Цю фотографію можна побачити нині в запасниках Літературно-меморіального музею Лесі Українки в Новограді-Волинському. А належала вона родині заступника директора міської школи №1 Тимченку Григорію Лаврентійовичу. На знімку він сидить у першому ряду, другий зліва. У другому ряду сидять зліва направо: завідуючий районним відділом освіти Скороход Юхим Дорофійович, його заступник і завідуючий педкабінетом, Заслужений вчитель Української РСР Герасимчук Роман Якович, який водночас був тоді вчителем молодших класів у школі №1; далі сидять: відомий український поет, лауреат на той час двох Сталінських (Державних) премій у 1947 і 1951 роках Малишко Андрій Самійлович; директор міської школи №1 Станевич Борис Григорович, голова Спілки письменників України і за сумісництвом директор Інституту мистецтвознавства, етнографії і фольклору, лауреат двох Сталінських премій 1943 і 1950 років Максим Тадейович Рильський; вчителька історії школи Атензон Бася (Василиса) Адольфівна (дружина Станевича Б.Г. — В.В.), відповідальний співробітник Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка Академії наук України, завідувач відділом української радянської літератури Степан Андрійович Крижанівський та відповідальний працівник міськкому партії, прізвище якого потребує уточнення. Цей знімок зроблений у лютому 1951 року в коридорі будинку, де розміщувалася школа №1, що вважалася тоді неповним навчальним середнім закладом із російською мовою навчання. Всі інші особи, зображені на фотознімку, є вчителями даної школи.


На задньому плані на стіні висить копія Указу Президії Верховної Ради УРСР від 2 квітня 1941 року, який називається «Про присвоєння Київському Державному театрові російської драми і 10-й неповній середній школі міста Новограда-Волинського Житомирської області імені Лесі Українки». Про сам текст Указу мова піде пізніше. Тут же декілька афіш, що свідчать про вистави Новоград-Волинського міського самодіяльного драматичного театру, у складі якого працювало на той час і декілька професійних акторів. До речі, оформлювачем цих афіш був Станевич Б.Г. Та ще висить тижневий розклад уроків.
Будинок, де розміщувалася школа №1, в 70-х роках ХІХ століття належав сім’ї місцевих дворян Завадських; глава сім’ї Завадських працював на початку семидесятих років у повітовому суді. До його будинку (на правах оренди) перейшла мешкати родина Петра Антоновича Косача (1842-1909 р.р.), який став на той час не тільки головою Новоград-Волинського і Рівненського повітових об’єднаних з’їздів мирових посередників у селянських справах, але й виконував водночас обов’язки повітового предводителя дворянства і Почесного голови училищної ради, що займалася на громадських засадах проблемами міністерських шкіл у Новоград-Волинському повіті.
Відомо, що після закінчення університету у 1864 році П.А.Косач вступив до Київської палати карного суду кандидатом на посаду судового слідчого. Після подання дисертації його затвердили в ступені «кандидата законоведения», а з 1865 року він виконував обов’язки помічника правителя канцелярії по судовому відділу та був призначений секретарем Київського губернського «по крестьянским делам присутствия».
14 серпня 1866 року П.А.Косач був відряджений до Новограда-Волинського для виконання обов’язків голови з’їзду мирових посередників, де він 3 жовтня був затверджений на цій посаді. Посади мирових посередників були утворені в царській Росії після скасування кріпацтва у 1861 році. Мирові посередники, згідно з буквою закону, мусили бути за чесних і справедливих посередників поміж поміщиками та селянами, відстоюючи інтереси останніх при відведенні поміщицької, державної та громадської землі, дбаючи про мирне вирішення суперечок. Царська влада після польського повстання 1863 року сприяла також обранню мирових посередників православного віросповідання повітовими предводителями дворянства у Волинській, Подільській та Гродненській губерніях, аби нівелювати «польське дворянське засилля».
У липні 1866 року Петро Антонович приїхав до Новограда-Волинського (Звягеля); через два роки прибув сюди вже з молодою дружиною О.П.Драгомановою. Звягельщина сподобалася Ользі Петрівні, але не Петру Антоновичу. Він описував свої перші враження від міста і повіту таким чином: «Глухий, забутий владою і Богом закутень. Власне, чи місто, чи село? Зусібіч — ліси, болота. Дорога занедбана. Найчастіше нею їздили археологи та поліцейські чини... Перші цікавилися якимись там знахідками, другі — «умосостоянием тутешніх людей».
У місті над Случем родина Косачів збагатилася трьома дітьми — сином Михайлом та доньками Ларисою і Ольгою. Діти були охрещені в міському Преображенському соборі. Ольга стала згодом біографом своєї знаменитої сестри Лесі, вона в деталях описала побут родини Косачів у Новограді-Волинському, дитячі ігри та навчання. До них у місто приїжджали відомі люди: Микола Лисенко, Михайло Драгоманов, родичі по батьківській і материнській лініях. «Пам’ятаю гарний великий дім з величезним садом у Новограді-Волинському», — згадує двоюрідна сестра Лесі Українки Лідія Михайлівна Шишманова-Драгоманова.
Ольга Петрівна Драгоманова-Косач згадує: «Ми… перейшли жити восени 1873 року…, найнявши цілу садибу в пані Завадської, польки. Це була найкраща з трьох наших домівок звягельських, де ми, Косачі, проживали, — мали в Завадських дуже великий, хоч і одноповерховий, будинок, а до того — розкішний садок, теж дуже великий. Давня правдива панська оселя. Садок був до деякої міри запущений, але через те ще кращий, так вільно росло в ньому садове і всяке інше дерево: липи, тополі тощо. І сила кущів — бузків розмаїтих, жасминів і всяких довголітніх квіток. Нашим дітям було так добре в тій чудовій оселі! Власне, ради дітей ми й найняли ту домівку в Завадських…
У домі Завадських 1977 року 26 травня вродилася друга наша дочка, Ольга. З усього часу, прожитого в Звяглю, пробули ми в Завадських найдовше».
Саме у цьому будинку до 1879 року мешкала родина П.А.Косача. Сам глава родини був підданий негласному нагляду з боку жандармського відділення, у зв’язку із хлопоманством і допомозі «звільненому за анти­дер­жавні прояви» вчителю Ми­ко­лі Лободовському.