(Початок №44, 45, 46 «ЗІ»)
10.
Рипнули двері.
Дільничний інспектор Давидович відірвався од паперів. Поцікавився:
— Ви до мене?
Чоловік кивнув.
— А як ваше прізвище?
— Сторожко.
— А! Заходьте, заходьте! — чогось зрадів старший лейтенант. — Сідайте.
Огрядний чоловік буркнув:
— Я ліпше присяду.
Давидович посміхнувся. А відтак, посерйознішавши, мовив:
— Заява на вас є.
— На мене? — вирячився Сторожко. — І що там пишуть?
— Погане пишуть.
— І хто пише?
— Сусідка ваша. Ось послухайте.
— Не треба, — завовтузився на стільці винуватець. — Знаю про що там ідеться.
— Якщо знаєте, — суворо сказав дільничний, — то навіщо, шановний громадянине, над тваринами знущаєтесь?
— Не знущаюсь, а намагаюся поставити їхнього виплодка на місце!
— Не зрозумів. Якого виплодка?
— Маніяка їхнього! У мене, товаришу старший лейтенанте, кицька. А в неї, сусідки, — кіт.
— І що?
— Так лізе до моєї кицьки!
— Так це ж природно!
— Природно навесні! А цей…
До кабінету дільничного ввійшов майор Ващенко.
Старший лейтенант Давидович кивнув головному оперативникові в бік сейфа, де стояв вільний стілець, і подав знак, що скоро звільниться.
— То що ви там казали про весну? — повернувся до розмови дільничний інспектор.
— Нормальні коти, — міркував далі пан Сторожко, — гуляють лише навесні. Саме в цей період у кицьок до цього виникає потреба. Потім у них охота зникає. До наступної весни. А в цього гаспида не зникає. Йому постійно кицьок подавай! Круглий рік! Та не те що подавай — сам бере! Силою! От я й кажу: маніяк! Я такого ще не бачив! Ось я його і вчу трохи.
— Ви зоолог? — перебив Давидович.
— Ні, — відказав Сторожко. — Але про це здавна відомо. Чули про такий вислів: коти мартуються?
— Ну, чув. Але… — Давидович зиркнув у бік Ващенка і, побачивши його спантеличені очі, знову перевів погляд на співбесідника. — Я вас зрозумів, — сказав. — Але це не значить, що треба камінням жбурляти по тому маніяку. Тьху-ти, коту! Зараз ідіть додому. Якщо ви мені треба будете, то я вас викличу. До побачення!
— Але я ще не все розповів про того маніяка!
— До побачення!
— Ну, до побачення.
Коли Сторожко вийшов з кабінету, Майор Ващенко здивовано спитав:
— А що це було?
Старший лейтенант Давидович втомлено махнув рукою:
— Тут і не таку дурню побачите. То що, до справи?
— За цим і прийшов.
— Значить так, — дільничний сів до столу. — У районі, закріпленім за мною, я справді не раз бачив сіру «Ладу». На ній приїжджали двоє чоловіків, років за тридцять.
— До кого приїжджали?
— Хм! Оце найцікавіше!
— Не тягни.
— А приїжджали вони до колишнього зека Фоми Жукова, на поганяло Психопат.
— Що далі?
— По моїх каналах, хлопаки не місцеві. Мені також стало відомо, що ці суб’єкти ще не так давно разом з Фомою парилися на нарах.
— З цього місця, будь ласка, детальніше.
11.
Полковник Яновський зібрав оперативників у себе.
— Я вас слухаю, майоре, — начальник міліції цупким поглядом прикипів до Ващенка.
— У наше відпрацювання, — почав головний оперативник, — потрапив такий собі Фома Жуков, на прізвисько Психопат.
— Це мені вже відомо, — різко перебив Яновський. — Мене цікавить інше: чому він вам раніше не потрапив на очі? Цей кадр тричі сидів за квартирні крадіжки! А ви його й не помітили! Чому?
— Винуваті, Григорію Бояновичу, — відверто зізнався Ващенко. — Недогляділи. Хоча ми не раз переглядали картотеку, а Фома Жуков, як на зло, завжди вислизав з поля зору.
— Вислиза-ав! — палав обуренням полковник. — Ви ще мені містику сюди приплетіть! Погано працюєте! Дуже погано! Якби одразу вийшли на цього індивіда, то й жертв не було б.
— У дворі Фоми Жукова, — вислухавши гнівну тираду ке-рівника, продовжив майор, — була також помічена сіра «Лада». Її бачили потерпілий і дільничний інспектор Давидович.
— Номер пробили?
— Так. Але такий у базі даних не значиться.
— Виходить, липовий. Що ще маєте на Фому Жукова? Його фото потерпілому Бобруцькому показували?
— Так.
— І що?
— Каже, ніби він. Коротше…
— Ніби, ніби! — Яновський брязнув окулярами об стіл. — Отже, доказів нуль!
Вклинився капітан Довговус:
— А сіра «Лада»? Хіба не доказ? Її ж бачили у дворі Психопата.
— Того замало. Сірих «Лад» безліч, — полковник холодно подивився на оперативника, а відтак перевів погляд на Ващенка. — Спостереження за будинком Фоми Жукова організували?
— Так, — відказав майор, додаючи: — Ми навіть знаємо імена тих двох типів, які не один день ошивались у Психопата. Відомо й те, що вони мешканці обласного центру. Ще є одна важлива деталь. На правому крилі авто, яке нас цікавить, є неглибока вм’ятина.
— Це вже щось! — пожвавішав начальник. — А звідки така інформація?
— Дільничний інспектор Давидович має свої канали.
— Ось у дільничних і повчіться, як потрібно працювати! — дорікнув Яновський, але прозвучало це вже дещо на пом’якшених тонах. — Ну, а що той ваш, як ви кажете, Психопат?
— У будинку проживає один. Його мати два роки тому померла від інфаркту. Батько — років п’ять тому, на зоні. Останнім часом Фома Жуков ніде не працював…
— А він хоч колись, окрім гаманця і гранчастого стакана, щось важче піднімав?! — зіро-нізував оперативник Коцюба.
Майор Ващенко знітився, зрозумів, що схибив. Однак зауваження підлеглого не проігнорував.
— Старший лейтенант має рацію, — сказав по паузі. — Наш підозрюваний і справді ніде ніколи не працював. Проте, останнім часом гуляє на широку ногу: дівчатка, бари…
— То чого ждемо? Треба брати! — випалив лейтенант Квашня.
— От, гарячий який! — приструнчив молодого міліціянта Яновський. — Доказів малувато, щоб його брати. Що ми маємо проти нього? Гуляє? Ну й що? Мало хто і за що! — тепер гуляє! Авто? Ну, заїжджали якісь. Переночувати. Або ще щось вигадає. Навіть свідок не може толком упізнати підозрюваного. А, може, то був зовсім і не Психопат? Словом, ніхто нам дозволу на обшук його будинку чи, тим паче, арешт, не дасть.
— А ми його арештовувати не будемо, — усміхаючись, озвався огрядний Коцюба. — Ми його просто затримаємо.
— І що ви йому пред’явите? — нарешті Яновський усівся в крісло.
— Так і пред’явимо: накоїли лиха — відповідайте!
— Умгу, так він усе й викладе вам!
— Натиснемо, як слід, — розколеться.
— Так! — знову скочив на ноги полковник. — Тільки без оцих замашок! Тут і так про нас слава котиться… Мало не гестапо називають!
Коцюба ж не вгавав:
— Григорію Бояновичу, а ми акуратненько.
— Я сказав — без насилля! — начальник ребром долоні , зверху вниз, розрізав повітря. — Знаю ваші «акуратненько»!
— А я думаю, — нагадав про себе Ващенко, — спробувати варто.
— Ну? — на обличчі Яновського відбилося здивування. — Чому так думаєш?
— Після вбивства, -- продовжив майор, — злочинці можуть надовго залягти на дно.
— Це й так зрозуміло, — нетерпляче перебив полковник. — І що?
— Можуть , — вів далі Ващенко, — мотнути і за кордон. Скажімо, в Росію або в Туреччину, щоб перечекати поки розійдуться хмари. Тим більше, є за що їхати.
— Щось не схоже на те, щоб Хома Жуков квапився в далеку мандрівку, — зіронізував начальник відділу.
— Це й мене дивує, — замислено відказав Ващенко. — Швидше за все, солідні гроші затьмарили йому розум.
— То що ти пропонуєш?
— Психопата треба затримати. За що? Привід знайдемо!
— І налякати його спільників? Не ліпше продовжити стеження?
— Це може затягтися на місяці. Та й навряд чи його дружки залишилися в місті. Тож, з Фомою Жуковим все ж потрібно побесідувати.
Шеф зауважив:
— Але не виключено, що Фома Жуков підтримує з ними постійний зв’язок. Затримавши його, наполохаємо таки решту злочинців.
— Не виключено, що він з ними якимось чином зв’язаний,— погодився Ващенко. — Але ж не сидіти нам, склавши руки. Хтозна, що від них чекати далі.
— Ну, дивіться мені, — Яновський помахав вказівним пальцем, — щоб і справді все було акуратно.
12.
Після кількагодинних посиденьок у барі Хома Психопат уже ледь повертав язиком. Двоє підчеплених нині дівчат, хихикали з нього. Він це бачив і розумів, але попускав місцевим хвойдам.
Хоча на столику ще лишалося чимало спиртного і наїдків, але Психопату чомусь цього вечора раніше закортіло додому.
— Ну що, Нінок, — нахилившись праворуч, Фома руками повісився на плечах дівчини. — Валимо до мене?
— Сьогодні не можу, — відхиляючись, відказала та.
Психопат скривився:
— Мамка не пускає?
— Ага.
Психопат не повірив:
— Дурку гониш? Чи без Алки не хочеш? Так давайте вдвох!
— А ти справишся?! — захихикала Ніна.
Психопат примружився. Ображено кидав погляд то на Аллу, то на Ніну. Щось довго розмірковував. Відтак пробубонів:
— Ну й пішли ви, кошолки!.. — Потім він підвівся і, хитаючись, поплівся до виходу.
Вийшовши з бару, попрямував до стоянки таксі, що знаходилася неподалік. Проте тільки ступив на проїжджу частину дороги, як біля нього раптово спинилось якесь авто.
— Куди треба? — вистромившись з віконця, поцікавився водій.
— Я скажу дорогою.
— То давай, стрибай у машину.
Психопат відкрив передню дверку і зазирнув до салону. Але, помітивши двох пасажирів на задньому сидінні, передумав.
— Ладно, — махнув рукою, — я пішки пройдусь.
Якась мить — і біля нього вже стояли ті двоє.
— Не поняв, — вирячився Психопат. — Що за наїзди?
— Вам потрібно проїхатися до відділу міліції, — сказав один із оперативників.
— Нащо? — заточився Психопат.
— Дещо з’ясувати.
— Та що з’ясовувати?! — Фома швидко почав тверезіти. — Що за приколи?
— Це зовсім не приколи, громадянине Жуков. Ви підозрюєтесь у…
Психопат не дослухав, рвонув з місця. Але далеко не відбіг, його наздогнали і скрутили руки за спиною.
— Що ви, суки, робите! — запручався Психопат. — За що в ментовку?
— Поки, за непокору правоохоронним органам…