Лейтенант Хапало обвів поглядом вилучені в затриманої речі, що лежали перед ним на столі, і суворо спитав:
— Ваше прізвище, ім’я, по батькові!
Порушниця кордону сердито кинула:
— Дячок. Ганна Панасівна.
— Ваші документи!
— А чого це я з ними ходити буду?
— Ви ж на кордоні!
— Тхе.
— Не зрозумів?
— Чого ви мене перепинили?
— Не перепинили, а затримали! При спробі перейти державний кордон!
— Тю! Та я ж удома!
— Тут — у дома! А там — чужа територія!
Затримана набожно перехрестилася:
— Господи! Спаси і помилуй!
Лейтенант Хапало іронічно зауважив:
— Ну, навряд чи в цій ситуації він вас помилує і порятує. Тут уже ця місія належить винятково нам. Ось і доказові речі, які ви мали перенести за кордон! Контрабандистка?
— Яка ж я контра?
— …бандистка!
— Ще й бандитка. Мені он скоро вісімдесят гахне, а ви…
— Куди йшли, намагаючись порушити кордон?
— До доньки і внуків йшла. Ото, як почалося всяке оте, вона, дурна, і чкурнула до москаля. Тепер бідує там. Отаке, товарину генерале.
— Лейтенант — моє звання!
— Ви такий славний, ставний, що…
— Ви мені тут зуби не замовляйте. Вони і так болять.
— Ой лишенько! Там у вузлику, що лежить у вас на столі…
— То конфіскат! Ваш.
— Так, у тому конфіскаті травичка помічна є. Від болю в зубах.
— Ми ще перевіримо, що то за травичка!
— Шавлія, ромашка, кора дуба…
— Якого ще дуба?
— Дубового. Тобто, того, що біля ставка росте.
— Якого ставка?
— Нашого ставка. Колись його Василь викопав.
— Який Василь?
— Царство йому небесне!
— Кгм…
Тут до кабінету ввійшов начальник лейтенанта Хапала майор Дуб. Поцікавився:
— Що тут у тебе?
— Та он контрабандистку затримали.
— Де вона?
— Та ось перед вами.
— Оце-е? — округлив очі старший офіцер.
— Еге. Ганна Панасівна Дячок. Каже, що до своєї дочки йшла. Бреше. Ось при ній було. Контрабанда!
Майор Дуб нахилився над столом. Ще ширше округлив очі.
— Що це? — здивовано спитав він у лейтенанта.
— Сало. Цибуля. Домашня ковбаса. Сир. Масло. Крупа. Травичка підозріла…
— Яка ж це… — почав було майор Дуб і повернув голову до затриманої.
А бабуся й відчула до себе поблажливість. Затараторила:
— От я й кажу, що несправедливо мене перепинили. Я — стара людина. До дочки дурної йшла. Гостинці несла. А тут… Та що вже тут, товаришу генерале.
Майор Дуб мимоволі скосив очі на своє ліве плече. Щось подумав і присоромив затриману:
— Як же ви так? Стара жінка і таке утнули?
— Так колись же ходили туди-сюди. І ніхто нікого не зачіпав.
Майор Дуб філософськи зауважив:
— Було воно колись, було. Було та загуло, оте, що колись воно було.
Лейтенант аж вирячився на начальника.
А той уже пом’якшено мовив до Ганни Панасівни:
— Гаразд, бабусю. Цього разу ми вас відпускаємо. Але якщо щось подібне знов
утворите — покараємо зі всією суворістю закону!
— Не повториться, синку, не повториться. Торбу забрати можна?
— Та забирайте вже.

Під вечір Ганну Панасівну Дячок знову затримали прикордонники. Бабуся вже пробиралася… із того боку.