Захар був п’ятою дитиною Варвари Мішуліної (імена і прізвища в матеріалі змінено), який з’явився на світ біля вечірнього вогнища на місцевому сміттєвому звалищі. Свого часу любителька випити Варя пропила свою кімнату в комуналці і «переїхала» на смітник. Тут вона і віддала душу Богові, адже напилася якоїсь незрозумілої гидоти. Коли тринадцятилітній Захар повернувся до землянки, то його мама лежала на запльованій підлозі, покрита незрозумілими плямами.
Незабаром у землянці з’явилися нові обличчя — мешканці місцевого звалища: чотирнадцятилітній Антон і п’ятнадцятилітній Ігор.
Про те, що у приятеля буде день народження, Ігор і Антон дізналися за два дні до свята. Почали думати, що ж подарувати. Підлітки вже декілька днів поспіль випивали міцний самогон. Півтора стакани зносили з ніг. І вони не придумали нічого кращого, аніж запропонувати Захарові «справжній чоловічий подарунок на день народження» — виловити якусь дівчину і випробувати свою «чоловічу силу». Першим, звісно, мав бути іменинник. Антон аж зажмурився, а потім намалював словесний, правда, занадто розмитий, портрет: «Ну, потрібна така… ріст — о!.. ноги — о!.. груди — о!.. сідниці — о!».
Вирішили так: Захар залишається в землянці, Антон та Ігор ідуть на «полювання».
…Дівчину почали виглядати з самого ранку. Боялися пропустити, адже по сусідству зі сміттєзвалищем мало їх гуляє.
Дурням, як відомо, щастить. Цей раз не став винятком: близько полудня у лісосмузі поряд зі смітником з’явилася дівчина років шістнадцять-сімнадцять, яка вигулювала собаку. Антон та Ігор спостерігали за нею та вирішили, що потрібно братися за справу. Дівчина, наче, підходить під опис — і ноги від вух.
Худенька сімнадцятирічна блондинка Віра Потапова не встигла нічого зрозуміти. Вона гуляла з собакою, коли хтось схватив її за шию, прикриваючи однією рукою рот, щоб не закричала. Підлітки легко відірвали її від землі і кудись поволокли.
На звалищі, в невеличкій землянці, куди її притягнули, панувала напівтемрява, стояв стійкий запах поту, сигаретного диму і ще якоїсь гидоти. На диванчику лежав Захар і курив. Віра відбивалася, але не могла впоратися з двома бугаями, які хотіли одного — доставити «подарунок» другу і розважитися. Короткий удар порожньою пляшкою — і дівчина вже була на підлозі.
Для початку підлітки покурили «травку». Потім розілляли у стакани самогон, випили і зовсім втратили відчуття реальності.
Мішулін піднявся, наблизився до дівчини, різко розірвав блузку. Антон та Ігор, знущаючись, зривали інший одяг. Віра, яка вже отямилася від удару, спробувала прикритися руками, та марно. Потапова закрила очі, розуміючи свою нездатність захиститися, та усвідомлюючи, які приниження на неї чекають.
Над Вірою знущалися кілька годин. Коли набридло «забавлятися», Захар, остаточно втративши над собою контроль, вдарив дівчину ножем у живіт.
Непритомну її виволокли із землянки і кинули між сміттєвими баками, не забувши накидати наверх купу всякого сміття.
Далі підлітки повернулися у свою барлогу допивати самогон, а дівчина, отямившись, поповзла із останніх сил у напрямку дороги.
Віра не доповзла до траси якихось сто метрів. Її покинули сили, вона втратила свідомість.
За годину після того дівчину, яка стікала кров’ю і тихо стогнала, знайшов водій сміттєвозу, який приїхав розвантажуватися. Він завернув бідолашну в покривало і завіз у лікарню. В реанімаційному відділенні Віра ненадовго прийшла до тями і розповіла, що з нею трапилося. Був запущений механізм оперативно-слідчих дій, відкрито кримінальну справу.
Перед смертю Віра встигла побачитися з рідними та своїм вісімнадцятирічним хлопцем...
Гвалтівники були переконані у своїй безкарності — їм часто все сходило з рук. Однак цього разу трапився збій.
Наступного дня на вогник до Захара на сміттєзвалище завітав Андрій — хлопець Віри. Будучи розумною людиною, він вирішив переконатися в тому, що перед ним знаходяться саме гвалтівники, а не, припустимо, нікому не потрібні підлітки, які втекли з дому. Заглянувши під диван, перевернувши якесь ганчір’я (підлітки спали, бо були смертельно п’яні), він знайшов Вірин ліфчик та інші її речі. Отримавши докази, Андрій почав лупцювати ногами сплячих.
…Іменинник так і не зрозумів, що трапилося. Перший же удар сокири оглушив його та збив із ніг. Наступний — виявився смертельним. Після цього месник завдав декілька ударів по голові Ігореві. Антону вдалося вибігти із землянки. Андрій наздогнав його, поволік у землянку і там добивав сокирою.
На слід підлітків правоохоронці вийшли через добу після смерті Віри. Зібралися «пов’язати». Та зробити цього слідчі не змогли — запізнилися. Коли міліціонери приїхали на звалище, то знайшли трьох підлітків, які лежали на підлозі. Двоє із них вже не дихали, а третій трусився і тихо стогнав. Ігор та Захар загинули від численних колото-різаних ран і втрати крові вісім-десять годин тому. Антон знаходився у тяжкому стані. Останнього відвезли в реанімацію, а його товаришів — у морг. У лікарні Антон не прожив і дня. Перед смертю він встиг сказати, хто познущався над ним і товаришами, назвав прикмети кривдника.
Ось так буває: народилися на місцевому звалищі і смерть свою знайшли там само, недоживши навіть до вісімнадцяти років. Хтось скаже — доля. Та, скоріш за все, дурість.
Андрія затримали. Взяли відбитки пальців (скривавлену сокиру він кинув у землянці), і стало зрозуміло, що злочин розкрито. Слідчому було не важко «розколоти» хлопця. Та й Андрій не намагався чинити опір, навіть чистосердечне зізнання написав.
Андрію дали три роки позбавлення волі. Його адвокат зумів довести, що його підзахисний «вчинив тяжку шкоду здоров’ю і вчинив вбивства у стані афекту, який виник у результаті смерті коханої дівчини…».