Насунулися присмерки.
Микола Брумчак тинявся попід вікнами багатоповерхових будинків. Крадькома позиркував праворуч-ліворуч, брала злість: «Усі балкони — під склом! Навчилися замуровуватися…».
Та ось треноване око Брумчака намацало нещільно прикриту віконну стулку на балконі першого поверху.
«Хоча б щось! — підбадьорився домушник. — Треба простежити за цією амбразурою».
Брумчак дійшов до кінця будинку, а відтак звернув до гаражів. Вирішив там перечекати до темряви. Але враз передумав: тут можна привернути увагу небажаних свідків. Тим більше, в одному з гаражів біля допотопного «Москвича» вовтузиться якийсь пенсіонер.
Брумчак почухрав до стадіону. Потинявся якийсь час там, а коли більш-менш стемніло, повернувся до обраного ним об’єкту.
Віконна стулка була в тому ж положенні. За вікном — темно.
І він ризикнув.
Микола Брумчак був худорлявий, жвавий, верткий. Уже не раз доводилося до житлових приміщень залазити крізь кватирку.
На балконі, на мотузках, сушився сякий-такий одяг. Відгорнувши рукою якусь шматину, Брумчак підійшов до дверей. Узявся за дверну ручку.
Не замкнено. Обережно прочинив двері і…
— Привіт, сновидо!
Перед Миколою стояв кремезний чоловік. Принаймні про це чітко свідчив його силует.
Брумчак рвонув назад. Заплутався в мокрому одязі. У нестямі щось зірвав з мотузки. А відтак стрибнув на підвіконня.
Та в Миколину спину щось боляче гупнуло.
З балкона він уже вивалився мішком і, зі стогоном, розпластався на рабатці, у несмілих весняних ірисах, що повикидали свої зеленаві гострі стрілки поміж невеличких камінців-валунчиків.
А за якусь хвилю Брумчак відчув, як хтось міцно зв’язує йому руки за спиною. І пролунало злорадно-насмішкувате:
— Попався, альпініст?
І другий голос:
— То що, викликати поліцейських чи як?
— Ні, до музею його здамо!

Микола Брумчак сидів у кабінеті перед двома молодими оперативниками, лейтенантами Мудраком і Холоденком.
На столі лежала картата піжама. Точніше, верхня її частина.
Згідно з протоколом, Мудрак спитав у затриманого:
— Прізвище. Ім’я. По батькові.
Брумчак ошкірився:
— Я ж уже говорив.
Мудрак для себе відзначив: «Тримається сміло. Хамуватий. Треба пробити по картотеці». Однак з притиском сказав:
— Такий порядок! Повторюю…
— Брумчак. Микола Денисович.
— Раніше притягалися до кримінальної відповідальності?
— Нє-а.
Лейтенант Холоденко, стоячи біля вікна, спитав:
— З якою метою проникли до чужого житла?
Брумчак зухвало відрізав:
— Я не проникав!
— Невже? — округлив очі Холоденко і зіронізував. — Може, то був ваш двійник?
— Досить комедії! — урвав лейтенант Мудрак. — Громадянине Брумчак. Вас затримали на місці злочину.
— Мене затримали у дворі, — різко відпарирував затриманий і вдався до фантазій. — Я собі йшов. Гуляв. Дихав свіжим повітрям. Перед сном, значить…
Мудрак осміхнувся:
— Вечірній моціон?
— А що? — зло скривив гострувате обличчя Брумчак. — Так. Я так роблю щовечора. Та темно було. Ну, спіткнувся. Упав. А тут якийсь амбал на мене налетів. Почав руки мені мотузити, ідіот!
Холоденко підійшов до столу. Помацав піжаму. Дратівливо спитав:
— А це?
Брумчак удав ніби не зрозумів:
— Що «це»?
— Піжама!
— Ну і?
— Вона була у вас за пазухою.
— Підстава! Запхали!
— А пика?
— Що пика? — Брумчак помацав підпухлий ніс, садно на щоці (наслідок падіння з балкона). Падав же.
— А може, приземлялися?
Брумчак зарепетував:
— Я поскаржуся, що ви мене побили. І мені повірять!
— Ооооооо-о, — іронічно протягнув лейтенант. — То ми зараз надолужимо втрачене.
Затриманий вирячився:
— Що ви маєте на увазі?
— Зараз тебе битимемо. Мордою об підлогу.
Брумчак скочив зі стільця.
— Гей. Ви чого? Не маєте права!
— Маємо, маємо.
— Я не буду.
— Що — не будеш?
— Брехати не буду.
Лейтенант сів на стілець. Пильно подивився на затриманого.
— Продовжимо?
Брумчак злякано кивнув.
— Ну. Проникали до чужого житла?
Брумчак кивнув:
— Проникав.
— З якою метою?
— Забрати свою піжаму.
Оперативники остовпіли.
Зрештою, Мудрак поцікавився:
— Що ви маєте на увазі?
— А що, — забігали маленькі очі затриманого. — Йду собі. Гуляю. Дивлюся, моя піжама висить. А десь тижнів два, ні, три тому, хтось її в мене вкрав. З двору.
— Невже?
— Ага. Ну я її і забрав. Тільки ось штани не встиг зняти. Злодюга той виявився кровожерливим.
Оперативники вибухнули реготом.
— Ну і казкар!
— Не вірите? — сміло вчепився «за версію-алібі» Брумчак. — А я доведу! Доведу! Побачите!
Тут до кабінету ввійшов капітан Ловчин, начальник відділу карного розшуку.
— Ну що лейтенанти, допитуєте?
— Ахінею якусь несе.
— На чому взяли?
— Хм, — усміхнувся Мудрак. — На піжамі!
— На піжамі? — і собі здивувався капітан і, придивившись до затриманого, зачудовано вигукнув. — Які люди в Голлівуді! Старі-знайомі! Якщо не помиляюся, Брумчак?
Затриманий важко зітхнув і опустив голову.

Як незабаром з’ясувалося, Микола Брумчак років п’ять тому вже проходив у подібній справі, за що й отримав три роки позбавлення волі.
Та, виходить, недовго погуляв на волі.