Як би там не казали скептики, а гурт «Фристайл» — це ціла епоха, з якою багатьох людей пов’язують незабутні спогади про молодість. Шалена популярність музикантів прийшлася на складні 90-ті. Їх пісні, як тоді казали, лунали з кожного «утюга», без них не обходилися жодна «Пісня року» чи «Новорічний вогник». Вже багато років вони є «неформатом» для сучасних телеканалів та радіостанцій. Поки ж ринок нав’язує нам сучасні смаки, вони без жодного піару та пафосу продовжують збирати повні зали. Як самі пояснюють — це тому, що ніколи не позиціонували себе, як зірки й співали пісні про те, що переживали разом із ними мільйони звичайних людей. Серед улюблених — «Ах, какая женщина», «Целуй меня горячей», «Метелица», «Белая акация», «Больно мне, больно» тощо.
Торік гурт «Фристайл» відсвяткував 25-річчя творчої діяльності. Цікаво, що солістка Ніна Кірсо та музиканти «Фристайла» — з Полтави. Саме тут вони мешкають і тут були створені більшість відомих хітів, тут музиканти мають студію звукозапису та працюють над новими піснями. Шкода, але про українське коріння гурту досі мало хто знає — така, говорять музиканти, тоді була політика. Вже рік триває ювілейний тур гурту — «На біс», а у середу, 20 травня, «Фристайл» доїхав і до Новограда-Волинського. Багато хто не міг повірити, що це можливо, але, завдяки волонтерам з громадської організації «Сонячне сяйво Житомирщини», це сталося. На концерт у Палаці культури, затамувавши подих, прийшов повний зал. Серед почесних гостей — учасники АТО, частину коштів від кожного концерту музиканти віддають для них.
Наше знайомство з солісткою гурту «Фристайл» Ніною Кірсо відбулося перед концертом, у коридорах Палацу культури. «Звягелю» запропонували відвідати з музикантами музей Лесі Українки. Щоправда, чоловіки-музиканти до музею не поїхали, а Ніна, попри нестачу часу і підготовку до концерту, все ж знайшла можливість.
Красива, висока білявка, мінімум косметики і щира усмішка — вона одразу збила з пантелику здогадками про її вік. З огляду на 26-річну історію існування гурту, на свої роки Ніна Кірсо аж ніяк не виглядає. «Мені — 51», — вже потім, під час інтерв’ю, розповіла вона. Сьогодні їм усім у гурті вже за 50, але ті, хто бачив їх виступ, не дадуть збрехати — такій сильній енергетиці та хорошій фізичній формі могли б позаздрити й 18-річні. Це не дивно, бо музиканти ведуть активний спосіб життя: крім гастролей, активно відвідують спортзал. А Ніна вже десять років (!), як виявилося, купається в ополонці. Спілкується вона виключно на позитиві, цьому багатьом у неї слід повчитися.
— Ще на початку, коли ми формували групу, то поставили собі за мету бути рівними з нашими слухачами, а не зірками. Тому завжди у наших піснях — щирість. Різні були періоди у житті нашої групи. Ми не про все розповідали, щоб не викликати вогонь на людей, які мали своїх шанувальників… Нам допомогли пісні.
— Ніно, колись ваш гурт «гримів» на усі пострадянські країни, чому зараз про вас чути так мало?
— Так, був час, коли ми приїжджали у якесь місто і працювали там по два-три тижні, збираючи зали і стадіони. Цим зараз навряд чи можуть артисти похвалитися. Коли розвалився Союз, ми гастролювали де завгодно, а в Україні — дуже мало. Я у Німеччині краще знала міста, ніж на Полтавщині… Але коли ми тоді «гриміли», як ви кажете, про це ніхто не писав. Місяць тому Ігор Кондратюк сказав у «Караоке», мовляв, зараз будемо співати пісні «Фристайла» — українців із Полтави, а раніше про нас вдома так не говорили. Тому що треба платити гроші, щоб тебе просували. Ми ж завжди йдемо проти течії, лише наші пісні нас просували завжди.
— Колеги під час концерту називають вас «Кірсо Ніночка — щира україночка». А як взагалі почувається зараз «Фристайл» в Україні?
— Зараз час підтримувати Україну. Так сталося, що переважно співаємо російською, бо наші автори — російськомовні, але ми любимо і шануємо українську. У нашому репертуарі є українські народні пісні, люди завжди їх гарно сприймають. Ми — проти націоналізму. У сенсі, коли одна нація позиціонує себе вище за іншу. У переломні моменти для нас настає зелене світло, як зараз — бо пам’ять прокидається, і люди йдуть на наші концерти. До тих пір, поки хтось «зверху» не сяде, не закриє усім рота і знов не почне просувати своє.
— У чому секрет довголіття вашого гурту?
— У тому, що ми робимо улюблену справу. Не треба слухати, хто що каже, — треба працювати. Був час, коли усі дивились канал «Діскавері», бо це було модно. Одна дівчина прийшла до нас на концерт і каже: «Щось вас не показують по телевізору». А я питаю: «А який ви канал дивитесь?» Вона каже: «Діскавері». А я їй : «То по «Діскавері» нас не скоро покажуть…» (сміється — авт.) Я завжди заздрила популярності Висоцького, а секрет його у тому, що він писав від щирого серця. Зараз його слухаєш — і там є правда, а те, що було нав’язаним, зараз ніхто не дивитиметься. Ми завжди були незалежні. Живемо тим, що дає нам Бог — пісні, здоров’я. На сцені у різних містах я можу дивитися людям в очі щиро. Зараз потрібна толерантність, щоб ніхто нікого не утискав. У кожної людини храм повинен бути у душі. У комусь побудувати храм ми не можемо — лише у своїй власній душі.
— На піку популярності «Фристайл» давав 60 концертів на місяць. Наскільки активна у вас зараз гастрольна діяльність?
— Близько ста концертів на рік. Намагаємось працювати у такому режимі, щоб знаходити час на рідних, мати особисте життя. У 90-ті різне траплялось. Бувало, доводилося виступати й за бартер: відеомагнітофони, м’ясорубки і холодильники… Але найбільший гонорар ми отримали вже у цьому столітті (сміється — авт.). Довго будували студію звукозапису — за окремим проектом, сучасну. Один з наших шанувальників вирішив допомогти нам завершити це будівництво. Коли потім хотіли віддати йому гроші, то він сказав: «Не треба!» Ось такі бувають шанувальники. Зараз працюємо над проектом «Діти Фристайла» у стилі поп-рок, тут співатимуть діти наших учасників, яким від 18 до 25 років.
— Подальших творчих успіхів вам!
— Дякуємо!