Закінчилося перше десятиліття існування радянської влади в Східній Волині, названої серед простого українського люду та більшості української національної інтелігенції «жидівсько-більшовицькою». Адже Україна, незважаючи на конституційний статус окремої республіки, була окупованою московськими військами і російськими чиновниками, московсько-юдейською чекістською номенклатурою. У військових гарнізонах, що стояли на Україні, переважали призовники з теренів Росії, а при призові місцевих новобранців їх посилали здебільшого служити в Середню Азію, в Сибір та на Далекий Схід. Практично завершився на цей час процес «українізації і коренізації», почалися переслідування активістів із числа української інтелігенції та партійно-комсомольського активу, які щиро вірили в чесні наміри більшовицької партії створити на території України суверенну національну республіку, бодай у складі СРСР. Розпочався натомість процес культурної стагнації, який міг бути перерваним до певної міри лише новим поколінням діячів культури, вихованим на більшовицьких ідеях. Але такого покоління ще не створили.
Особливо тяжко було для української вчительської інтелігенції, що не сприймала діючу владу, яка свідомо руйнувала куці здобутки «українізації», всіляко таврувала на державному рівні працю дореволюційного вчителя. Оголосивши освіту царської Росії «становою», а періоду УНР — «петлюрівською», більшовицька влада вимагала на місцях дотримання класового підходу не тільки при навчанні та вихованні учнів, але й при відборі їх до навчання у початковій чи семирічній школі. «Класовий принцип» грав головну роль при розгляді кандидатури педагога при прийнятті на посаду звичайного вчителя у школу. Дивлячись на процеси культурної стагнації, захвилювалася інтелігенція польської та німецької національностей, де уже розпочалися переслідування служителів культу. Почали висловлювати протести й окремі представники юдейської інтелігенції, які добре розуміли далеко спрямовані плани більшовицької верхівки. Адже «злиття із російською культурою, із російським народом» означало для юдеїв відмовитися, насамперед, від народної мови — ідиш, відмовитися від віри і звичаїв прабатьків.
З чим місто Новоград-Волинський і район зустріло початок процесу культурної стагнації, початок переслідування за «класовим принципом»? Так, на території тогочасного міста і району в 1928 році, згідно з архівними документами, діяло 5 семирічних українських шкіл (приріст у порівнянні з попереднім роком склав одну школу — В.В.), 20 чотирирічних українських шкіл (приріст — три школи), 28 трирічних, 7 польських, 14 німецьких (приріст склав одну школу), 2 юдейських. Проте, вже в 1928 році з’явилася одна російська школа, більшість учнів якої складали діти із юдейських родин. Також у межах міста Новограда-Волинського діяла одна сільгосппрофшкола, натомість був ліквідований у 1928 році педагогічний технікум імені Т.Г.Шевченка, який перевели в Малин. У місті і районі працювало 143 вчителі (приріст склав 16 чоловік), діяло 7 сільбудів і 20 хат-читалень, попередників сільських і міських бібліотек (приріст склав 2 хати-читальні у порівнянні з минулим роком). За рік п’ять нових шкіл і три хати-читальні було побудовано за рахунок самооподаткування сільських трударів.
Кількість комуністів у місті і районі складала 176 дійсних членів партії і 54 кандидати. З них українців нараховувалося 124, росіян — 26, юдеїв — 53, поляків — 13, німців — 3, інших — 3 особи. В місті і районі на партійному обліку перебувало 229 українців, 7 росіян, 169 юдеїв, 23 поляки, 16 німців. У школах створені організації юних піонерів, чисельність у них юних ленінців зросла за рік на 160 осіб, що становить 25 відсотків.
Проте, як свідчив у виступі з питання шкільництва інспектор народної освіти Пелех на засіданні партійного бюро районної організації КП(б)У 2 вересня 1929 року, 25 відсотків вчителів місцевих шкіл не мають належної кваліфікації, 30 відсотків педагогів за своїм соціальним походженням належать до «антирадянських елементів», оскільки їхні батьки були куркулями, служителями культу, дворянами, або самі педагоги були офіцерами і служили в петлюрівській армії чи в інших «бандах».
Втім, ряди вчителів міста і району поволі поповнювали люди з педагогічною підготовкою, серед них уже були досить амбітні члени партії, люди з вищою освітою. За їх участю розпочиналася боротьба за владу в шкільних колективах за керівні крісла. Такі люди нерідко використовували належність до більшовицької партії задля забезпечення собі службового зростання.
Так, 30 січня 1929 року на засіданні партійного бюро РПК (9 липня 1928 року секретарем було обрано Цапка, також слухали заяву молодого члена партії — вчителя семирічної школи №47 (залізничної) Анатолія Степановича Рудницького — «про ненормальне становище у навчально-виховному процесі, підборі кадрів та «склоках в колективі школи». На засіданні бюро ухвалили: «Вважати за необхідне зробити обстеження школи, для чого виділити комісію з представників освіти, партійного комітету і громадськості. Матеріали обстеження зі своїми висновками комісії представити в райпартком до 2 лютого, заслухати їх на засіданні бюро. Відповідальність за роботу комісії поклали на т.Німця».
Стара дирекція школи вочевидь намагалася боротися проти молодої партійної порослі і звернулася до свого керівництва в Києві. Адже залізничні школи підпорядковувалися відділу освіти Південно-Західної залізниці. Відділ освіти, розглянувши ситуацію в колективі 47-ї школи, кваліфікував лист Рудницького як намагання «завести склоку» і вирішив його звільнити з роботи. Проте 20 березня відбулося засідання бюро райпарткому, яке висловилося проти звільнення Рудницького з роботи вчителем у семирічній школі №47. Воно вирішило залишити його на займаній посаді до кінця навчального року і довести це до відома Київського Дорпрофсожу, що також втрутилося в конфлікт у школі.
Очевидно, що комісії потрібно було більше часу для підготовки, бо питання виносилося на засідання бюро лише у вересні. 25 серпня 1929 року українця Цапка на посаді секретаря райпарткому змінив росіянин Маєв. Він одразу ж взявся за справу зі школою №47, і уже через місяць питання про ситуацію в школі слухали на засідання партбюро. В матеріалах комісії, що працювала в школі, міститься деяка цікава інформація щодо навчального закладу і його вчителів. Так сповіщалося, що в школі №47 (залізничній), яка є семирічною, навчається 158 учнів, з них 32 учні навчається у першому класі, 27 учнів — у другому, 19 учнів — у третьому, 17 учнів — у четвертому, 25 учнів — у п’ятому, 17 учнів — у шостому, 21 учень — у сьомому класі. Заняття проходять в одноповерховому приміщенні у дві зміни. Фінансово-господарський стан задовільний, школа працює без перебоїв. Комплектування школи недостатнє, класовий принцип щодо учнів не дотримується. І пояснювалося чому: «До школи приймалися всі, аби набрати норму. З родин робітників — 80 учнів, службовців — 40, селян — 31, інших — 7. За національною ознакою: росіян — 7, українців — 106, юдеїв — 25, поляків — 17, білорусів — 3».
Тут же вказуються і вчителі школи: завідуючий, Івацек Іван Семенович, працює на цій посаді з 1923 року, з селян Гродненської губернії. Компромат: використовував вчительську квартиру в приміщенні школи та ще й отримував за неї гроші (для найму) 13 карбованців щомісяця, в громадській роботі не бере ніякої участі; Готинський Григор Степанович, з Галичини, із підпоручиків царської армії, воював проти частин Червоної Армії. Компромат: грубо відноситься до дітей; Павленко Данило Євстафійович, з селян Київської губернії, підпоручик царської армії. Компромат: в громадському житті участі не приймає; Рафальська Олена Пилипівна, з родини почесних громадян Новограда-Волинського, освіта вища незакінчена. Компромат: є донькою поліцейського справника (начальника повітової поліції — В.В.), який разом із сином втік за кордон. У громадській роботі участі не приймає; Павлович Дмитро Микитович, із селян, освіта вища, громадську роботу веде; Селезньова Раїса Антонівна, з міщан Первомайська, освіта середня. Компромат: грубо поводиться з дітьми. Будучи уповноваженою профспілки, громадської роботи не веде; Рудницький Анатолій Степанович, освіта вища, член партії, громадську роботу веде. Застереження: з боку завідуючого школою проводиться робота щодо ізоляції зі стін школи педробітника-партійця.