Найчастіше так відповідають на традиційне запитання «як твої справи ?» досвідчені люди. Адже суспільно-політична, економічна ситуація в Україні дуже і дуже непевна та нестабільна.
У багатьох із нас, особливо старших людей, складається враження, що ми повертаємось у «лихі 90-ті роки». Адже невпинно зростають ціни, безробіття, поновлюється рейдерство, невпевненість у дні завтрашньому, до переважної більшості населення України стукають у двері бідність і злиденність, тривога і страх. Ціни ростуть уже не по днях, а по годинах. З 1 квітня найбільш вразливим з початком нового опалювального сезону для багатьох жителів, особливо в містах, стане питання, без перебільшення: життя і смерті — неспроможність заплатити комунальні послуги, придбати продукти харчування, одяг, ліки та ін.
В моєму оточенні практично не залишилось людей, які пояснили б усі наші негаразди військовими діями на Сході України, простіше — війною з Росією. Всі розуміють, що під час будь-якої війни порушується ритм життя, вводяться певні обмеження, гинуть або калічаться, попадають у полон люди та ін.
У нас — все якось по-іншому. Тому і війну цю назвали гібридною, і, відповідно, поведінку державних інституцій, влади, населення можна, м’яко кажучи, назвати не зовсім адекватною.
Більше року тому відбувся Майдан, скоро виповниться рік, коли злочинця Януковича змінив новий Президент — Петро Порошенко, на якого більшість виборців покладали великі сподівання, бадьоро відзвітували про 100 днів своєї діяльності нові Верховна Рада і Уряд, оголошено про початок десятків реформ, подолання корупції на нижчих поверхах влади і суспільства, навіть відбулись показові арешти високопосадовців, а невдоволення в суспільстві не зменшується. Чомусь згадалися слова колишнього прем’єра Азарова: «Беріть лопати та не скигліть, садіть городи та вирощуйте картоплю!» Мовляв, не ваша справа керувати державою, ми самі в усьому розберемось, забезпечимо країну… і себе. Ох і «забезпечили», ще й як, найкраще — себе!
Не бачу потреби більше говорити про «попередників», адже всіх нас турбує сьогодення і що буде завтра. У своєму відкритому листі до влади (газета «Звягель» №49 (153) від 5 грудня 2014 р.) я звертався до державної влади і депутатів Верховної Ради з деякими застереженнями і пропозиціями, що стосувалися проведення економічних і соціальних реформ, перезавантаження правоохоронних органів та ін.
Однак за ці 5 місяців у країну не повернуто жодного злочинця-посібника Януковича, навіть навпаки — більшості з них не пред’явлено обвинувачення у скоєному, втрачається остання можливість повернути вкрадені ними кошти. Державний апарат діє по-старому, депутати Верховної Ради більше «працюють в округах» або десь за кордоном, потрібні закони не приймаються.
Звинувачення Миколи Гордієнка (до речі, це мій колишній учень) в корупції уряду долило масла у вогонь. Дійшло до того, що Арсенія Яценюка названо корупціонером, у
2 рази більшим, ніж Азаров! Як до цього ставитись? Дуже просто: спростовувати, якщо це не так, і працювати краще. А як ідуть справи в економіці країни, — відомо. Плачевно. Гучно і багато говорилось про реформи. А на ділі? У чиновників до цих пір нема чіткого плану дій — «дорожньої карти». В березні у Національної ради реформ з’явився свій сайт. На ньому означені всі ключові реформи. Але плану дій по кожній реформі практично немає.
Взагалі, як говорить Володимир Бондаренко, голова Ради директорів Інституту політичних соціологічних досліджень ім.Шевченка: «…нема загального розуміння і немає загальної картини того, що відбувається. Тобто, є імітація діяльності. Всі погоджуються, що найкраще в Прем’єра виходить випрошувати позики за кордоном. І що після цього?» Розглянемо, наприклад, питання тарифів і субсидій. Міністр соціальної політики, пан Розенко, особисто, як говорять, «не покладаючи рук» рекламував запропоноване підвищення комунальних тарифів і систему компенсуючих субсидій … Однак Яків Хазан, доктор фізико-математичних наук, завідувач відділення інституту геофізики НАН України (газета «Дзеркало тижня» №11 (207) доводить, що все це є корупційною схемою, яка принесе десятки мільярдів прибутків, раніше названих дотаціями, а тепер субсидіями, але не державі.
Мабуть, пан Розенко все бачить у «розовому» світлі. Адже за розрахунками його міністерства, субсидія знадобиться 4 млн. домогосподарств. Тому вже зарезервовано 3000 робочих місць для тих, хто займатиметься субсидіями. Ще, як говорить Яків Хазан, «потрібно буде регулярно перевіряти правильність декларацій кожного (!) з 4 млн. одержувачів субсидій… А такі перевірки — це довідки, запити в ЖЕК і Пенсійний фонд, опитування сусідів тощо… Куди підуть гроші, які виділять на субсидії? Відповідь очевидна: «Нафтогазу», «Київенерго» та іншим «енерго», «водоканалу» тощо. Ці субсидії лише на словах виділені населенню».
Мені особисто здається, що все це приведе до дуже серйозних і небажаних наслідків. Адже, дивлячись на черги за різними довідками, перші відгуки при заповненні анкет на отримання субсидій, помилки в їх нарахуванні, розумієш, що тут буде широке поле діяльності тим же правоохоронним органам.
А найбільше здивувало весь світ рішення накласти податок 15% на пенсії працюючих пенсіонерів. Як сказала Ю.Тимошенко, керівники зарубіжних країн, почувши цю новину, покрутили пальцем біля скроні. Забрати зароблене у пенсіонерів без будь-якої юридичної підстави... Ну, звичайно, пенсіонери — не олігархи, постояти за себе не можуть.
Тепер — увага! Якось зовсім непомітно, але дуже швидко, розпочинається процедура майбутньої земельної реформи. Голова Адміністрації Президента Борис Ложкін прогнозує зняття мораторію на продаж землі з 2016 року. Мені це нагадує процеси роздержавлення і приватизації, які відбувалися в 90-х роках минулого століття, коли людина за свій приватизаційний майновий сертифікат змогла придбати декілька кілограмів ковбаси або ящик горілки, а збагатилися хитріші і проворніші, в основному, нечесним шляхом.
Сьогодні в Україні створено всі умови для скупки землі за низькими цінами. Однак, враховуючи нинішній фінансовий стан переважної більшості населення України, в тому числі селян-власників земельних паїв, можна з певністю сказати, що купити задешево на первинному ринку землю зможуть далеко не всі. Експерти стверджують, що середній пай в Україні — 3,6 га. За нинішніми цінами від його продажу власник може отримати близько 80 тис. грн. Для людей, які живуть у безгрошів’ї, це — великі кошти, але що сьогодні за них можна придбати: трактор, пальне, міндобриво, якісне насіння? Чи достатньо їх для початку власної справи?
Тому при нинішніх доходах селян, підвищенні тарифів, замороженні соцвиплат ці 80 тисяч стануть такими бажаними! Та ще слід нагадати, що 35% сільських жителів — пенсіонери, 44% — безробітні.
Таким чином дуже швидко наші, найбільші в світі, чорноземи можуть попасти в руки окремих багатіїв, як своїх, так і заморських. Так, Джордж Сорос в інтерв’ю виданню Standard заявив, що готовий вкласти мільярд доларів у сільське господарство України та її інфраструктуру.
Між іншим, на вторинному ринку земля буде у рази дорожча!
То як же бути, запитає читач? На жаль, дати однозначну відповідь я не можу. І не тільки в питанні земельної реформи.
На часі стали питання виборів у місцеві ради (чомусь про них дуже мало говорилось після Майдану). А це передбачає укрупнення територіальних одиниць, об’єднання населених пунктів, сільських і селищних рад, лікувальних і освітніх закладів та ін.
Ці проблеми, в свою чергу, вимагають внесення змін у основний закон України — Конституцію.
Причому все це проводиться якось по-кабінетному, без належного висвітлення в засобах масової інформації, широкого суспільного обговорення.
У період передвиборної боротьби кандидати у владу всіх рівнів заявляють про необхідність призначення патріотів, професіоналів, порядних людей на ту чи іншу посаду, нещадно критикується бюрократія і протекціонізм.
Однак, відразу після «завоювання» того чи іншого портфеля, настає такий собі «застійний» період.
Новопризначені чи нововибрані святкують перемогу, кучкуються між собою, а виборці — чекають змін, потроху зневірюючись у кращому.
Ось і призначення першим заступником міністра економіки Саші Боровика, успішного зарубіжного бізнесмена, викликало сміх і відразу.
Наведу 2 приклади, що безпосередньо стосуються нашої області.
Перше — це бурштинова епопея. Ландшафт десятків гектарів лісу на півночі області схожий на територію в Донецьку, де відбуваються бої, тут добувається, відмивається і незаконно продається бурштин.
Чому міліція, служба безпеки, прокуратура, місцеві органи влади мовчки спостерігають і не втручаються в це, не присікають злочинців? Якщо нема відповідних законів, то чому Верховна Рада їх не приймає? Якщо закони є, то чому не виконуються? Мабуть, багатьом щось перепадає від того «сонячного каміння».
Друге. Житомирська область має величезні запаси торфу — 200 млн. тонн, використання якого замінило б такий дорогий газ не лише в Житомирській, а й у сусідніх областях. 50 млн. тонн уже доступні для промислової розробки. (У 1993 році в області вироблялось 200 тис. тонн торфобрикетів…) Однак концерн «Укрторф» не сприяє розвитку цієї галузі, в Озерянського торфопідприємства відсутня ліцензія, а Олевський торфозавод сьогодні, неначе після бомбардування чи стихійного лиха. То навіщо такий Укрторф? І таких прикладів можна навести багато.
Взагалі, проблему енергопостачання населення України можна було давно вирішити. Ще в далекому 2006 році Кабінет Міністрів України розпорядженням №502 Р від 28 вересня «Про переведення населених пунктів на опалення електричною енергією» планував посилити процес збільшення нічного споживання електроенергії, застосувавши дешевий нічний тариф…
Як води в рот набрали наші вчені-академіки, доктори і кандидати наук, міністри і їх працівники. Хіба можна мовчати? Взагалі люди в Донецьку і Луганську заявляють, що з ними київська влада не говорить. Я ж скажу більше — з нами всіма дуже мало говорять, інформують, радяться.
Найбільше впливає на свідомість людини телебачення. А що сьогодні можна побачити на переважній більшості доступних широкому загалу телеканалів? Чому телеефір продовжують заповнювати російські фільми, безкінечна реклама, чому досить обмежено діє телеканал «Рада»? Чиєї пропаганди чи розбещення більше в телепросторі, скажімо, Одеської області? Чи зможе Україна донести своє слово в Донецькій і Луганській областях?
Я нещодавно був на концерті Тараса Петрененка, який має безліч звань і нагород. Однак, через незалежний характер, бунтівну натуру, його на телебаченні не показують… Мені неважливо, кому належить телеканал «112». Але я його вмикаю, бо там можна почути думки різних людей, політологів, експертів, незалежні судження. Мабуть через це до нього має претензії влада…
Не можу обійти проблему війни і миру. Про цю страшну, болючу, дуже складну і надзвичайно важливу тему сказано і написано багато, адже вона стосується в певній мірі кожного з нас. Уже рік проводиться, так звана, антитерористична операція на Сході країни — АТО. Загинуло сотні людей, тисячі поранених, ще декілька сотень перебувають у полоні у бойовиків. Як говорять керівники держави, народилася нова армія — Збройні Сили України, яка нарощує свою боєготовність і потужність. Волонтерський рух потужньо сприяє нашій обороноздатності. Але з часом недовіра людей до військового командування не зменшується. Я — абсолютно не військова людина, однак вірю висновкам Юрія Бутусова, якого визнають військові експерти. У тижневиках «Дзеркало тижня» №9 (205) і №14 (210) за 14 березня і 18 квітня цього року в статтях «Війна і вина» та «Війна не за статутом» він переконливо розкриває проблеми Збройних сил України і управління ними. Перерахую тільки деякі з них.
Перш за все, «конфлікт низької інтенсивності вигідний Путіну, — війна дозволяє підтримувати кризу в Україні й відтинає її від інвестицій, відтягує ресурси».
Це так. Однак, з темпом і розвитком природи («зеленкою») ми бачимо, як активізувались бойовики і їх патрони-росіяни. Можливість повномасштабного наступу не виключена. Росіяни реорганізовують банди найманців у регулярні підрозділи, підтягують свої регулярні війська, розгортають систему протиповітряної оборони, отже, збільшується загроза використання повітряних сил. У нас же, як говорилось вище, повна недовіра Генштабові. Крім того, як говорить Юрій Бутусов, «30-тисячне армійське угруповання розірване між численними штабами секторів та бригад. У мотострілковій дивізії СРСР було 14700 чоловік, і часто такою дивізією командував офіцер у званні полковника. Українське угруповання, чисельністю як дві радянські дивізії, керується безліччю генералів та полковників». Далі він говорить: «Реформа Збройних сил, яку схвалив Президент, є просто профанацією з боку Генштабу і величезною помилкою військового керівництва України. Результати: створення двох нових штабів оперативних командувань, нового штабу повітряного командування, збільшення чисельності генералів та генеральських посад зі 121 до 151, створення нових військових з’єднань в умовах жахливої неукомплектованості діючої армії… Генштаб абсолютно бездарно й марнотратно ставиться до бойової техніки, яка для України — непоправний ресурс. 65% втрат бронетехніки, 70% — артилерії, за даними ДТ.UA з джерел у Генштабі, втрачені під час оточень під Ізвариним, Іловайськом, Дебальцевим… Під час «організованого відступу» 70% втрат техніки випало на просто покинуті бронемашини, які наші власні війська були змушені знищувати і виводити з ладу, а також, на жаль, залишати придатними для використання противником». Зрозуміло, що велика кількість керівного складу, відсутність належної координації дій, дієвого і секретного зв’язку між бойовими угрупованнями, застаріла техніка і зброя, приладів нічного бачення, часто неналежної військової підготовки мобілізованих у ЗС призводить до безвідповідальності, неефективного використання військових ресурсів, невдоволення і самих військових і цивільного населення.
У таких умовах цілком зрозумілою стає і позиція керівництва НАТО, ЄС, США. В таких умовах зростає кількість людей призовного віку, які намагаються уникнути мобілізації, зростає апатія до волонтерства і допомоги ЗС.
Тому важко не погодитись із тим же Юрієм Бутусовим, який говорить: «Петре Олексійовичу, у вас є один шлях: виграти війну і ввійти в історію, або продовжувати «зливати» війну і в історію вляпатися. На вашому боці — весь народ, найкращі патріоти, всі воїни, які хочуть захищати Батьківщину. Проти вас — ваші страхи, мерзотники і негідники, які, користуючись вашими страхами, відгороджують вас від розумних рішень та системних реформ. Вибирайте, на чиєму ви боці. Армію можна і потрібно швидко реорганізувати. Україна має велику кількісну перевагу над противником, наша мотивація набагато вища. У нас нема стільки заліза й техніки, як у Путіна, але в нас незрівнянна перевага в якості людей. Повірте в людей, і це буде ваша найголовніша перемога».
Мабуть, із владного Києва все бачиться по-іншому, має свою логіку. Мені можуть закинути, що я не бачу позитивних змін: вступив у дію Закон «Про засади запобігання і протидії корупції» з 26 квітня, створено антикорупційний орган, майже тисячу посадовців, які працювали при Януковичу, відправлено у відставку, проводиться певна робота із залучення інвестицій в Україну, реформується ДАІ, правда поки що в Києві, та ін.
Однак, ці зміни відбуваються дуже, дуже повільно. Як уже говорив вище, конкретні справи підміняються балачками. І Президент і Прем’єр-міністр, і голова Верховної Ради і депутати говорять гарно і правильно. Переважна більшість із них мають солідні статки: гроші, палаци, по декілька квартир і автомобілів, вчать дітей за кордоном, там же і лікуються. То чому ж такі слабкі результати нашої спільної діяльності?
Відповідь дуже проста: або ми не бажаємо змін у суспільстві, бо нам (вірніше їм) і так добре, або ми не вміємо організовувати справу, або живемо в «Совковому вимірі». Це хай кожен визначить сам, але ще покійний В.Цой співав: «Требуем перемен!».
І наостанок. Чому я про все це говорю? Спілкуючись із учнями, а їм уже по 15-18 років, я зрозумів, що вони і їх батьки досить часто знаходяться в якомусь інформаційному вакуумі, щоденно стикаючись із побутовими і житейськими проблемами, недостатньо знайомі із історією УНР, ЗУНР, роллю ОУН, УПА, нинішніми подіями, або знаходяться під впливом інтернет-простору. Та й ми, педагоги, не можемо все це збагнути і пояснити. Знаю напевно, що перед черговими виборами про нас згадають, будуть рубати «правду-матку» в очі і обіцяти «підняти нас на належну висоту». Я не знаю, які ще технології застосовуватимуться для впливу на нашу свідомість, але переконаний, що зміни в суспільстві залежать не тільки від керівників держави, але й від кожного з нас, від нашої позиції і активності.
Тож не будьмо пасивними! Бажаю всім миру і благополуччя.