Новий політичний сезон в Україні почався з трагедії. Українці, які за півтора року війни вже звикли до майже щоденних смертей, жахнулися тому, що у самому центрі столиці мирний мітинг перетворився на криваву бійню.
Під час мітингу невдоволених змінами до Конституції найбільш помітними і чисельними були «свободівці» — їх прапори вкрили майже всю площу, а перші ряди зайняла верхівка цієї партії, включно з Тягнибоком. Згодом ці ж діячі з лютою ненавистю гамселили палицями 20-річних бійців Нацгвардії, надаючи «гідний» приклад іншим. У цій атмосфері агресії та нетерпимості в бік нацгвардійців і полетіла та злощасна граната…
Від її вибуху загинули троє бійців Нацгвардії та ще близько 150 — поранені. Першим пішов з життя від осколкового поранення в серце 24-річний Ігор Дебрін, призовник з Херсонщини, наступного дня померли ще двоє: земляк Ігоря — Олександр Костина, йому було лише 20 років, і в нього залишилася молода дружина, й 21-річний Дмитро Сластніков з Дніпропетровщини.
У кривавий понеділок ці хлопці виконували свій обов’язок — захищали громадський порядок і адміністративну будівлю, в якій, до слова, перебували ті ж народні депутати. В результаті, ні в чому невинні хлопці, стали жертвами безвідповідальних і агресивних політиків з Радикальної партії, «Батьківщини», «Самопомочі» та «Свободи»… Одні нагнітали істерику під стінами парламенту, інші — всередині.
Чи усвідомлювали колишні та нинішні народні депутати, чим може закінчитися підбурювання людей за допомогою маніпуляцій та брехні в країні, де йде війна і на руках повно зброї? Очевидно, що усвідомлювали. Але політичні амбіції та гонитва за рейтингами перед місцевими виборами виявилися для них важливішими за життя та здоров’я людей. А отже, саме ці політичні сили повинні розділити відповідальність за смерті та каліцтва військовослужбовців і мирних людей.
Загалом риторика критиків змін до Конституції полягає в тому, що Президент, нібито, буде призначати в регіони «своїх людей», префектів. До того ж, Голова держави зможе за власним бажанням розпускати органи місцевого самоуправління, а окремі райони Донбасу отримають особливий статус.
Насправді усі ці вигадки легко спростувати, якщо уважно прочитати текст законопроекту про зміни до Конституції щодо децентралізації.
Перше спростування. Президент не може розпустити місцеву раду, бо йому так захотілось. По-перше, виключно у разі, якщо в якомусь регіоні місцеві політики приймуть рішення, які загрожують національній безпеці й територіальній цілісності держави, лише тоді Голова держави має право звернутися до Конституційного суду за роз’ясненням. І навіть після цього розпустити місцевий орган влади зможе лише Верховна Рада.
Друге спростування. Префекти не будуть мати такі ж повноваження, як нинішні «губернатори». Головне їх завдання — слідкувати за дотриманням законів та Конституції України в тому чи іншому регіоні. І тільки у випадку ухвалення незаконних рішень місцевими органами влади, префект через суд зможе їх зупинити. А отже, префекти — це ще один запобіжник у Конституції від сепаратизму.
Третє спростування. Донбас не отримає ніякого особливого статусу. Все, що пропонується, — це записати в оновленій Конституції, що «особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей регулюються окремим законом», але лише після відновлення української влади на окупованих територіях і проведення там виборів, відповідно до Конституції України.
Насамкінець, найважливіше: 300 голосів народних депутатів за зміни до Конституції буде лише тоді, коли фракції ухвалять усі необхідні закони щодо децентралізації, а країна-агресор виконає Мінські угоди, а саме: російсько-терористичні війська припинять вогонь, заберуться з території України, а наша держава відновить контроль над державним кордоном.
Трагедія 31 серпня і те, як після цього поводили себе політики, на жаль, викрила серйозну проблему: останнім часом політична боротьба в Україні перетворюється на політиканство та зведення особистих рахунків. І навіть кров невинних людей не зупиняє таких політиканів.
Так само чиновники рівня голів облдержадміністрацій шукають винних у своїх невдачах, замість того, щоб демонструвати результат. Наприклад, Саакашвілі звинуватив Яценюка у перешкоджанні реформам… І буквально відразу після цього Україну вперше відвідала директор-розпорядник МВФ Крістін Лагард і заявила, що «світ вражений швидкістю проведення реформ у нашій країні» та макроекономічними успіхами України… А кожне слово цієї пані — це сигнал закордонним інвесторам. Істинно, Україні не потрібні зовнішні вороги, завжди знайдуться внутрішні.