ПРО НЕЗЛАМНОГО КРАЄЗНАВЦЯ І ПЕДАГОГА ГРИГОРІЯ ЮХИМОВИЧА ХРАБАНА
Дядько Мартин у мене був прикладом: він не цурається мужиків, він уміє майструвати (і я у нього навчився електромонтажу), він пробився своїми здібностями навіть за царату. Мій дядько не був революціонером, але й не пристав ні до яких ворогів радянської влади. Завжди сумлінно працював. Одружився. А в тридцять сьомому посадили його й сина. І слід їхній зник.
А за що заарештували старшого брата Сазонта і його трьох синів? Цей брат мав за мене більше двадцати років. Скільки я його пам’ятав, він не жив у батьковій хаті. Служив він козаком у лісі графа Потоцького. Козак — це тільки назва, а насправді був він сторожем певної ділянки лісу. Там він у лісі й жив. Із самого початку імперіалістичної війни сидів у окопах. Якось пустили його «на побивку», запізнився назад у частину, і в село старості та попові прийшло, що він — дезертир. З фронту Сазонт повернувся з більшовицькими настроями. Щось навіть робив. В усякому разі, коли центральна рада покликала німоту, і німці появилися в нашому селі, Сазонт і ще дехто з села опинився в тюрмі, де просидів декілька місяців. Більшовика з нього не стало, але душа його була більшовицькою. Було у нього три сини і всі — комуністи. Від тридцять сьомого року про них і Сазонта — ні слуху, ні духу.
Чи легко мені було згадувати про те, що сталося з моїми дядьком, братом, небожами? А хіба тільки вони зазнали репресії? Це мені тяжко відбивалося в серці, коли заарештовували друзів і партійних діячів, які для мене були зразком комуніста. І невже вони всі вороги?! Такі питання повставали, виринали в глибині душі. Але я зрікався, відганяв їх від себе, бо жила віра в те, що у нас невинних не заарештовують...
Вулиця Леніна — головна в Умані. На ній і досі стоїть тюрма, збудована ще у 1853 році. Смерчем пронісся над Уманню страшний 37-й рік. Людей мов чума косила. Тюрма постійно була переповнена. Кого розстрілювали, кого відправляли етапом. Звільнені місця залишалися до наступної ночі. Збожеволіти можна».
Заарештували Григорія Рувімовича Заславського, голову Уманського міськвиконкому, члена партії з 1918 року, як «учасника контрреволюційної організації правих». Забрали секретаря райкому партії Гната Максимовича Голуба, партійця з 1927 року, голову Уманського райвиконкому Михайла Гнатовича Братка, уповноваженого комітету заготівель по Уманському району Жак-Зельмана Йосиповича Блюменталя, заступника директора Уманської МТС Петра Даниловича Колотовича. Кожного з них добре знав Григорій Храбан по спільній роботі, зустрічався з ними на активах, партійних конференціях... І ось тобі — вороги народу. Холодок пробігав по спинах не одного в Уманщині. Але фрази деяких: «даремно не заберуть», «даремно не посадять» — на певний час заспокоюють, але раптом защемить серце: «А як завтра візьмуть і мене?». В Умані начисто вирубували старі і нові партійні кадри, винищували невинних людей, стару дореволюційну інтелігенцію.
Першого липня дружина затрималася перед вечором у школі, бо їх туди викликали, щоб подати якісь документи в зв’язку з черговим укомплектуванням школи на новий нав-
чальний рік. До нас завітала сестра дружини, Ліда.
— Чули? Посадили Мартинюка, Степаненка. Я бачила Лідію Юріївну на вулиці, вона змарніла за пару днів, аж почорніла. Саджають, саджають. І коли вже буде цьому край? Стільки, кажуть, у тюрмі людей, що аж страшно. Не може бути, щоб усі вони були винні.
— Раз посадили, значить заслужили цього. Невинних людей у нас не заарештовують, — відрізав я їй.
— Говоріть, говоріть. Ви ж комуніст, вам інакше сказати не можна. А як вас посадять?
— Мене? Нема за що. Проте, як заарештують і мене, то значить і я винен. Повернулась дружина і переключилась на розмову з сестрою. Я прослухав вісті по радіо. Потім засів за «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Леніна. Читав, занотовував свої думки. Час минув скоро. Прибіг з гулянки Володька. Олеся дома не було: декілька днів, як поїхав у піонерський табір на Дніпрі. (Мова йде про синів Г.Ю. Храбана — В.В.). Полягали спати. Серед ночі (коли подивився на годинника, було після першої) в двері постукали.
— Хто?
Почувся голос Табачник, сусідки по коридору. За нею входять два міліціонери. Одного я знав, бо його сестра вчилася в педтехнікумі. Він іноді заходив. Цікавився сестрою, часом й у справах стипендії. При зустрічах на вулиці вітався. Він мені і тицьнув у руки папірець: «Ордер на обшук і арешт!..».
По нього з ордером на обшук і арешт прийшли саме в ніч з першого на друге липня 1938 року. Здебільшого всі арешти проводилися вночі, аби менше привертати увагу сусідів до подій. За спогадами очевидців, тодішній начальник Уманського міськвідділу НКВС Салагаєв був дебелим чолов’ягою з кулаками-кувалдами. Нічні допити, катування, знову катування, яким, здавалось, не буде кінця. Доведений знущанням до тієї межі, коли людині вже все одно, тільки б скінчилися нелюдські муки, він підписав, не дивлячись обвинувачувальний протокол, як того від нього вимагав щоденно слідчий, і став чекати суду в надії, що на суді він зуміє довести свою невинність.
Проте справжнього суду не було. Постанову винесла Особлива нарада при обласному управлінні НКВС і призначила йому вісім років таборів. Це означало, що Храбана «засудили» за другим розрядом, засуджені за першим розрядом отримували «вишак», що одразу ж приводився у виконання. Пізніше по всій країні переглядалися тисячі справ невинно репресованих, багатьох із них було виправдано і реабілітовано.
Ось як пише публіцист І.Грушецький у своїй статті про часи заслання Г.Храбана: «...Поїзд стояв біля Ярославського вокзалу м.Москва. Розквадрачене тюремними гратами блідо-блакитне небо у вікні теплушки. Краплини теплого липневого дощу залітають у сутінки вагону, падають на схудле, неголене обличчя і змішуються з непроханими сльозами. Давно мріяв побувати в столиці Григорій Храбан, але ж ось таке побачення з Москвою навіть і не снилось; залите літнім сонцем місто і він — в арештантському темному вагоні, заступник директора Уманського учительського інституту, член ВКІІ(б) з 1924 року».
...Їх привезли в арештантських вагонах у виправний табір Красновішерська, що поблизу Солєкамська (Пермська область). О восьмій ранку вже треба бути на лісоповалі, за кілька кілометрів від табору. Зустрів Григорій Юхимович у засланні і давнього знайомого-уманчанина, бухгалтера лікеро-горілчаного заводу Сироту. Багато тут було людей із Черкащини.
Вісім років покарання Григорій Юхимович відбував в Усольлазі на території сучасної Пермської області (Росія), працював заступником начальника планової частини окремого табірного пункту, періодично звертався до вищих посадових осіб держави з проханням переглянути вирок. Наприклад, у листі від 20 червня 1940 року до Комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б) він пише: «…Свое «признание» я дал под воздействием антисоветских методов следствия; ...мне, больному туберкулезом, не было физической возможности перенести изощренных методов пыток...». Скаргу було розглянуто, опитано свідків, які спростували висунене Храбану звинувачення, але Особлива нарада при НКВС СРСР 4 жовтня 1940 року дійшла висновку: «Заявления осужденных и их жен о пересмотре решения по их делу оставить без удовлетворения».
2 липня 1946 року Григорія Юхимовича було звільнено. Пропрацювавши ще місяць за вільним наймом, він 18 серпня повернувся до Умані з обмеженими правами і забороною займатись педагогічною діяльністю. Тут дізнався про долю синів-червоноармійців: Владлен, названий так на честь В.І.Леніна, загинув 9 травня 1944 року у боях під Ясами, Олег після важкого поранення довго перебував на лікуванні у Читі. Але вижив.
Тавро «ворога народу» змусило Григорія Юхимовича працювати не на викладацькій роботі, а у взуттєвій артілі «Коопремонт» простим бухгалтером. 20 січня 1950 року під час перебування у службовому відрядженні Григорія Юхимовича було знову заарештовано (уже «з метою профілактики» працівниками Київського обласного управління Міністерства державної безпеки). Його чекало піврічне ув’язнення в Лук’янівській тюрмі Києва, де він перебував в одній камері разом з прислужниками німецьких окупантів, дезертирами, кримінальними злочинцями. А далі — довічне поселення на далекій Півночі.
«...Мне сказали, что даже если я не был виноват в 1938 году, но я обижен Советской властью, а значит — теперь уже настроен контрреволюционно». В липні 1950 року Особлива нарада при МДБ СРСР ухвалила: «За принадлежность к антисоветской националистической организации сослать на поселение в Красноярский край», — писав Григорій Юхимович.
З 8 жовтня 1950 року Григорій Юхимович працював обліковцем у Холовському лісопункті, а з червня 1954 року — старшим бухгалтером Зирянського лісопункту Єнісейського ліспромгоспу. Знову — довгі роки листування з різними інстанціями з питань реабілітації. Не маючи надії на повернення чоловіка, в липні 1951 pоку до Сибіру переїжджає його дружина Марія Василівна, яку згодом прозвали за цей вчинок «декабристкою». Місто Єнисейськ у 1950-і роки було глухим тайговим селищем, де відбували заслання і деякі добрі друзі по колишній роботі, наприклад, колишній редактор Уманської газети «Колгоспна правда» Микола Назарович Мартинюк, арештований за сфабрикованою справою ще у 1937 році.
5 березня 1953-го року. Ранок. Траурний голос Левітана по радіо сповістив: «Помер геніальний вождь і вчитель Йосип Віссаріонович Сталін». Влітку того ж року хлопчаки палили на вулицях Єнісейська портрети Берії. Але лишень через три роки після смерті «вождя усіх часів і народів» Григорій Юхимович отримав ухвалу Черкаського обласного суду від 25 листопада 1955 року про скасування постанови щодо його заслання та закриття справи за звинуваченнями його у антидержавній діяльності. У червні 1956 року Красноярський райком партії відновив членство Храбана Г.Ю. у КПРС без перерви у партійному стажі.
У серпні Григорій Юхимович і його дружина повернулися до Умані. «Поїзд із Києва на станцію Умань прибував удень, — пригадувала Марія Василівна, — на момент приїзду на станцію майже усі вчителі СШ №2 прибули на вокзал і чекали на пероні. Люди на вокзалі дивувалися: кого це так зустрічають? Шкільний автобус був для нас... Спасибі товаришам і керівництву школи, парторганізації».
17 вересня 1956 року Г.Ю.Храбана було призначено директором краєзнавчого музею в Умані. Працюючи на цій посаді, він упорядкував і завів суворий облік експонатів, узагальнив і оновив відділи музею, зібрав чимало цінних речей старовини і сучасності, добився виділення додаткових посад наукових співробітників. Велика заслуга його у збагаченні бібліотеки музею, написанні широких наукових розвідок із історії міст і сіл краю.