СПОВІДЬ КОЛИШНЬОГО НАРКОМАНА
Цей молодий чоловік, який ніби випромінює у своїй посмішці гармонію життя, сам прийшов до нас у редакцію і запропонував розповісти про свій життєвий шлях з тим, що, можливо, його історія стане у пригоді тим, хто опинився у непростій ситуації і не бачить з неї виходу.
Андрій народився на Вінниччині, у благополучній родині — єдиний, улюблений син у забезпечених батьків. Активно займався спортом, мріяв про професійну кар’єру спортсмена. Однак у 15 років отримав травму плеча, яка зробила неможливими його надії на нові успіхи у спорті. По інерції хлопець ще з рік займався спортом, швидше за звичкою. Вільного часу ставало все більше, і він почав віддавати його друзям. Їх компанія з десяти чоловік часто збиралася на квартирі у однієї з дівчат, яка проживала сама. Власне, мешкала дівчина разом з батьком, проте той «не просихав». Була і мама, бухгалтер, яка переступила букву закону і, щоб не потрапити за грати, переховувалася в інших містах та регіонах країни. Щоправда, вона весь час передавала дочці на проживання чималі гроші. Так що компанії, у якій перебував Андрій, було на що «посидіти».
Те, що мрії про спорт не збудуться, викликало в житті хлопчини депресію. Почав шукати втіхи у цигарках, спиртному, курили і травичку. Якщо раніше чітко знав, що о 18 потрібно бігти на тренування, то тепер вирушав до друзів і приєднувався до їх сумнівних розваг. Поступово «гальма», які в житті зупиняли — цього не можна, туди не лізь,— притуплялися. Натомість з’являлася думка: «В житті все потрібно спробувати». Я не такий як всі — я сильний і в будь-який час зможу зупинитися, бо я завжди тримаю ситуацію під контролем».
Андрій був наймолодший у компанії «друзів» — йому лише виповнилося 16. Життя, необмежене умовностями, принципами та мораллю, підштовхувало на «подвиги», хотілося спробувати чогось особливого, екстремального. Букву закону також підлітки на той час вже переступили — вкрасти щось, побитися — все це було тим екстримом, до якого прагнули, якого шукали.
Той перший день нового етапу в житті Андрій запам’ятав назавжди. Була лагідна сонячна осінь, у повітрі срібно переливалися ниточки бабиного літа. Думав про те, що хоча начебто в житті все нормально, але хочеться чогось нового, ще не звіданого. І неначе у відповідь на його бажання зустрів на той момент хлопця, який уже не один рік був наркоманом. Знав, що у нього мав бути наркотик і попросив: «Дай спробувати». І навіть у той момент якісь добрі сили ще намагалися завадити Андрію ступити той фатальний крок. Хлопець-наркоман почав його відмовляти: «Чи ж воно тобі потрібно? Подумай добре». Але Андрій, вважаючи себе чоловіком мужнім, сильним і витривалим, почав вимагати: «Дай наркотик, а я вже тоді сам з собою розберуся».
Вколовся. Відчуття, які з’явилися після того,— сподобалися — відчув себе супер-людиною, спроможною на все, а світ навколо і все, що в ньому відбувалося, — просто перестало існувати. Додому прийшов пізно ввечері і оскільки під кайфом був добряче заторможений, пояснив батькам, що хильнув зайвого. На той час Андрій саме вступив до політехнічного технікуму, мріяв про вищу освіту, все ще бажав знайти своє місце в житті. Батьки повірили сину, адже ніхто не міг навіть подумати про те, що і в їх сім’ю можуть увійти наркотики. Хлопець ліг спати, а вранці прокинувся з тяжкою головою — все тіло було важке, а за декілька годин цей стан минув. Андрій зрадів: все сталося, як і планував — залежності немає. Спробував — і сам себе зупинив. Наступних декілька днів навіть не коловся, але стан під кайфом дуже сподобався і вирішив все-таки повторити експеримент. Пішов «на хату» (а друг розповів, що у Вінниці є дві такі точки, де можна придбати наркотики) і купив чергову дозу опію. Цього разу вже вколовся у під’їзді. Це і стало початком великого кінця.
Наступних декілька років, регулярно підживлюючи себе наркотиком, Андрій все ще вважав, що в будь-який момент може зупинитися. Батьки так нічого і не помічали — Андрій, приховуючи сліди ін’єкцій, носив одяг з довгим рукавом. Так минула осінь, зима, весна, літо. А коли через якийсь час виникли проблеми з грішми і не було за що купити чергову дозу наркотику, то Андрій, нарешті, усвідомив, що має залежність від опію. В голові була лише одна нав’язлива ідея: будь-де, будь-яким чином, але знайти кошти на наркотики. Все інше просто не хвилювало. Так почав займатися крадіжками в транспорті. Проблем з міліцією особливих не було, адже міліціонери також мали свою долю в цьому «бізнесі» і наркоманів-злодюжок прикривали.
Через два роки Андрій не потрапив у вену, запустив наркотик під шкіру і почався абсцес. До вечора почалося загноєння, запалення печінки не давало дихати. Довелося викликати «швидку», яка забрала Андрія до лікарні — там було терміново зроблено операцію.
Андрій пригадує, як виходив з наркозу і першою побачив матір, яка разом з лікарем оглядала його понівечені вени. Мати ридала, адже для неї це стало несподіваною правдою життя — неначе всі попередні моменти і дні вишикувалися перед очима у своєму порядку — син став наркоманом. Горе матері було безмежне, а розпач Андрія від того дійсно сягнув глибини душі. Два наступні місяці його переховували по лікарнях — в окремих палатах, оберігали — біля постілі весь час хтось чергував: мама, батько, дядько.
А одного разу побачив у вікно «друзів» з минулого — практично вся їх компанія підсіла на систему. Деякі вже навіть повмирали від передозування та супутніх наркоманії хвороб. Мама не відпустила сина самого — пішла з ним. Привіталася — і в цей момент хтось непомітно підсунув йому в руку шприц з дозою. Швиденько вколовся, а коли мама побачила сина під кайфом, то якось відразу зрозуміла, що боротися марно...
Під час індивідуальних бесід лікарі-наркологи теж підтвердили, що наркоманія не виліковується — сім’я повинна навчитися жити поряд з сином-наркоманом. Тож наступні шість років Андрія це болото затягувало все глибше і глибше. За цей час він усвідомив, що його життя — це наркотики, і саме від них він має померти. Кайфа вже давно не отримував і зіскочити теж не зміг. Це стало його способом життя. Багато друзів вже були ВІЛ-інфіковані. У Вінниці навіть «взяли» продавця наркотиків, який намагався збути десятки доз ВІЛ-інфікованої «ширки».
Андрій розумів, що з кожним днем «гайки все більше закручувалися». Здоров’я залишалося все менше, хоча міцний, загартований спортом організм досі був безвідмовний. А тепер відчувалися всі органи, «здавало» серце. Андрій усвідомлював, що він веде тваринне існування, його життя абсолютно безрадісне, інколи в парку дивився на молоді сім’ї, які своїх діток ведуть за ручку мами і думав — цього у мене не буде ніколи. Викресливши себе із життя, відчував, що став вигнанцем, злим вовченям, бо був готовий піти на все заради наркотиків.
Жити не хотілося. Однак і руки накласти на себе боявся, бо розумів, що це — смертний гріх. Життя втратило цінність взагалі, а залишалася туга за тим життям, яке могло би бути, якби не наркотики. На той момент хлопець абсолютно не вірив у те, що можна повернутися у нормальне життя. Оскільки переступив букву закону, то навіть хотів потрапити до в’язниці, бо вважав, що там нормальне життя.
Інколи лягав у лікарню, щоб зменшити дозу. На той момент вона була жахлива — 20 кубів на день (починав з 0,5 куба).
У сім’ї також почався розлад. Мати і батько винуватили один одного — хто саме не догледів сина. Батько почав випивати, казав: «Я не можу на тебе такого дивитися». Дивитися на єдиного сина, який деградував у нього на очах. Мати падала сину в ноги, ридала і плакала: «Не йди!». А він абсолютно, без всіляких почуттів, мовчки переступав через рідну людину, ішов у пошуках наркотиків.
А одного разу, коли лежав у лікарні, Андрія відвідав колишній знайомий — вони разом кололися, а згодом він десь зник. Андрій побачив свого друга зовсім іншим — у нього від радості світилися очі, посмішка випромінювала добром. Саме цей хлопчина розказав Андрію про центр реабілітації наркоманів, розповів про Бога. Перший з таких центрів знаходився в Болярці.
І вже тоді в серці Андрія засіялося перше зернятко надії — вихід таки є. І неначе за велінням долі біля нього все більше стало з’являтися людей, які підтверджували — вихід є. Проте з кожним днем його фізичний стан погіршувався. А ще й додалося те, що третя судимість вже не могла бути умовною — у матері закінчилися гроші, і їй нічим було викупити сина. Андрій стовідсотково мав іти на зону. Однак сталося диво — його помилували і знову отримав 3,5 роки умовно. Це дійсно було диво! Саме тоді хлопець зрозумів — ось тепер Бог дає йому шанс. Є лише дві дороги: одна на кладовище або в тюрму, а інша — до нового життя.
Позичивши гроші у знайомих, Андрій з батьками поїхали в Коростень, де також на той час відкрився центр реабілітації наркоманів Церкви «Перемога». Там на той час було 15 хлопців різного віку. Андрій побачив тих, хто коловся вже й по 15 років, і таки вибрався з цього страшного провалля. Серед обслуговуючого персоналу також були люди, які рік-два тому сиділи на голці. Поспілкувавшись з ними, Андрій зрозумів, що є можливість вибратися, з’явилася впевненість, що все буде саме так.
Курс реабілітації тривав шість місяців і включав у себе трудові процеси (пацієнти центру разом добудовували його приміщення) та уроки християнської моралі та етики. І хоч медикаментозної підтримки не було, проте «ломки» чомусь особливо не дошкуляли — терпіти можна було. Швидше всього, цьому сприяла особлива атмосфера. Колишні наркомани отримували багато позитивної інформації, часто творили молитву. Андрій побачив, що у Біблії є відповіді на всі його запитання.
Після чотирьох місяців лікування в Центрі Андрій вирішив і сам присвятити цьому своє життя — рятувати від наркотиків інших. Його серце змінилося: від озлоблення і байдужості не залишилося і сліду, а вдячність, добро та любов розквітали там з кожним днем все більше і більше. Андрій сам дивувався — яким він був жорстоким та лукавим ще півроку тому. А тепер — неначе дійсно народився знову.
Згодом хлопець поїхав відкривати такий же Центр реабілітації в Овруч. Поїхав наставником, а директором був чоловік значно старший за нього. У директора була своя непроста історія життя: 16 років стажу наркомана, розлучення в сім’ї, а після реабілітації подружжя знову стало жити разом. І практично в 40-річному віці в них народилася ще одна дитина — ця сім’я стала щасливою, їм один з одним було радісно та світло.
Андрій присвятив своє життя тому, щоб допомагати людям. Часто не спали ночами — допомагали комусь перечекати ломку, з кимось потрібно було провести духовну бесіду. Андрій побачив, як з його серця щезає егоїзм, а замість нього з’являється бажання допомогти ближньому.
Далі була робота в Петербурзі, де відкрили жіночий і чоловічий Центр реабілітації, а згодом — повернувся в Україну, де відкрився Фонд «Оазис життя». В Україні також його чекала кохана дівчина, яка також була залежна колись від наркотиків.
Хлопець тепер міг порівняти свої почуття до жінки з колишнього життя і з теперішнього. Були дівчата і раніше, але, будучи залежним від наркотиків, він просто використовував у своїх цілях як жіноче тіло, так і її особистість. Не прислухався до жіночої думки, бо вважав, що головне — це постіль, секс. Тепер на перший план вийшло духовне спілкування, і воно давало стільки особливого щастя, досі незвіданого, що Андрій нарешті усвідомив, що таке істинна любов. Звісно, вона не дається нам як подарунок, це велика праця, це особлива внутрішня робота душі. Андрій повністю змінився у своїх поглядах на життєві цінності та пріоритети.
На моє запитання — як ти ставишся до такого популярного нині явища, як громадянський шлюб, Андрій запевнив, що від таких стосунків дуже багато негативу і жертв. Люди неначе закладають собі програму наперед: поживемо — і розбіжимося, якщо не підійдемо один одному. А потрібно навчитися жити разом, потрібно вчитися вміти прощати. Адже не буває все ідеально, потрібно багато працювати над собою і чоловіку, і жінці, поважати один одного в будь-якій ситуації, а це дуже непросто. Тож шлюб — це величезна праця. На жаль, нині дуже активно стирається поняття любові. Але ж особистість — не іграшка, потрібно дуже делікатно і терпимо підходити до того, хто з тобою поряд.
Андрій з Тетяною одружились і стали працювати у Новограді-Волинському — допомагати наркоманам позбутися своєї пагубної залежності. Відкрили церкву, зустріли багатьох людей, які стали їх однодумцями у тому, що від наркотиків потрібно рятуватися. Одна з таких — Лариса Шутова, директор Центру соціальних служб для молоді. На сьогодні за півтора року у Новограді-Волинському відправлено на реабілітацію близько 70 колишніх наркоманів. Андрій та його однодумці купили старий будинок у Яруні, де нині потроху проводять ремонт, а для жіночого центру реабілітації наймають будинок у Новограді-Волинському.
Мають надію, що всі ці благі починання підтримає місцева влада. Зокрема, допоможуть знайти приміщення для центру реабілітації. А ще є надія на людей доброї волі, які допоможуть закінчити ремонт будинку у Яруні. З усіх цих питань можна звертатися за телефонами 8-093-154-72-85, 8-093-404-83-94.
Чесно кажучи, щира і проста сповідь Андрія схвилювала мене до глибини душі. Гадаю, вона не залишить байдужими і наших читачів. І серед них обов’язково знайдуться ті, хто виявить бажання допомогти цим людям у їх благих починаннях. І, можливо, саме ваша допомога принесе радість, світло та щастя у життя іншої людини, яке досі здавалося їй безпросвітним...