Стажист

Юрію Краську було близько двадцяти п’яти, але через худорляву статуру й невисокий зріст він виглядав школярем старших класів.
Саме через це старший лейтенант Бунчук, з подивом розглядаючи з голови до п’ят новоприбулого, з осмішкою поцікавився:
— Ти що, юначе, зі шкільної парти втік?
— Та ні, — насуплено відказав Красько. — Ось папери, що я направляюся на стажування до оперативного відділу.
— Оперативник! Може, ти щось переплутав, га? — і далі кепкував Бунчук.
Стажер, стиснувши губи, промовчав.
Старший лейтенант кивнув на стілець:
— Гаразд. Сідай.
Красько погордливо випнув груди:
— Я ліпше присяду!
— Ух ти! — аж відкинувся на спинку стільця Бунчук. Однак знову з осмішкою спитав: — Значить, хочеш боротися зі злочинцями?
Майбутній оперативник опустив голову і сердито почав жувати губи.
— Гаразд, гаразд, — зрештою посерйознішав офіцер. — Не наїжачуйся. Незабаром візьмемо тебе на діло. Можливо… — капітан ребром долоні змахнув із краю столу пил. — Можливо, навіть сьогодні.
— Справді? — заблищали очі Краська.
— А чого? Побачимо, чого тебе навчили специ.
До кабінету поспішно увійшов капітан Осинський. Кинувши погляд на незнайомого парубка, спитав:
— Це хто?
Бунчук зіронізував:
— Майбутній опер!
Капітан замислено сказав:
— А. Чув. Знаю. Але зараз не до цього.
Старший лейтенант умить напружився.
— Що трапилося?
— Збір!
— Куди?
— Чергове проникнення у квартиру.
— Затримали?
— Знущаєшся? Але почерк схожий...
— На того невловимого Джо?
— Та його ж… Поїхали!
Капітан вийшов.
До дверей рушив і старший лейтенант.
— А я? — ніяково підвівся зі стільця стажист.
— Що — ти? — не зрозумів оперативник.
— Ви обіцяли, що візьмете мене «на діло».
Старший лейтенант подивився на стіл. Відтак мовив:
— Наша прибиральниця захворіла, а заміну поки не знайшли. Приберися тут. А на діло… Завтра.
І зачинив за собою двері.
* * *

Ні завтра, ні післязавтра Юрія Краська «на діло» не брали. Стажиста спочатку завантажили чорновою роботою.
— Коли ви мене, шановні опера, підключите до оперативної роботи? — сердито, але справедливо щоразу запитував у своїх колег стажист.
Йому постійно відповідали:
— Трохи пізніше.
— Коли — пізніше?
— Наступного тижня.
* * *

Був понеділок. Юрій Красько прийшов додому пообідати. Однак його здивували незамкнені вхідні двері квартири, яку він винаймав.
«Мабуть, — подумав він, — забув зачинити. Погано. Як для майбутнього оперативника».
Увійшовши до квартири, він лице в лице зіткнувся з коренастим молодиком, котрий у руці тримав важкеньку сумку.
Незнайомець від несподіванки ступив крок назад.
— Ти хто? — здивовано спитав Юрій. — А втім усе зрозуміло…
І тут незнайомець вихопив із кишені ножа. Та скористатися ним він не зміг. Красько спритним викидом ноги вибив із рук злочинця холодну зброю. А затим майстерним ударом руки відключив злодія.
* * *

— Кого ти привів? — поцікавився в стажиста капітан Осинський.
— І чого руки в нього зв’язані? — вклинився старший лейтенант Бунчук.
Юрій Красько гордовито відказав:
— Крадія я привів.
— Якого крадія?
— Квартирного.
— І де ти його дістав?
— У себе у квартирі.
— Що за ахінея?
І стажист розповів.
Яким же було здивування оперативників, коли пізніше стало відомо, що Юрій Красько привів злодія, котрого вони давно розшукували.
(Імена в матеріалі змінено.)
Микола МАРУСЯК