Саперів, сержанта Юрія Логвиненка, рядового Миколу Скирту і снайпера Олексія Багрянця, до місця призначення підкинули на «бетеері» вояки з їхнього підрозділу.
Водій броньованої машини на прощання щиро побажав:
— Хлопці, удачі вам! — і тут-таки пожартував: — Та не так, як синоптики!.. — І враз, зрозумівши недоречний жарт, який мав своє продовження, повторився: — Удачі.
Однак Юрій Логвиненко, котрий мав норовистий характер, недобре глипнув на бійця.
— А до чого тут синоптики?
Водій «бетеера» спробував уникнути відповіді:
— Та я щось не те бовкнув.
Проте мінера вже понесло:
— То що, синоптики?
— А ти не чув? Ну, цієї приказки? Чи як там його…
— То давай уже до кінця розказуй своє оте «як його»!
— Ну… Як його…
— Як є!
— Коротше, так, — дещо піднапружившись, почав водій «бетеера». — Це я недавно почув таку штуку. Ну, стосовно саперів. Але…
— Я чекаю!
— Умгу. Отже. Про синоптиків. А синоптики, як і сапери. Але помиляються кожний день.
— Синоптики?
— Ги-ги! Та вони, ги-ги!
— І це все?
— Ну так.
— То, значить, ми помиляємося кожен день?
— От! Синоптики!
— Вони можуть, — замислено констатував Юрій Логвиненко і торкнувся плеча свого напарника-снайпера:
— Ходімо. Час не чекає.
— Хе! — плеснув долонею по плечу водія «бетеера» Олексій Багрянець й іронічно докинув: — Синоптик! Та бувай уже! Пізніше нам про погоду розкажеш.

Бойовики дроном скинули протипіхотну міну біля одного із контрольно-пропускних пунктів. На щастя, ворожий «подарунок» не вибухнув. Ось троє бійців і мали міну знешкодити.
Наряд, що знаходився на цій точці, встановив, куди саме впав небезпечний предмет.
— Ось вона, — за кілька кроків від міни вказав старший наряду Ігор Притуляк. — Мені навіть вдалося зняти відео падіння боєприпаса. Нахабніють, скоти!
— Відійдіть на безпечну відстань! — враз наказав Юрій Логвиненко.
Це стосувалося командира і решти бійців контрольно-пропускного пункту.
Та не встигли вони й ступити кілька кроків, як раптом щось глухо тенькнуло.
Усі, як за наказом, попадали на землю і поповзли до найближчих кущів.
Олексій Багрянець упівголоса мовив:
— Снайпер лупить. — І зайняв бойову позицію.
А Юрій Логвиненко докинув:
— Так і мало бути. Знають, що їхня «іграшка» не вибухнула.
— І знали, що сюди прибудуть сапери, — долучився до розмови Микола Скирта.
Юрій Логвиненко похвалив бійця:
— Правильно мислиш, хлопче! З тебе будуть люди!
— Нахабніють гаспиди останнім часом, — дратівливо проказав старший наряду Ігор Притуляк. — Скидають міни просто на цивільних. «Отвєтку» би послать.
— Ще не вечір! — загадково, з посмішкою відказав сержант.
Поряд дзенькнула чергова куля.
Хтось зауважив:
— Мазила чи новачок?
— Хтозна. Може, спочатку грається з нами. А потім — бац…
— І мимо! Ги-ги!
Юрій Логвиненко окрикнув:
— Припинити розмови! — І звернувся до Багрянця: — Засік, звідки б’є?
— Приблизно.
Наступна куля просвистіла поряд з головою Юрія Логвиненка і влучила в тоненьку берізку, від чого та переламалася навпіл.
Усі притислися до землі.
Потім знову кулі хаотично «тявкали» навколо. Очевидно, ворожий снайпер не міг виявити в кущах українських вояків і лупив куди попало. І недарма. Спочатку в плече був поранений один із бійців контрольно-пропускного пункту, а затим у ногу (вище коліна) — Микола Скирта.
Поранених нашвидку перев’язали бинтами.
Юрій Логвиненко нервував:
— Ще так трохи — і не буде кому перебинтовувати поранених. Багрянець!
— Слухаю!
— Ти вирахував того стрілка?
Не відриваючись од прицілу, снайпер коротко відказав:
— Бачу його.
— Ну?
Глухо пролунав постріл.
А за хвилю Микола Багрянець повідомив:
— Зняв. На дереві, одоробло, сиділо.
— Не помиляєшся? — застережливо спитав сержант.
— І не цвірінькнув!
— Тоді до справи.
Поранених перенесли до контрольно-пропускного пункту. Затим військові узялися до знешкодження міни.
Незабаром переміщатися «коридором» цивільним стало безпечно.
А вночі український безпілотник скинув на бойовиків акумулятивну гранату, яка здатна пробивати броню.
Бійці жартували:
— До таких ночами приходить бабайка!
— Точніше, прилітає!