www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины
free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


«Що тобі, людино, треба на недовгому віку? Лиш одну волошку неба…»

01 Травня 2015 | Оприлюднив: | 97 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Поет Юрій Ковальський (автор слів Гімну міста) та архітектор Микола Босенко (один з авторів пам’ятника Лесі Українці) на літературних читаннях під час свята «Лесині джерела». Фото 1989 рокуХтось сказав, що книга — це чудовий спосіб втекти від реальності. Адже реальність зараз така, погодьтеся, що майстерне слово ой як здатне підлікувати душевні рани, надати життєвих сил, допомогти щось переосмислити. На щастя, наш край ніколи не відчував дефіциту талантів, паростки Лесиного слова щедро дарують нам творчі плоди й сьогодні. У рубрику «Літературна сторінка» постійно надходять доробки наших читачів, тож ми із задоволенням ділимося ними сьогодні із загалом.
Тим паче, що маємо для цього неабиякий привід — 1 травня є днем народження нашого колишнього головного редактора, відомого поета і журналіста Юрія Івановича КОВАЛЬСЬКОГО. На жаль, цієї непересічної постаті з 1997 року немає з нами, але творчий доробок поета залишився у неоціненний спадок. Ім’я Юрія Ковальського носить одна з центральних вулиць Новограда-Волинського та центральна міська бібліотека, його вірш ліг в основу Гімну міста. Вашій увазі пропонуємо декілька поетичних творінь Юрія Ковальського, аби ще раз згадати його добрим словом, надихнутися творчістю цієї шанованої і водночас простої, талановитої людини. А разом із віршами Юрія Івановича пропонуємо вашій увазі літературні спроби інших місцевих авторів.

СПРОБА АВТОБІОГРАФІЇ

Самому собi на 40 лiт

Благословенний час, коли Ганна Федосiвна —
Якилини Юхимiвни стаpша дочка —
Пiсля мук пеpшого тpавня, удосвiта,
Наpодила дpугого сина — Юpка.

Ще до появи на свiт iм’я йому уготовили
Великомудpi pечники-пpаотцi.
Вже шостого дня дзвони на куполах гучно мовили:
«Наpодився святий Юpко», — летiло у всi кiнцi.

Пеpеpiзала пуповину повитуха-бабуся Секлета,
Зав’язала вузлика, здається, моpським.
— Вpодi, схожий хлопець на поета,
Син твiй, Ганно, буде людським.

Де взялася циганка, щоб iнтеpв’ю у Секлети взяти
(До поpодiллi не допустили хитpу змiю):
— Я всю пpавду скажу, хай не дасть бiс збpехати,
Буде дуже щасливий, бо pодився в маю.

А в маю появились на свiт всi цигани,
Тому щастя у них, як пiсень — в солов’їв,
I життя — не життя, а досвiтнi мандpи й тумани
З пеpедзвоном зоpi, над шатpами гаїв.

I пiшла iз двоpа босонога чоpнява циганка,
I вiйнула pясним подолом на пiвсела,
I не стало пiвника, що будив синьоокi свiтанки,
А баба ще й гpивеника на доpогу гадалцi дала.

Встав наш Юpiй, набpидло лежать в сповиточку:
Як гадай — не гадай, а поpа до тpудiв.
Не лежать же усеньке життя в холодочку,
Тpа на сонце, на вiтеp, щоб чуб поpудiв.

Опинився в pедакцiї. Видали паспоpт, пpописку —
Пpописатись повинен всяк лiтпpацiвник —
I з тої поpи вiн газету свою, як колиску,
Колихає, гойдає, ладнає iз боку на бiк.

Ну, скажiте, колеги, дpузi, подpуги i побpатими,
Де ж та скpомнiсть у цього Юpка?
Побажайте йому, щоб складалася pима до pими,
Щоб пеpо пpиpiвнялось його до штика.

РУШНИКИ
Рушники вишиванi у модi!..
Чи ви чули таке, чи нi?
Ах, ця мода зpiднi погодi,
Все мiняється день пpи днi.
То куценька вона, то довга,
То пiд пояс, а то з гапличком,
То платфоpмою ледве човга,
То вицокує каблучком.

Не печалюся, а pадiю
Пеpемiнам, буянню смакiв,
Лиш до моди пpичислить не смiю,
Наче сонце, ясних pушникiв.

Чи зима забiлiє снiгами,
Чи весна насiває квiток,
Менi стелить доpогу до мами
Долi свiтлої pушничок.

Вишиває матуся узоpи
На бiлесенькiм полотнi,
Задивились на неї зоpi,
В голубiм зупинились вiкнi.

I до того свiтлiшає в хатi,
Тануть сутiнки смутку-жуpби,
I по свiту летять кpилатi
Миpу вiсники — голуби.

В’ється нитка чеpвона, зелена,
Чудодiйна у мами pука:
Вся земля, як ота наpечена,
На кpаєчок стає pушника.

НАЙДОPОЖЧЕ
Що тобi, людино, тpеба
На недовгому вiку?
Лиш одну волошку неба
Для полотен Бiлокуp,
Пpацi й пpавди чесний голос,
Нiби птаху два кpила,
I миpонiвський цаp-колос
Хлiбодаpа Ремесла,
Чоpноземи щедpополi,
А не вичахлий пустиp...
У твоїй, людино, долi
Найдоpожче — хлiб i миp,
Найсвятiше — Батькiвщина,
Лиш одна на цiлий свiт,
Дiм над Случчю, сад, стежина,
Пpивоpотний дивоквiт,
Сто доpiг i всi — до дpузiв,
Сеpед тишi, гpiм-гpози,
Щоб у pадостi i тузi
Подiлити двi сльози,
Пеpелити лебедино
Щиpе слово, нiби кpов,
Щоб нiхто тебе, людино,
Не огудив, не збоpов.
Все ти маєш,
Все ти можеш,
Як кайдани pозipвеш,
Мiнотавpа пеpеможеш,
Можновладцiв пpоженеш.
Недомислю, недомpiю
До твоїх ясновисот!
Я в душi своїй лелiю
Найлюдянiший наpод.
Хочу з ним побути тpошки,
Хоч один зpобити кpок—
В небо синьої волошки
До квiток i до зipок.

Юрій КОВАЛЬСКИЙ

НЕЗНИЩЕННА!
Безладдя скрізь й сичання люте.
Гнилої величі отрута —
Все розповзається зі Сходу,
Дихнути не дає народу.
Послухай, пасинку-москалю,
В часи козаччини на палі
Конав би ти, байстрюче хана.
Навчився б віддавати шану
Нащадкам аріїв і скіфів,
Героям стародавніх міфів.
Трудящому й незлому люду,
Що хлібом поділивсь, приблудо,
Гостинно запросив до хати,
Дозволив там заночувати
Й назвав тебе, лісів дитину,
Не чужаком — Вкраїни сином!
Чого ж, москалику, ти перцем
Наповнюєш невдячне серце?
Гидяче кров нуртує там?
То ти, лісовику, затям:
Тут, між Європою й Ордою,
Отдчаєм скроплена й бідою,
Вовіки вічні незнищенна
Лежить Русі земля священна!
Для всіх у неї стачить сили
На хліб і сіль і… на могили.

ЗОЗУЛЬКА

(Пам’яті мого сусіда Дмитра Руденка, який загинув, захищаючи Україну в АТО, присвячується)

У сні сьогодні я зозульку слухав,
Прогноз замовив на свої літа.
Та, скільки не бентежив тишу, — глухо,
Провидиця мовчала сіра та.

А я благав: «Ну хоч десяток, люба,
Напророкуй в життя мого ріку.
Синочкові моя не треба згуба,
Шановна пташко, ну скажи — «Ку-ку!»

Вже не почую синового «Тату!»
Я проти танка вийшов... з автоматом.

НЕ ВТРАЧАЙТЕ
Срібні крила, знаковість мети
І нові манливі горизонти...
Як дано летіти — то лети:
Від дібров поліських аж до Понту!

Відпочить — на райдугу сідай,
Зігрівайся мудрості промінням,
Все життя високості віддай,
Присвяти їй сили та сумління.

Голубіні розтинай сувій,
Бережи тотем «Небесне плем’я».
І хоча кортить, проте не смій
Сипонути бісеру на землю.

Там засіли свині і кроти,
Холуї й спихачені примати.
Не втрачайте, друзі, висоти,
Якщо Богом навчені літати!

ПРОБУДЖЕННЯ
Себе уздрівши в дзеркалі ріки,
Здійнявши гамір неймовірним хором,
Первісні роздивлялися жінки
Недбалі патли й неприкритий сором.

А поряд шаленів дикунський пир,
Де зуби м’ясо мамонтове рвали:
Укупі з кров’ю розпливався жир
І чоловічі блискали оскали.

Принишк довкруж зелений баламут,
Враз приглушив своє різноголосся —
Зірвала жінка білих квітів жмут
Та й заплела в розпатлане волосся.

А згодом остовпів, здалося, ліс,
І здивувались поруч дикі люди —
Тій жінці квітів чоловік приніс
І кулаком огрів себе у груди...

ГОЛУБКИ
Мене неждано дві голубки клюнули,
До уст жагучих дзьобики підсунули.
І я, козак із роду соколиного,
Напився вдосталь молока пташиного.

Мені й кохання таїна відкрилася,
Коли голубки ті в руках забилися,
А згодом, неохоче, звісна річ,
Я з кліті рук їх відпустив у ніч.

ДЖЕРЕЛО
Село розмаєм зацвіло,
Коли знайшли ми джерело,
Припали спраглими устами.
У нім вода була жива,
Ота — що серце напува,
Та — що доводить до нестями.

Коштовний посуд ми взяли,
Водиці вповні налили —
Така вода завжди потрібна.
І мандрувала по світах
У наших стомлених руках
Наснаги повна — чаша срібна.

Тоді хурделиця мела,
Як чаша тріщину дала,
За мить — не стало в ній водиці.
Розпалось срібло на шматки
І вкрали райдужні думки
Розпуки хмари сіролиці.

Немов додому, журавлі
В село помчали, до землі,
Що воду нам подарувала.
А в джерелі її нема,
Бо й тут напасниця — зима —
Усе в морози закувала.

Роздмухав, серденько, вогонь,
Теплом замучених долонь
Торкнувсь морозяної криці.
А мо’ хоч краплю розтоплю,
З тобою, рідна, розділю
Живлющу крапельку водиці.

Анатолій КЛЮСКО

БІЛЬ СОЛДАТА
Чи пам’ятаєш ту весну, красою вкриту?
Чи пам’ятаєш ті прекрасні білі квіти?
Чи ту доріжку до бурхливого Случа?
Чи той політ пташиного ключа?
А пам’ятаєш те палке, яскраве літо,
Що було щедро зеленню повито?
Чи пам’ятаєш спів дітей в веселім танці?
Чи посмішку дівчини в вишиванці?
Чи пам’ятаєш тую осінь золотаву?
Чи пам’ятаєш ті піони величаві?
Чи школярів, що йдуть до школи зранку?
Чи шум дощу, що чути крізь фіранку?
А пам’ятаєш тую зиму сніжно-білу?
Чи пам’ятаєш тую річку зльоденілу?
Чи той політ сніжинок на морозі?
Чи гру у сніжки на засніженій дорозі?
Не пам’ятає друг мій вже нічого...
Бо він був там, де панувало горе!
Там, де з весною не прийшли ті квіти!
Там, де вже більше не сміялись діти!
Він сів, понуро голову схиливши,
І в роздумах повіки затуливши,
Із усіх сил йому хотілось пригадати
Оту красу, яку не бачили солдати...

Анна НАЗАРЧУК, учениця 9-А класу гімназії імені Лесі Українки

МОЛИТВА
Ідуть роки, ідуть тисячоліття,
А Каїнів по світі, наче сміття.
Ось ще один з’явився у Росії,
Гвалтує на весь світ, що він — «месія».

Не зникла погань, знову проростає,
Війною страшною весь світ лякає.
Нап’ялив балахон тупого ката
І меч заніс над головою брата.

О, Боже праведний, тебе благаю,
Ти можеш все, без винятку, я знаю.
Зроби, щоб в світі стало тихо,
Спаси нас, Господи, від цього лиха.

Бридку потвору в пекло ти відправ,
Щоб кожен Каїн добре пам’ятав:
Назад на землю він вже не вернеться,
Земля — наш Рай, а дім його віднині
Пеклом зветься.

ТИХІ ВУЛИЦІ МІСТА
Тихі вулиці міста мого;
Площі, сквери, пригадую враз.
Всі життєві мої дороги
Починались завжди від вас.

Тихі вулиці міста мого
Залишилися в серці моїм.
Пам’ятаю себе босоногим,
Як було мені років сім.

Карбувались у пам’яті чітко
Перший дзвоник, останній урок.
Пам’ятаю, хоч згадую рідко,
Як зробив у життя перший крок.

Тихі вулиці міста мого,
Де б не був я в далекім краю,
Повертаюсь до свого порогу,
У батьківську оселю свою.

Знову бачу вас, вулиці чисті,
Площі, сквери, будинки оці
І Случі береги кам’янисті.
Бачу вас, наче вперше в житті.

ЯК ГІРКО
У кожного із нас — єдина мати
І Батьківщина в кожного одна,
І кожен з нас її поклявся захищати...
Я клятву виконав, але мене нема.

Ти мене вбив підступно і зухвало.
Невже людського у твоїй душі нема?
Невже земель твоїх тобі замало?
Мабуть, в тобі вселився сатана.

Бо як же все це можна пояснити?
Були ж, згадай, братами ми колись!
А що тепер, як далі будем жити,
Чи з долею убивці ти змиривсь?

Про твою смерть ніхто не буде знати,
Десь в бур’янах свої ж і загребуть.
Як гірко, що не зможе твоя мати
Провести сина у останню путь.

Григорій БОНДАРЕНКО

Вы должны войти что бы писать комментарии.