Як швидко спливає час! Ось уже п’ять років минуло, як не стало Жанни Іларіонівни Василенко — людини світлої душі і порядності, великої трудівниці, талановитого педагога. Ми любили її за одержимість, небайдужість, за неспокій душі. Вона гідно пройшла свій земний шлях.
Відмінник освіти України, колишнього СРСР, була нагороджена орденом «Звягель», медалями «За доблесну працю», «Захисник Вітчизни», «Почесний ветеран праці», «50 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні», «60 років визволення міста Новограда-Волинського». Жанна Іларіонівна — Почесний громадянин міста. Вона була Почесним пошуковцем України і членом Всеукраїнської громадської організації пошуку «Пам’ять».
Пошукова робота була для неї покликом неспокійного серця, бо вважала за святий обов’язок зберегти імена тих, хто віддав життя в жорстокій битві з ворогом, щоб розквітала рідна земля і був щасливим український народ.
За її активної участі та наполегливості встановлено меморіальні дошки багатьом колишнім підпільникам та юним месникам. Вона вміла знаходити порозуміння з місцевими підприємцями, які допомагали в цій благородній справі. Так з’явився у сквері Перемоги у 2002 році пам’ятний знак нашим землякам — «Юним героям Великої Вітчизняної війни». Вона була організатором і учасником проведення міської акції «Їх іменами названо вулиці», засновником історико-патріотичного клубу «Пошук» при гімназії ім. Лесі Українки, організатором міської громадської організації школярів «Спадкоємці Перемоги».
Неоціненний вклад зробила в скарбницю історії рідного краю, підготувавши видання «Юні месники Поліського краю», «Тих грізних днів свідки живі», «Молодість, обпалена війною», «Таке не забувається», «Вірили у визволення», «Їх іменами названо вулиці», «У боях за Берлін». Багатьох героїв її розповідей уже немає серед живих, але пам’ять про них живе.
Їй боліла пам’ять війни, може, від того, що бачила на власні очі цю страшну війну, яку застала в Рівному. Батько — Іларіон Григорович, підполковник, начальник артилерії 19-ї танкової дивізії, загинув у перші дні війни в бою під Луцьком. Мати з трьома дітьми подалася до евакуації. І лише в 1944 р. повернулися до Новограда-Волинського — на батьківщину матері Раїси Іванівни.
Тут вона закінчила СШ №5, згодом — Київський державний педінститут, попрацювала за направленням учителем математики в Донецькій області, а від 1958 р. була вчителем СШ №2, 5, 7, гімназії, відкриваючи учням шлях у велику країну математики. Вона була ініціатором організації в місті у 1987 р. класу із поглибленим вивченням математики. Її учні неодноразово ставали переможцями обласних та республіканських олімпіад. Колишні випускники, ставши дорослими, завжди телефонували, вітали із святами, дарували квіти та подарунки. І вона пишалася ними. А ще вона була керівником Всесоюзної заочної математичної школи Академії педагогічних наук СРСР при Московському державному університеті, підготувавши чотири випуски.
Жанна Іларіонівна була талановита у всьому. У 2005 році з’явилася її поетична збірка «И в жизнь земную восхождение», у якій є вірші на тему війни. Один із них — «Поліська мадонна» — присвячений Любові Андріївні Дорожкіній, яка зі своїм немовлям на руках ходила по селах, збираючи інформацію про фашистів, ризикуючи не тільки своїм життям, а й життям рідної дитини. Немає вже і Любові Андріївни, та залишився вірш-реквієм, пам’ять про велич людського духу.
Є в цій збірці вірш «Учневі», котрий свідчить про те, що вчитель творить людську особистість.
Відчини ти у Всесвіт віконце.
Все, що є на Землі, — то від Сонця!
Здається, що і сама Жанна Іларіонівна була від Сонця. Бо душа цієї високо інтелігентної, вродливої, такої талановитої і мужньої жінки завжди випромінювала світлі, сонячні почуття до рідного краю, до людей, друзів.