Вони обоє були пасажирами потяга «Ковель-Одеса». Він і вона — сусіди по купе. Одне купе на двох, але різні, не схожі одне на одну, долі. Тоді, дивлячись на будинки, що мерехкотять за вікном, вони ще не знали, як змінить ця зустріч їх долю.
Вона — молода 23-річна дівчина Лариса, офіціантка в одному з провінційних кафе. Дівчина купила квиток на перший же потяг, аби утекти від неприємностей, аби втекти від Нього.
Він — успішний 35-річний чоловік, бізнесмен — Антон. Він їхав до Одеси у справах і зовсім не надіявся, що поруч з ним буде їхати така молода, красива, але не щаслива, дівчина.
Вони обидвоє, з різними характерами та долями, зустрілися, щоб змінити життя одне одного. І змінили, але чи от всі на краще…
Був вересневий, але ще теплий вечір, десята година. Директор мережі супермаркетів Антон Коваленко зайшов у вагон потяга, прямуючи до свого купе «люкс». Він поспішає на прес-конференцію і надіється сьогодні побути на самоті. В останні хвилини до відправлення у вагон заскочила молода брюнетка Лариса Ковальчук. Вона купила останній квиток «люкс», і хоча це було їй не по кишені, але вибору не залишалося — потрібно було терміново залишити своє містечко.
— Доброго вечора!
— Доброго... чи вечора, чи ночі. Я так розумію, будемо подорожувати разом?
— Ага, будемо, — сумно відповіла Лариса.
Потяг вирушив, сусіди по купе вже облаштувалися і вирішили лягти спати. Коли обоє зрозуміли, що сон нікого «не бере», розпочалася розмова.
— Я — Антон, а ви?
— Лариса, можна просто Лара.
— Дуже приємно…
— І мені.
— Гостювати їдете чи на відпочинок, а можливо, у справах?
— Ще не знаю, скоріше, на відпочинок.
— Не цікаво, куди я їду?
— Вибачте, просто я трохи у своїх думках…
— Буває. Давайте чаю замовлю?
— Гаразд.
Вони ще перемовилися кількома словами за чашечкою чаю. У цей час у Лариси кілька разів дзвонив телефон, і всі рази вона скидала. Потім приходили повідомлення, після прочитання яких вона помітно починала нервувати та гризти нігті. Чоловік зрозумів, що у його нової знайомої якісь проблеми.
— Небажані дзвінки?
— Зовсім непотрібні і неприємні…
— Хочете поговорити?
— Так, — не очікувано для себе відповіла.
— Вас хтось образив?
— Я навіть не знаю, з чого почати…
— Почніть з початку.
І Лариса розпочала свою історію, зі сльозами на очах:
«Я — з невеликого провінційного містечка. Вже 2 роки працюю офіціанткою у місцевому кафе. Півтора року все було чудово — і зарплатня, і керівництво, і розпорядок дня. Півроку тому, у нас змінився власник. Він — грубий і наглий чолов’яга 50-ти років. Олексій Петрович почав проявляти до мене увагу, спочатку приховано, а потім — відкрито, не соромлячись персоналу. Я відмовляла, адже стосунки без кохання не розумію, він постійно наполягав і не відставав від мене. На одному із корпоративів він почав чіплятися. Виловив мене, коли я пішла у туалет. Він не приховував своє збудження і почав мене цілувати. Натомість я вкусила його та вдарила по обличчю. А він… він ударив мене та сказав, що відтепер починаються мої проблеми.
— Начувайся, стерво, ти у мене ще нахльобаєшся!
— Олексій Петрович, давайте спокійно вирішимо наш конфлікт!
— Спокійно, та ти мене вдарила, заплямувала мою честь. Мене, Яциковича Олексія Петровича. Ні, дорогенька, по- доброму не вийде.
— Тоді я просто звільнюся.
— Просто? Ні! Я тобі влаштую гарне життя.
Мої вмовляння не діяли, і я просто пішла в надії, що завтра на тверезу голову ми спокійно поговоримо з керівником. Наступного дня я прийшла на роботу і почула від начальника:
— Ковальчук Лариса Сергіївна, я збираюся написати заяву до міліції.
— З приводу чого? І до чого тут я?
— Ви викрали з мого кабінету величеньку суму грошей — 50 тисяч.
— Ви… Що ви кажете? Ви ж знаєте, що цього не було!
— Знаю, і що. Цього більш ніхто не знає. Як будемо повертати? Чи мені писати заяву вже?
— Змилуйтеся наді мною, ви ж знаєте, що мої батьки померли, а грошей таких я не маю де взяти.
— Можемо розрахуватися по-іншому, я думаю, ти розумієш, що я маю на увазі.
— Ні! Ніколи!
Я вибігла з кабінету, кафе, швидко зібрала речі, купила квиток. Все трапилося, ніби в якомусь кінофільмі. А тепер я їду, сама не розумію, куди і що тепер робити».
— Оце історія, — не приховував гніву та зневаги новий знайомий Антон.
— Так, ось така неприємність трапилася у моєму житті.
— І що тепер робитимете? Маєте де зупинитися?
— Хіба на день-два зняти недорогу кімнату.
Співбесідники навіть не помітили, як їх потяг прибув на кінцеву станцію. Вони почали збиратися, кожен думаючи про своє і не наважуючись розпочати розмову. І раптом Антон сказав:
— Лара, зараз берете свої речі, я вас саджу в таксі і ви їдете до готелю, де я зняв для себе номер.
— Ні, категорично, ні.
— Ви не переживайте, я не буду до вас чіплятися, тим більше, у мене тут справи. А ви матимете де жити цілих 5 днів.
— Я навіть не знаю, не зручно... Ви…
— Давайте вже перейдемо на ти. Відмови не приймаються.
І Лариса погодилася. Кожного дня, усі 4 дні, вони з випадковим знайомим бачилися лише увечері. Чоловік зняв ще один номер, а до нової знайомої приходив щовечора поцікавитися, як справи і порадувати чимось смачненьким. На п’ятий вечір він не прийшов. Зранку у номер їй принесли лист: «О 12 годині дня увімкнете телевізор, місцевий канал, новини. Це — мій подарунок. Живіть тепер спокійно і щасливо. Ваш випадковий знайомий».
О 12 годині Лариса увімкнула новини і почуте привело її у шоковий стан: «Цієї ночі у власній квартирі повісився власник кафе «Зустріч» Яцикович Олексій Петрович…» Лара більш нічого не чула. Вона — вільна, але якою ціною… Вона навіть не уявляла, як може змінити її життя одна випадкова подорожня зустріч.