ПРО НЕЗЛАМНОГО КРАЄЗНАВЦЯ І ПЕДАГОГА ГРИГОРІЯ ЮХИМОВИЧА ХРАБАНА
«З цією справою, — пише Г.Храбан, — я обізнався уже після «розгрому», коли повернувся з Одеси, де був на лікуванні. Ця історія не набула огласки в пресі. А в нашій районній партійній організації добре відчули. Як вона була розв’язана, — на мене самого справило дуже велике враження. Правду треба поважати і любити, хоч тобі можуть говорити й не зовсім приємні речі. В нашій країні правда не буде в загоні, бо на сторожі її стоїть вождь нашої партії. Ця «правда проб’є собі дорогу» обов’язково, для мене було не раз дороговказом».
Прямота та принциповість молодої людини не всім подобалися. На початку 1933 року Григорій Юхимович, як член Коростенського райкому партії та завідуючий культурно-пропагандистським відділом у виступі на районній конференції сільських кореспондентів піддав критиці бездіяльних редакторів стінних газет. У відповідь один із сільських вчителів — громадських кореспондентів — написав заяву-донос до редакції газети «Правда» та скаргу секретарю ЦК КП(б)У П.Постишеву на Г.Храбана. Скаргу було розглянуто київською обласною партійною контрольною комісією, яка стала на захист «сількора». 8 листопада 1933 року на засіданні партійного бюро Г.Ю.Храбана було виключено з лав партії «за приховування соціального походження» (батьківське господарство було розкуркулене та розпродане у 1931 році) та за «втрату класової пильності у справі сількорів». А звільненого з районного комітету партії Григорія Юхимовича було призначено… директором філіалу робітничого факультету Київського інституту інженерів залізничного транспорту. У 1934 році апеляційна комісія ЦК ВКП(б) відновила членство Г.Ю.Храбана у комуністичній партії, проте повертатися назад у Коростень йому не хотілося.
У березні 1934 року Григорія Юхимовича за пропозицією Київського обкому партії було призначено директором Уманського педагогічного технікуму. У спогадах, до речі, написаних ще у 1967 році, він згадує про цю важливу подію у своєму житті так: «...Ми прибули в Умань 25 березня 1934 року... Про Умань я тільки знав з поеми Шевченка «Гайдамаки», а більш не мав жодного уявлення... Що ж до Умані, то вона зовсім не та, що тепер. Уманщина тільки що оправлялася від страшного голоду, пережитого у 1932 і 1933 роках».
Вже наприкінці 1934 року конкурсний комітет ЦК працівників освіти СРСР визнав Уманський педагогічний технікум кращим з підготовки до нового навчального року, а його директору було вручено премію. З 1934 року Г.Ю.Храбан поєднує роботу у технікумі з викладанням політекономії в Уманській окружній радпартшколі та педагогічному інституті, працює завідуючим районним відділом народної освіти; у 1938 році підвищує кваліфікацію, як студент-заочник історичного факультету Київського педагогічного інституту. Дружина Марія Василівна з 1934 року навчалася на хіміко-біологічному факультеті Уманського педагогічного інституту, працювала вчителькою природознавства та хімії Уманської середньої школи №2.
У країні розпочалося інспіроване сталінським режимом полювання на «ворогів народу». Григорій Юхимович згадував: «Весняна посівна кампанія, а потім перші вибори до Верховної Ради України захопили людей. З яким запалом і я ходив по агітпунктах, виступав перед трудящими! Здійснилися віковічні мрії трудового народу України: він обирав свій найвищий орган влади. Це право здійснює кожен, кожен віддав свіій голос за кандидата блоку комуністів і безпартійних, за кращого сина українського народу Баштенка!
Баштенко був першим секретарем Уманского райкому партії. Недовго був, бо вже двох перед ним посадили. Тепер його двохметровий портрет стояв під стіною міського театру, як кандидата в депутати Верховної Ради України. Листочки з його портретом і біографією були майже у всіх виборців. Раптом незадовго до виборів портрет з-під стіни театру зник. Кабінет секретаря райкому був теж порожній. Зник з кабінету й другий секретар Голуб. Ходили на вулицях з опущеними головами дружини й інших комуністів, які недавно опинилися за мурами непривітного будинку.
Дружина другого секретаря райкому партії відпочивала в Одесі чи лікувалась, вірніше. Приїхала вночі на вокзал. Подзвонила по телефону на квартиру. Ніхто не відповів. Подзвонила в кабінет другого секретаря. Мовчать. Тоді — до шофера райкому партії Андрущука. (Андрущук Василь Степанович, член КПРС з 1930 року).
— Я — дружина товариша Голуба, прошу...
— Якого товариша? Голубу товариш у брянському лісі! Трубку почепили... Так і не довелося побачитися вже ніколи з тим, до кого поспішала... Нас чекав ще один громовий удар. Через кілька днів після виборів (свої голоси ми вже віддали за іншого «кращого сина народу») відбулися районні партійні збори. На зборах обговорювалася робота недавнього пленуму київського обкому. Ми почули про новоявлених ворогів народу, серед яких був і С. Косіор, недавній генеральний секретар ЦК КП(б)У, новий секретар обкому партії... Доповідач Петро Кирилович Степаненко, наш заврайкультпропом, багато говорив. Саме говорив, а не читав по шпаргалці, бо тоді не було звички ні в якого доповідача читати написане. Ну і заплутався в бідолахи язик. Я вже не пригадую його дослівного виразу, але йому треба було сказати, що «пленум обкому вимагає від комуністів виявляти замаскованих агентів капіталізму і нещадно разправлятися з ними», а він узяв і бухнув замість слова капіталізму — комунізму...
Він зразу поправився. Але... Виступив незабаром уманський прокурор Кунік: «Те, що тут нам сказав Степаненко боротися з агентами комунізму, — це не така собі помилочка, і сказано неспроста...».
І посипались блискавиці, загримів грім. А потім — бюро райкому. І кімната з гратами. Ще через день побачив заплакану дружину редактора «Колгоспної правди» Миколи Назаровича Мартинюка. Розказували по секрету, що вже порожніій кабінет голови райпрофради і ще декого. Треба сказати, що арешт культпропа і редактора різонув душу дошкульно. Це були близькі товариші взагалі і по роботі. Культпропа Степаненка, правда, знав тільки по Умані, тобто, не так уже й давно. Але ми надто зблизилися. Дружили наші дружини, бо вчителювали до того в одній школі. Мартинюка знав уже кільканадцять років. Спочатку він завідував Овруцьким райвно, коли я працював у Коростені в Окріно, Овруцький район входив тоді до Коростенського округу — В.В.). Згодом він працював теж в Окріно, звідкіля я попросився на роботу в школу. Дружина його — Лідія Юріївна — учителювала в цій же школі. Навіть учителька німецької мови Люція Леонардівна Кнох якось по секрету сказала моїй дружині, теж учительці цієї школи: «Маріє Василівно, ви придивіться за своїм чоловіком, щоб чогось не трапилося, бо Лідія Юріївна не зовсім байдужа до вашого Григорія Юхимовича». Нічого небезпечного, звичайно, не було, ми дружили всі взагалі, а з родиною Мартинюків — зокрема. Скоро після того, як ми переїхали в Умань, Мартинюки також стали тут працювати. Дружба не переривалась. І ось, на тобі — вороги народу!». Гущувалися поступово хмари і над головою Григорія Юхимовича.
Невдовзі уманська газета «Колгоспна правда», від 6 серпня 1937 року, вмістила «викривальну» статтю «Покровитель ворогів народу — Храбан», у якій, зокрема, пишеться: «...У 3-ій неповній середній школі довгий час орудував троцькіст Андрієвський. Про шкідницькі методи його викладання та керівництва школою прекрасно знав завідуючий райвно Храбан, проте жодних заходів не вжив, а навпаки, всіляко прикривав цього негідника... Замовчував Храбан і про вилазки класового ворога у Дмитруській, Іванівській, Кочержинській, Паланській та 2-й міській школах... Мерзотник Храбан навмисне насаджував у школи людей, ворожих радянській владі... Батько його в 1931 році був розкуркулений, а сам він уже виключався з лав партії... Чому цей мерзотник з партквитком у кишені досі безкарно шкодить на ідеологічному фронті?», — ставила риторичне для тогочасної системи питання газета.
На жаль, відразу ж після таких статей, більшість із яких була інспірована працівниками місцевого НКВС або їх агентурою (хоча були і доноси відвертих ворогів, які повилазили в роки війни із своїх шпаринок і мордували на догоду німецько-нацистським окупантам своїх земляків — В.В.). Далі людину засуджували позасудові органи, відомі як «Трійки» та «Двійки», по першому (розстріл) або другому (8-10 років таборів) розряду, доля засудженого і згадка про нього назавжди (чи надовго) залишалася викресленою із пам’яті сучасників. Проте на перший раз доля була прихильною: Храбана після розмови зі знайомим працівником НКВС не зачіпали, криміналу в його діях «компетентні органи» тоді не знайшли. Проте, як вважали, «диму без вогню не буває», йому «лише» оголосили партійну догану на роботі «за втрату політичної пильності».
Згадуючи про свої родини, своїх близьких родичів, Григорій Юхимович пише: «Дід мій Мартин підірвався на роботі й помер. Батько був у нього найстаршим сином, ще не відділився і жив разом. Батько вже мав своє немовля. Дід залишив теж немовля і ще шестеро дітей, з яких п’ятеро — хлопці. Батько став господарем, бо баба вже заміж не пішла, не прийняла приймака. Твій дід, а мій батько, вчився тільки у дячка рік, трохи читав і писав. Але він і мені твердив, що земля — не резина, не разтягується. Отже, він свого старшого сина не вчив, а брата найменшого, теж Мартина, возив у Корець до двохкласової школи, яку той і закінчив. В армії дядькові довелося служити телеграфістом, і після демобілізації він уже не вернувся в село, а став служити на пошті. Був він телеграфістом. З роками просувався по службі і перед першою імперіалістичною війною займав посаду механіка телеграфу, на яку призначали з вищою освітою. Тим більше, що служив він у Варшаві. Гроші він заробляв, з мужицького погляду, дуже великі, понад сто карбованців у місяць.
Я його бачив до революції тільки двічі. Чув я, як про нього говорили односельчани: «Хороша людина: з панами він — пан, а з мужиками — мужик». Не цурався він рідної мови, як це тоді траплялося, і селяни радо з ним зустрічалися. В п’ятнадцятому році він передплатив для мене журнал «Всемирная новь», бо до нього додатком була повна збірка творів Л.Толстого. Тоді ж, у п’ятнадцятому році, восени йшла посилена чутка, що передбачається наші села відправити в біженці, бо мають наступати німці. Дядько Мартин, що був тоді ще нежонатим, забрав мене, ще у двох своїх братів — по сину мого віку, всю родину одного свого дядька, якого покликано до царської армії, і повіз нас із собою від німців до Одеси, куди його було призначено на роботу.
Доти я бачив тільки своє село і повітове місто Новоград-Волинськ; місто брудненьке, навіть з калюжами посеред вулиць, без електрики, без залізниці. А тут — Одеса! Трамваї, різнокольорові вогні на них. А море!
Але дядькові дали призначення до Миколаєва. Ми туди й переїхали. Місто на мене справило величезне враження, і мені після року життя в ньому воно снилося часто ще років із десять. Тут я бачив страйкуючих робітників. Вперше побував у театрі. Мало того, він раз повів нас на виставу української трупи (якої — не знаю), і я побачив «Вій»! Якось тут дядько дістав українську газету «Раду». Тут, у Миколаєві, я почув, що я хохол. Так мені за моєю вимовою сказав учитель вищої початкової школи, де я вчився».