Багато хто їде з рідного міста в пошуках кращої долі, а знайшовши її, рідко повертається додому. Звягельчанин Олександр Войтович вчинив по-іншому. Після закінчення циркової академії він працював у Великобританії: спочатку — артистом цирку, потім — у лондонському кабаре. Виконував стійки на руках, а його трюки в козацькій манері гопака особливо полюбилися британцям. Ми писали про це у «Звягелі» два роки тому, а далі доля розпорядилася дуже цікаво — Олександр відкрив циркову школу в Новограді-Волинському, змінивши свою артистичну кар’єру на тренерську.
Про «Voitovych circus school» знає ще не так багато людей — ближче можна буде ознайомитися цими вихідними на «Леся Гранд Фест». Акробатичною тусовкою тренер націлений здивувати глядачів, котрі такого в місті ще не бачили. Яким чином на здійснення мрії циркового артиста Олександра Войтовича вплинули кохання і всесвітній карантин — про це в нашому інтерв’ю.
— Олександре, ти мріяв повернутися додому, щоб втілювати тут здобутий досвід. А як саме сталося, що з Лондона повернувся в Новоград-Волинський?
— Під час відпочинку на Кіпрі я зустрів свою майбутню дружину. Вона працювала адміністратором у готелі «Hilton» у Катарі, а я в Лондоні жив і працював. Ми одразу зрозуміли, що хочемо прожити це життя разом.

Спочатку я забрав її в Лондон, потім ми приїхали в Україну одружитися і… почався карантин. Моя робота артиста припинилася, а інша, тренерська, могла продовжуватися лише в онлайн-режимі з учнями різних країн.
Коли пандемія затягнулася, то довелося замислитися: як далі будувати життя? Подумав: а чи цікаво новоградцям те, чим я займаюся? Закинув в Інтернет інформацію, що набираю учнів на тренування. І за декілька годин отримав близько тридцяти повідомлень.
— Уже рік твоя циркова школа працює в Новограді. Для цього ти взяв в оренду і облаштував зал у Будинку офіцерів. Розкажи про це.
— Циркове мистецтво вимагає значних вкладень, щоб зробити відповідні умови. Кожен жанр потребує реквізитів, їх дуже багато. Я порахував, скільки коштуватиме придбання сучасного обладнання та інвентарю. Озвучив людям відповідну ціну за навчання. Виявилося, що людей це не лякає, і вони готові віддавати дітей у професійні умови.
Мені тренувати більше подобається, ніж бути артистом, тому ця справа пішла, виявилася потрібною, бо такого ніхто в місті не робив. Ми професійно працюємо, не женемося за кількістю учнів. Адже багато хто не витримає нашого навантаження і серйозного ставлення до справи.
Цікаво, що люди дуже добре відчувають нашу атмосферу — приходять до нас ті, хто це давно шукав, хотів щось нове, особливе і готовий долати труднощі. Якщо від нас ідуть — це одинці й лише з поважної причини.
Зараз у нас створені всі необхідні комфортні умови для занять у різних жанрах циркового мистецтва.
— Нещодавно ви з учнями брали участь в «Акробатичному дні» в житомирському гідропарку. Після того вирішили організувати подібне шоу на «Леся Гранд Фест»?
— Так. Житомир більш розвинений у цій сфері. Нещодавно відкрилися дві нові циркові школи, я маю там знайомих тренерів. Один із них — акробат і, до речі, мій кум Олексій. Він запропонував разом організувати акробатичне дійство, і я погодився.
Це було круто і для нас, і для глядачів. Люди зупинялися і дивилися, отримали багато задоволення.
Мені цей досвід сподобався, тож вирішив таке організувати в Новограді. Можливість швидко віднайшлася — на «Леся Гранд Фест» ми покажемо свої вміння разом із кращими учнями подібних шкіл та артистами різних циркових жанрів з інших регіонів України. Вони відгукнулися на запрошення відвідати фестиваль у нашому місті.
— За кордоном ти, очевидно, мав більше шансів реалізувати себе? Чи відчуваєш таку ж перспективу зараз у рідному місті?
— Гадаю, що тут я вже більше реалізувався, ніж за кордоном. Це моя рідна країна, де я краще розумію мову, менталітет, жарти. А за кордоном ніхто не зрозуміє, який шлях проходять українці, їх країна. Ми знаємо ціну своїх випробувань. У Великобританії цього не знають, вони живуть в інших умовах, комфортніших. А для мене комфорт — це творчий занепад.

Я звик досягати всього через складнощі. Англія для мене стала результатом складного шляху. Це як наче ти сієш, доглядаєш, а потім радієш плодам. Вони не з’явилися б без важкої праці в Україні. Тут я свої плоди виростив, а продавати їх поїхав туди, де дорожче. Згодом повернувся і повірив: якщо класні плоди, то їх можна продавати і вдома.
— Нелегко, напевно, було кардинально змінити життя?
— За один онлайн-урок з іноземцем я заробляю більше, ніж у Новограді за місяць тренувань з учнем. Але я щасливіший тут, бо гроші вирішують багато, але не все. Продовжую отримувати запрошення працювати за кордоном, але відчуваю себе потрібнішим тут.
— Яким жанрам навчаєш дітей у своїй цирковій школі?
— Стійкам на руках, стрибковій та парній акробатиці. Повітряну гімнастику також розвиваємо. Дякуючи ученицям-помічницям розвиток школи набагато кращий.
За короткий термін маємо здобутки, які зацікавили учнів столичних шкіл. Маємо намір максимально розширити коло напрямків. Поступово створюємо для цього всі умови.
— Потрібно постійно тренуватися, докладати багато зусиль, а йдеться про дітей. Як вони сприймають циркове мистецтво зсередини?
— Якщо ти цим живеш і працюєш над собою, то люди це відчувають. Я нікого не тримаю і нікого не змушую тренуватися. Моя ціль — це професійність. Так і кажу дітям: «Якщо ви мені довіряєте і готові за мною слідувати, то вперед. Якщо ні — нам з вами не по шляху». Я працюю над собою, діти це бачать, і це їх мотивує.
— До вас приходять, напевно, фізично добре розвинені діти, гнучкі і витривалі?
— Приходять різні. Інколи зовсім «дерев’яні» (тобто не розтягнені), а інколи в класній фізичній формі, перспективні. Але якщо всередині в них немає вогника, то зусилля марні. І навпаки: непідготовлена дитина може показати чудовий результат, якщо виконуватиме настанови тренера. Приймаємо всіх: і не розтягнутих, і не сильних, і не худеньких, але якщо в пріоритеті в них є бажання навчитися цирковому мистецтву — вітаємо. Мине час, і старання себе виправдають.
При цьому треба розуміти, що всі артистами не стануть. Я для себе зробив висновок: бути вимогливішим до тих, хто цим «горить», і менш вимогливим до тих, хто не прагне надто високо стрибнути. У всіх різні цілі. Тому я створив окремі групи, в одній з них займаються лідери, які мають усі шанси стати обличчям школи.
— Травми бувають?
— Від цього в спорті ніхто не застрахований. У мене був випадок, коли дітям показував трюк і невдало приземлився, підвернув ногу.
— У тебе багато фоток, де виконуєш стійки на руках. Навіть у РАЦСІ на весіллі здивував своїми оригінальними світлинами. А як люди реагують на твої сальто, ходіння на руках?
— На весіллі емоційно відреагували (сміється — авт.) А взагалі, як на сцені, так і по життю не граю ролі. Я такий, який є. Живу цим і не завжди помічаю реакцію людей. Якщо в цей момент цілую дружину, одягаю їй кільце чи виступаю — я пам’ятаю тільки ці моменти. Бувало, що йшов зі сцени і за лаштунками оговтувався: «А мені хоч аплодували?» Зал міг бурхливими емоціями реагувати, а я цього не помітив.
— Наскільки перспективна нині циркова професія?
— Перспективна. Можна працювати як артист, створити власне шоу чи на фестивалях. Чому ні? Чому не отримувати за це хороші гроші? Якщо зірка приїздить з концертом і їй платять за це, то ми є не менш круті у своїй сфері. Наразі в нас це не дуже розкручено, тому я над цим працюю.
Є багато агенцій, де потрібні акробати. Вони в змозі організувати видовищне шоу, якого потребують різні заходи.
За кордоном більше можливостей для роботи циркових артистів. Рівень цирків набагато вищий. Зрештою, є лайнери, які їздять у навколосвітні подорожі — теж цікава можливість отримувати хорошу зарплату і бачити при цьому світ.
Я б хотів дати дітям, які тренуються в мене, широкі можливості. Вони — моє продовження і гордість. Вірю, що їм можуть підкоритися найкращі сцени світу. На все воля Божа.