У історії Новоград-Волинського заводу сільгоспмашин залишилося немало цікавих особистостей. Серед них, безперечно, директор А.С.Рибалко. Він був затверджений на цю посаду союзним міністерством, у структуру якого входило це підприємство у 1979 році. Попередній керівник заводу В.О.Остапенко, людина відносно спокійна і врівноважена, звільнився за станом здоров’я і перейшов на посаду заступника директора машинобудівного технікуму…
Звісно, що про нового директора ще до його офіційного вступу на посаду ходили різні чутки. Подейкували, що Анатолій Степанович мав досить жорсткий характер, надто вимогливий до підлеглих, певний час працював директором навіть на режимному підприємстві.
Варто відзначити, що побоювання нового директора керівниками різних рангів не були безпідставними. Вже з перших співбесід його із заступниками, начальниками відділів, цехів стало зрозуміло: нам «пощастило» на справжнього «червоного» директора, який нікому спуску не дасть. Він хоч і немало часу проводив у своєму досить просторому кабінеті, де проходили різноманітні «штаби», наради, планерки, встигав добре вивчити стан справ на виробництві. Оскільки сільмаш, як відомо, працював тоді у три зміни, А.С.Рибалко нерідко перевіряв роботу цехів і дільниць у нічний час. Цікавився рівнем забезпечення матеріально-технічними ресурсами (це була головна проблема виробництва, оскільки хронічно не вистачало металу, фарб, деревини для упаковки та ін.), чи справляються зі своїми обов’язками начальники цехів, майстри. А вже на щоденному «штабі трудового дня», рівно о 8:30, йшов розбір «польотів». Після детальної доповіді начальника виробничого відділу Ф.П.Зубрицького, який згодом став заступником директора з виробництва, з’ясовували всі проблемні питання: від забезпечення матеріалами і аж до резервів кадрів. Траплялося, що до вирішення проблем з надходження матеріально-технічних засобів залучав не лише «снабженців», а й інших керівників. Щоправда, коли йшлося про таку допомогу, проявляв неабияку толерантність, матеріальну зацікавленість. Мені, наприклад, якось каже: «Витя, план горит квартальный, выручай c металлом, надо съездить в Днепродзержинск…». Я, звісно, не міг відмовити директору, бо план для всіх нас був справою святою. І вже наступного дня відбув у славнозвісний край-батьківщину тодішнього генсека Л.Брежнєва. Проте, вибити оті кілька вагонів чавуну виявилося справою надскладною, оскільки місто, виявляється, було наводнене такими ж, як я, «вибивай- лами» з усіх кінців колишнього Союзу. Тому влаштуватися у тамтешньому готелі, а тим більше, потрапити до начальника збуту заводу-гіганта, було практично неможливо. Добре, що допомогла журналістська кмітливість (у готелі продавали відомий всесоюзний журнал з моєю статтею, який подарував адміністратору), та знайомство із земляком (він займав відповідальну посаду у заводоуправлінні металургійного комбінату). Тож, незабаром у Новоград пішов перший вагон металу, згодом — другий і третій. А по приїзду отримав обіцяну директором солідну премію. Довелося також їздити і до керівництва Рівненської області, аби прискорити відвантаження дощок з Клевані, бо не вистачало матеріалу для пакування сільгоспмашин на відкритих залізничних платформах. І цю проблему вирішив.
Окрім виробництва, А.С.Рибалко приділяв велику увагу соціальній сфері. У ті роки, а працював директор у Новограді майже десять років, і почали зводити заводський гуртожиток, дитячий садок, а також реконструювали виробничі приміщення, звели адміністративно-побутовий корпус і т.ін. Завод десятки разів виходив переможцем за підсумками економічного розвитку у всесоюзному змаганні. Це давало можливість кожному сільмашівцю отримувати солідні премії, путівки у санаторії, багато хто святкував новосілля у нових квартирах у заводському мікрорайоні. Незважаючи на колосальну зайнятість, директор заводу постійно працював над підвищенням свого інтелекту. У молодості — отримав хорошу університетську освіту, у зрілому віці — багато читав, особливо полюбляв класику, багато книжкових видань передплачував через книжковий магазин. Читав і популярні періодичні видання. Уперше запросив на завод вчених Житомирського філіалу КПІ для проведення соціальних досліджень.
Можливо, новий директор працював би довше у нашому місті, проте, кажуть, його нерідко підводив «крутий» характер. Він не особливо догоджав міському парткерівництву, що у ті роки могло дорого коштувати. Бувало, що свою нервову напругу та й діабет лікував горілкою. У компанії певного кола заводчан міг випити немало. Проте розуму не втрачав ніколи, і наступного ранку, як завжди, свіжопоголений, акуратно вдягнений, був на своєму робочому місці.
Отже, десь перед виходом на пенсію, йому з сім’єю довелося переїжджати до Умані — на схоже підприємство, щоправда, не директором, а головним спеціалістом. Якось, згадували ветерани сільмашу, він, уже помітно хворий, із слабким зором, приїхав на Новоград-Волинський завод «Сільмаш» з нагоди ювілею підприємства. Проте особливої радості від зустрічі з колишніми колегами чомусь не отримав… На новому місці проживання, розповідали, жив досить спокійно і скромно. Так і відійшов за життєвий обрій.