ЗБОРИ НА БАЗАР
На базарні торги Прокопчуки (імена в матеріалі змінено) почали збиратися ще звечора в суботу. Перед цим їздили «бусом» до Хмельницька. Оптом закупили чималу партію одягу, взуття. Хоча торги останнім часом дещо підупали (ще дещо лишилося непроданого із попереднього привозу), проте ризикували. Ніби гривня, слава Богу, почала зміцнюватися, раптом пощастить збути новий і старий товар.
Прокопчук-старший схопився з ліжка о п’ятій ранку (планував на годину раніше).
Юрій Прокопчук присварив себе вголос:
— От, ідіот! Знову забув завести будильник!
Син спав у сусідній кімнаті. Почувши батькову самокритику, відгукнувся:
— Якби мамка не поїхала до батьків, — збудила б.
— Теж мені розумака, — пробурмотів батько. — Підводься, Денисе! Їхати треба.
— Та вже вдягаюся.
Нашвидкуруч попили чаю. Прихопили з собою приготовані ще з вечора бутерброди. В термос налили гарячої кави.
Батько підганяв сина:
— Хутчіш, хутчіш! Відчиняй ворота!
НЕПРОШЕНІ ГОСТІ
Варто Прокопчукам було виїхати за ворота, як їм дорогу несподівано перегородив мікроавтобус.
— Що за дурня?! — вилаявся Юрій.
З мікроавтобуса вийшли троє міліціонерів і показали посвідчення. А троє в цивільному сказали, що вони — працівники СБУ.
Високий з короткими вусиками наказав:
— Заганяйте машину назад у двір!
Прокопчук-старший розгубився. Запинаючись, спитав:
— Чого це раптом? Ви хто такі? Що вам треба?
— Багато запитань, — кинув той же коротковусий. — А чого заїкатися став, шановний Юрію Олександровичу?
Господар оселі про себе подумав: «Знають на ім’я і по батькові. Що це? Та ні, це якась помилка».
Побачивши збентеження Прокопчука-старшого, високий посміхнувся:
— Ну що, шановний Юрію Олександровичу. Вам не позаздриш.
— Що ви маєте на увазі?
— Ось ордер.
— Навіщо це?
— Ну, ви ж уже так не стройте із себе простачка. Обшук проводитимемо у вас.
— А чого?! Що ми такого зробили?!
— Що зробили? Навіть не здогадуєтеся?
Юрій сторопіло стенув плечима:
— Що маю «здогадуватися»?
— Заганяйте у двір машину!
— Ну, добре.
ФАЛЬШИВІ ГРОШІ…
Біля вхідних дверей Юрій зупинився. Запротестував:
— Я скаржитимусь! У чому нас підозрюють?
Міліціонери миттю кинулися на Прокопчуків, надягли на них кайданки і під дулами пістолетів завели до оселі.
Той, що з вусиками, сказав:
— Вас підозрюють у виготовленні фальшивих грошових купюр та зберіганні наркотиків.
— Здуріти треба! — округлив очі Прокопчук-старший.
Вусань звернувся до Дениса:
— А ти чого все мовчиш?
Хлопець процідив:
— А що тут говорити? Ви — міліція.
— Правильно! Хе-хе!
Всі купою стояли посеред великої кімнати.
Озвався другий, у цивільному, присадкуватий дядечко років сорока:
— Ну, розказуйте, де зберігаєте фальшиві гроші і наркотики.
— Та немає в нас ні фальшивих грошей, ані наркотиків! — зірвався на крик Юрій. — Хто вам таке сказав?
Вусань посміхнувся. Відтак погордливо мовив:
— Хто нам сказав, — нехай вас не турбує! Ліпше признавайтеся. Менша буде відповідальність.
— Нам немає в чому зізнаватися, — дивуючись, відказав Юрій. — Хочете — шукайте.
— Що ж, будемо шукати. Приступайте! — вусань кивнув міліціонерам.
Ті одразу ринули до шафи, письмового столу. Почали ритися в меблях.
Вусань сів на м’який стілець і зором окинув кімнату. Потім, перевівши погляд на Прокопчука-старшого, з глузливою посмішкою сказав:
— Біля серванта в стіну вмонтований сейф. Відкрийте його.
— Та, будь ласка, — відказав Юрій і ступив до сейфа.
Усі правоохоронці враз застигли і спрямували погляди на залізні дверцята сейфу.
Зрештою, Прокопчук-старший відчинив сірий ящик.
Вусань (очевидно, він заправляв цією операцією) підійшов до сейфу. Крутнув головою:
— Ум-м-м! Долари! Фальшиві?
Юрій нервово засміявся.
— Купував у банку. Частинами. І довгий час.
— Що ж, — сказав вусань. — Три стодоларові банкноти ми маємо взяти на експертизу.
— Беріть, — одразу, навіть з якимось полегшенням, погодився Юрій.
Проте візит непрошених гостей на цьому не закінчився.
— А наркотики? — звузивши хитрі очі, спитав вусань у Юрія.
Той стенув плечима:
— Та немає в нас наркотиків! Нас оббрехали!
— А гроші таки фальшиві?
— І гроші нормальні! Я вже казав, що купували їх у банку.
— Чули, чули. А втім, наркотиками і таким іншим займеться слідчо-оперативна група. — І вусань дав знак одному із міліціонерів. — Викликай групу!
Той миттю по рації передав текст своїм співробітникам.
А вусань наказав Прокопчукам:
— Станьте обличчям до стінки!
Батько з сином виконали наказ.
— Отже, так чекайте на приїзд слідчо-оперативної групи.
ПОРОЖНІЙ СЕЙФ
«Правоохоронці» забралися з оселі. Прокопчуки у стіну дивилися хвилин з двадцять, потім їм це набридло. Юрій підійшов до сейфу і здивовано вигукнув:
— Вони забрали всі гроші! А казали… Ну, і що робити?
Денис швидко захитав головою:
— Не знаю.
— Гаразд, — замислено мовив батько. — Чекатимемо на їхню групу.
Та минуло дві години, а до них ніхто не заявлявся.
Тоді Прокопчук-старший набрав на мобілці «102». Представився, а відтак поцікавився:
— Коли до нас приїдуть ваші працівники?
— Для чого? — поцікавилися на другому кінці зв’язку.
— Як для чого? — перепитав Юрій. — До нас приїздила ваша озброєна бригада. Нібито їм хтось сказав, що ми виготовляємо фальшиві купюри і зберігаємо наркотики. Забрали двадцять тисяч доларів. Ніби на експертизу.
— А коли вони у вас були?
— Дві години тому.
— А ви не помиляєтеся?
— Я — не божевільний.
— Почекайте хвилину. Зараз розберемося.
ОШУКАНИЙ ПІДПРИЄМЕЦЬ
Через хвилину черговий міліції повідомив:
— На вказану адресу працівники міліції сьогодні не виїжджали.
У Юрія підкосилися ноги. Він знеможено сів на стілець. За хвилю вичавив:
— Сину, нас обікрали…

У міліції кажуть, що з таким видом шахрайства стикаються вперше. Вони припускають, що серед злочинців могли бути нинішні або колишні працівники міліції. Тож, слідчі вивчають усі подробиці цієї події і намагаються встановити злочинців.
До речі, за чинним законодавством подібні протиправні дії караються позбавленням волі строком до дванадцяти років із конфіскацією майна. Та ось чи пощастить вийти на слід цих зухвальців, — ніхто не гарантує.