючого колосся, допоки не зберуть хліба. Галюня знала (про те по секрету таким малявкам, як сама, розповідала): серед високих пшениць живуть русалки польові, вони у віночках з волошок та ромашок. Їй-бо, вона бачила, як щось було мелькнуло там, і сміх чувся дзвіночком.
Тут, при стежині, що поміж левадою і полем, любив сидіти дід Карпо. Вранці, коли Галюня ще солодко спала, він виганяв на леваду пасти їхню Марфуньку (так звалася корова). Сам всідався обіч і щось мовчки роздумував. Іноді, прокинувшись рано від крику горластого півня (баба давно хотіла його переправити в борщ, щоб не будив дитину, та дід не давав, бо ж півень той красень був — мов жар-птиця), Галюня бігла зарошеним садком до дідуся. Тихенько підкрадалася, закривала долоньками дідові очі й вдавано грубим голосом гула:
— А хто я? Відгадай! Відгадаєш — озолочу, не відгадаєш — то...
— А, це ти, щебетухо, — казав дід. — Вже нагасалася босоніж по холодній росі? Нумо, мерщій до хати!
Та дівчинка знала, що дід не сердиться і чемно просилася:
— Дідусю, я посиджу трохи з тобою. Можна?
— Та куди вже тебе подіти…
Дід скидав із себе старого піджака та обгортав ним внучку, садовив її поруч із собою на повалену грозою обвуглену стару вербу. Застромивши рученята у кишені піджака, мала просувала їх у дірки, яких у робочому одязі діда було чимало, і, вимахуючи у повітрі пальчиками, казала:
— Дідусю, коли прийдемо додому, я тобі всі дірки зашию.
— Не треба.
— Та й чого?
— Бо то в мене вентиляція. Тіло, значиться, дихає. Я й бабі Ликері так сказав, як було намилилася зашивати.
— То й не треба зашивати, — мовила Галюня. — Ось скоро виросту та й тобі, дідуню, таку одежину справлю… Усіх в селі завидки будуть брати.
— Ну-ну, поживемо-побачимо, — усміхався дід і лагідно додавав: — Помовч уже та давай послухаємо тишу. Як вона говорить.
— А хіба тиша говорить? — здивувалося дівча.
— Ще й як. Роздивляйся навкруги пильненько та слухай уважненько.
Мовчать. Галюня з усіх сил вслухається у простір, залитий вранішнім сонячним промінням. І справді, навколишня тиша… говорила. Десь у траві засюрчали коники, а в піднебессі жайворонок виспівував тонкосрібно. Потім насторожене вухо малої стало вловлювати тонші звуки. Здавалося, все навколо дихає, зітхає, шепочеться, радіє. І вона це чує. Ось із травинки, зблиснувши на сонці, скотилася долі росинка. Галюня ніби почула, як вона гупнулась об землю. А он польова ромашка нахилила свою білосніжну голівку із золотавим оченятком до такої ж — подруги чи сестриці — та й щось зашепотіла до неї. Червоний польовий мак зітхнув легко і радісно, коли лагідний сонячний промінь торкнувся його пелюсток, та й ще дужче зашарівся. Зашелестіла листям придорожня верба, перемовляючись із вітерцем.
Ой леле, яка краса навколо! Галюня вбирала її очима та дитячим серденьком і боялася проронити бодай слово, аби не сполохати вранішню тишу, виповнену дивосвітом звуків. І цей дивосвіт тиші відкрив їй рідненький дідусь Карпо.
Минали роки. Галюня виросла і подалася у світи. Навчалася в університеті. А приїжджаючи додому на канікули, вставала ранесенько та бігла через садок до діда, який звично пас корову на леваді. Тільки постарів та був уже з білою, як лунь, бородою. І щоразу запитував:
— А ти, внучечко, не забула, як слухати тишу?
— Ні, дідусю, не забула, — казала дівчина й сідала поруч. І вони вдвох дослуховувалися до вранішніх звуків землі й неба.
А якось у таку хвилину дід раптом мовив:
— Ти, внучко, коли в життя суєтне геть зовсім поринеш, не забувай хоч зрідка слухати тишу. Це — як помолитись. І так до Бога ближче. Мир у душі матимеш, любов, а на цьому світ стоїть — на любові й мирі.
Декілька років поспіль вона не приїздила в село, не провідувала рідню — мала своїх клопотів доволі: сім’я, робота. Вряди-годи зателефонує туди та й потому. І ось приходить їй звідтіля лист. У конверті лишень кольорова листівка з малюнком: дівчинка в червоній шапочці із кошичком у руці заходить у ліс, а назустріч — хижий вовк, вишкіривши зуби. Звісно, це епізод із широковідомої казки про Червону Шапочку. На листівці напис: «Отак, Галю, пішла в ліс — стережися. Мир душі своєї в суєтності не загуби. Дід Карпій». Ото й увесь лист…
А потім діда не стало. На похоронах Галина з якоїсь причини не була…
Чимало літ спливло відтоді. І ось однієї пізньої нічної пори вона сиділа за письмовим столом, перебираючи пожовклі від часу папери, листи. І раптом з-під тієї купи ніби виринула давня-предавня поштова листівка із зображенням дівчинки в червоній шапочці на узліссі та хижого вовка. І з написом, зробленим дідовою рукою: «Стережися…!»
Вона довго сиділа німотно. І все її життя немовби майнуло перед очима. Надії, сподівання, вчинки, блукання манівцями в пошуках істини, суєтність, помилки, печалі й радощі, і незрозуміла душевна туга час від часу. Коли б то повсякчас пам’ятала оте дідове: «Не забувай про тишу, дитино. То — як молитва...».
«А й справді, — подумалося їй тієї нічної пори, — все суєта й суєта, так мало в нашому житті благословенної тиші. І чомусь нерідко сахаємось від неї. А чому лячно? Боїмося, що, вивільнившись на якийсь час від шуму, гамору, суєтності, мимоволі глибше заглянемо у свою душу і, бува, натрапимо там… на пустку?»
…По якомусь часі вже долала довгий шлях до рідного села. Хутчій, хутчій туди, де затишний сад, і квітуча левада, і стежина поміж нею та полем. І ось вона тут. Є і сад, тільки старий уже, і левада, хоча якась змаліла, і стежина попід полем. Тільки діда нема. Поволеньки ходила тією стежиною. Коли дівчатко русяве десь взялося, зиркнуло цікавими очима й запитало:
— Бабусю, ти щось тут загубила?
— Загубила, дитино. Тишу…