На носі було свято села, тому клубні працівники метушилися не на жарт. Все ніби і нормально, але акомпаніатор, Ніна Мойсеївна Старостіна (імена в матеріалі змінено), слабкість за собою мала — до вина пристрасть. Зберуться, бувало, на репетицію люди, а вона — «ніяка», або зовсім не прийде. Не часто, звичайно, але таке траплялося. Ось і того дня, 25 жовтня, вона знову не вийшла на роботу.
Десята година ранку, неділя. У залі сільського клубу панувало пожвавлення. Між рядами глядацьких сидінь, сміючись із вереском, бігали один за одним школярі молодших класів. На першому ряду, поруч зі сценою, сиділи три людини: директор 9-тирічної школи Іван Тимофійович Сурепа, сільський голова Сорокін Василь Макарович і завідувач сільським клубом Бугров Андрій Юрійович.
— Я на неї доповідну писати буду, Василь Макарович, мені це вже ось де! — з досадою, постукав по шиї себе Бугров.
— Загалом, я так розумію, що репетиції сьогодні не буде, так? — звернувся Сурепа до завклубом.
Всі розійшлися у своїх справах, а завідувач клубом закрив будівлю і пішов додому до голови сільської ради скаржитися на свого художнього керівника-акомпаніатора.
— Ну, давай з’їздимо до неї, побачимо, що і як, — нервово запропонував голова.
Хвилин через десять вони вже вдвох вийшли з будинку, сіли в «уазик» і поїхали до будинку Старостіної.
На замку — обидва виходи, шторки на вікнах затулені, а лампочка в кухні горить. І калоші свої вона на порозі забула, повні води від дощу.
До дванадцятої години біля будинку Старостіної з’явився Стукалін Федір Іванович, дільничний, старший лейтенант міліції. Він велів присутнім тут роззявам негайно вийти за хвіртку, сам усе обійшов, потім збив із дверей замок і обережно увійшов усередину.
Найперше, що впало в очі дільничному, це білий вафельний рушник, забруднений кров’ю. На столику, в кухні, він побачив засохлі шматочки хліба, порожню пляшку з-під «Пшеничної», дві брудні склянки, смужки нарізаного огірка і відкриту банку шпротів. Навколо столу, на підлозі, валялися придушені недопалки і зім’ята пачка цигарок.
Вже близько першої години дня на місце події прибула з району слідча група у складі п’яти осіб. Запросили понятих і приступили до огляду.
Різонув по очах яскравий фотоспалах і молодий хлопець, практикант, помічник експерта-криміналіста сказав: «Можна знімати покривало».
Старший, слідчий прокуратури, відвернув покривало софи в сторону від узголів’я лежачої на ній людини.
— Опонькі, — присвиснув Воробйов, — на дивані виявився остиглий труп тридцятирічної жінки, з різаною раною в області шиї і скляними очима. — А жінка дійсно гарна.
— Була, — додав лейтенант Сергєєв.
— Так, вже, на жаль, була, — зітхнув слідчий.
Знявши ковдру, він чітко і детально почав диктувати обстановку в приміщенні, а дільничний все це швидко записував у акт первинного огляду.
У сусідки криміналісти дізналися, що покійна мала зв’язок із Гужиковим.
У ході розслідування опитали безліч селян, серед яких був і справжній вбивця (той, до речі, вів себе дуже спокійно, витримано і навіть поскаржився, схлипнувши на злобу дня, ось мовляв: «Кому заважала, така хороша жінка…»), тіні підозри не лягли на нього тоді.
Гужикова знайшли у сестри у нетверезому стані та відвезли до районного відділення міліції.
У кабінеті, на допиті у слідчого:
— Отже, вам, громадянин Гужиков, пред’являється обвинувачення у вбивстві працівника клубу села Кленівка, Ніни Мойсеївни Старостіної.
В обвинуваченого закрутилася голова і він, втрачаючи свідомість, повалився з табурета на підлогу. У нього нер-
вово смикалася щока, сильно тремтіли руки, і весь він був блідий.
— Так, я був у неї тієї ночі, випили… Не міг я її вбити, зрозуміло, не було за що! — зірвався він на істеричний крик.
Не схожий був Гужиков на винного. Вже ж не перша подібна справа була за плечима майора Воробйова, тому не міг він у це повірити.
Але зранку, у четвер, Гужикова повезли в місто, перевіряти на «детекторі брехні». Як це не дивно, а розумна машина теж підтвердила вину заарештованого, і у того зовсім опустилися руки. Він плакав усю зворотну дорогу так, ніби був не сорокарічним чоловіком із сивиною у волоссі, а безневинним дитям.
Вранці наступного дня старший слідчий зайшов у кабінет до криміналіста.
— Привіт!
— Здрастуй, Саня! Я знаю, ти зараз скажеш, немає нічого нового, так?
— Ти знаєш, там так все улапано, — сміючись, відповів той, — художню галерею презентувати можна. Однак приємний сюрприз для тебе все-таки є! На підлокітнику дивана, з краю полірування, біля самої спинки, сховався ось цей, хоч і симпатичний з вигляду, але зовсім чужий відбиток долоні. Ось подивися.
— Тьху, — з досади сплюнув Воробйов, — сумнівів у справі — все більше і більше, а зверху все «тиснуть».
Сьомого листопада в центрі села Кленівка жителі зібралися на урочистості, присвячені до Дня села. Виконуючи свій службовий обов’язок із підтримання порядку, тут був присутній і дільничний Стукалін. Він із нетерпінням чекав закінчення урочистого заходу, бо побачив у натовпі подругу Старостіної і боявся її втратити з виду.
— Доброго дня. Не могли б ви мені розповісти про останніх «залицяльників», коханців вашої подруги. Це дуже потрібно, і хоч їй тепер і не допоможеш, але зло не повинно уникнути відповіді за вчинене, правда?
— Правда, — зітхнула Цвєтаєва. — Ходив до Нінки урод один, довго ходив. Досі не можу зрозуміти, що вона могла знайти в ньому.
— Хто саме?
— Та є тут такий, Котельников Славік. Вічно слинявий і неохайний, та ще й гаркавий. Тутешній він, працює скотарем у першій бригаді колгоспу.
Слідство вирішило «взяти пальчики» у всіх чоловіків у Кленівці, здатних фізично здійснити такого роду злочин. Було дуже шумно і жарко від дихання присутніх. Роботи стояв непочатий край, але до кінця дня стало помітно тихіше і просторіше. О п’ятій годині вечора старшому слідчому доповіли про перші результати.
— Ну, ось і він, наш таємничий «друг», — абсолютно несподівано промовив криміналіст, показуючи Воробйову два однакових відбитки долоні, — цей із полірування дивана, в будинку Старостіної, а ось цей — свіженький, нинішній.
— І хто ж це? — Насторожився майор.
— Котельников В’ячеслав Анатолійович.
— Ага.., — задоволено потягнув слідчий.
16 листопада, о сьомій годині ранку, біля корівника першої бригади колгоспу зупинився міліцейський «уазик». Кілька людей у формі вийшли з нього і попрямували вглиб комплексу. Ще через пару хвилин вони вивели на вулицю Котельникова, пристебнутого наручниками до лівої руки одного з міліціонерів. При затриманні він вів себе так спокійно і витримано, ніби все, що відбувається зараз із ним — у порядку речей. У цей же самий час на квартирі у нього провели ретельний обшук. Шукали ніж — головний доказ у справі, але марно.
Воробйов глибоко зітхнув, узяв себе в руки і з посмішкою на обличчі, що не пророкує підслідному нічого доброго, мовив:
— Розповідайте все, як у той вечір було. І пам’ятайте, В’ячеславе Анатолійовичу, що дача неправдивих свідчень лише посилить вашу безмірну провину і погіршить покарання, яке загрожує вилитися у «вищу міру», якщо, звичайно, ви зможете дотягнути до дня суду… Або, якщо вас не знайдуть зранку в камері повішеним. Поїхали, поїхали!
— А я це на грунті ревнощів, я її з коханцем у будинку застукав, — схвильовано гаркавив Котельников. — Я бив її з усіх сил, сам не знаю за що. Адже вона мені не дружина, і взагалі ніхто, але так я подумав уже на наступний ранок, після цих подій. Не збирався я вбивати Нінку, і як сталося таке лайно, — сам не розумію! Нінка, побачивши, що я не можу зупинитися, залізла на диван і, притулившись спиною до пічного щитка, стала дико верещати. Я злякався, що нас хтось почує, і, поваливши її, сів зверху, намагаючись заткнути їй пельку. Проте вона мене вкусила, і в запалі я вдарив її ножем. Це було один раз, але удар цей виявився фатальним...
Усі докази були зібрані, і за матеріалами справи суд виніс вбивці вирок — сім років колонії суворого режиму. Проте через деякий час, за станом здоров’я, його амністували. Він живе й понині, а Ніни Мойсеївни немає. Нікому зараз за могилою її доглядати, заросла вона і загубилася в зеленій траві…