Я знаю ці вулиці.
Я знав їх іще вчора. Учора, як і кожного дня, ти щонайглибше натягнув на голову свій товстий каптур і пустився в маршрут. Ти вкотре чимчикуєш, йдеш, біжиш, летиш тротуаром, перебігаєш проїжджу частину, піднімаєшся ліфтом, спускаєшся сходами, простуєш вуличками між декількаповерхівками, аби вийти в черговий прохід, і в процесі роботи помічаєш те, що бачив мільйони разів до того. На цих вулицях, проспектах, на тротуарах, у скверах, у магазинах, у бутиках і біля них, на базарах і риночках, на зупинках громадського транспорту і навіть у завулках — скрізь снують туди-сюди люди: матері з дітьми, одинокі п’ятдесятирічні пані і молоді пари, чоловіки в псевдошкіряних куртках, з сивиною у вусах і відносно чисто виголені, з бородою і без, юнаки, які постарались одягтись із дотриманням певного, свого, стилю, і багатьом це вдалося, молоді дівчата, у яких вдягатися зі смаком, вочевидь, закладено у крові, і ті, хто у свої тридцять так і не навчився накладати макіяж так, щоб він не нагадував товстий блискучий шар штукатурки останньої імператриці Єгипту. Усі вони, прямуючи у своїх справах, стаючи на перекур або очікуючи на транспорт, живлять те, що відбувається на вулицях.
А на вулицях — вічні ремонти доріг чи водогону. На вулицях грає поп-музика із мереж магазинів як новостворених, так і давніх комерційних гравців. Час від часу біля чергового маркету його послуги пропонують промоутери, їх найняли морозити руки ледве за півсотні в годину. Ці хлопчики та дівчатка, як і ти, працюють у полі, на цих вулицях, та їхнє покликання лише викликати інтерес до товарів і послуг. Реальний харч для торгівельного відтинку суспільного повсякдення уможливлює інше. Дороги наповнені автомобілями, що обминають запеклих чолов’яг-ремонтників у різнобарвних жилетах; тендітними іномарками, які блистять під преміум-клас, рідше «жигулями» та «москвичами», частіше — маршрутними таксі; щоп’ять хвилин у різні боки сунуть старі тролейбуси і стрімко простують нові, а між цим усім інколи можна побачити невеличку вантажівку. Ці «газельки» чи «бусики» разом із водіями і експедиторами дають реальну поживу для такої величезної галузі громадської буденності, як торгівля. А торгівля іде повним ходом, це вона виганяє переважну більшість людей на вулиці.
Продавчині бігають навколо прилавків, покупці забирають свої товари, сідають із ними в тролейбус, де пильні кондуктори сновигають у пошуках безбілетників. Кондуктори нерідко закінчують роботу біля базарчика чи невеличкого торгового центру, куди заскочать, аби на свій скромний заробіток придбати щось, принесуть це додому, а їхні рідні вийдуть прогулятись у найближчий мінімаркет, де зустрінуть новоспечену матусю з кількамісячним дитям, яка сканує полиці в пошуках найдешевшого відповідника дитячої суміші… Ти виходиш із цього маркету, спускаючись зі сходів і прямуючи далі маршрутом, бачиш, як люди купують, продають, вивозять, носять, ходять, бігають, їдять, п’ють, курять, відкушують, лижуть, смокчуть, сміються, жестикулюють, застібаються, тапають дисплеї, перебігають дорогу, застрибують у маршрутку, виходять з неї, розмотують навушники, чекають на свій транспорт і крутять кермо власного… Ти осягаєш це повсюди, бо спостерігаєш за цими вулицями щодня, вони сповнені людьми і подіями. І ти бачиш, як і що навколо відбувається — навколо вирує саме життя.
Так було вчора. Сьогодні дещо змінилося.
Ти відчув це, щойно вийшов на порожню вулицю. Ти помітив це на зупинці із заледве наполовину заповненого тролейбуса, який проїхав повз. Досі тобі щастило з тролейбусами, та ось і другий рогатий оминув тебе, а водій пальцями подав знак: усі місця зайняті. Ти плюнув і пішов пішки.
Дорогою ти спостерігаєш, як поодинокі люди стукають у зачинені майстерні, перукарні і магазини. Переважно — це особи похилого віку, і коли ти наближаєшся до чергового продовольчого ринку, то поволі розумієш, що стільки старих людей в одному місці ти в житті не бачив. Старці сновигають звідти і туди, хтось чимчикує повільно, на межі доживаючої стрімкості, комусь вдається іти майже прямо і майже швидко, хтось налягає на палицю, хтось на дві, перекинувши торби через плече, а комусь кравчучка обпирається в спину. Хтось із них у медичній масці, проте більшості, схоже, наплювати на подібні заходи. Пенсіонери нагадують мишенят, у чию систему підземних тунелів пустили отруйний газ, і вони повибігали зі своїх нірок хапонути повітря прямо в поле, де буяє пожежа, рятуючись від якої тваринки кидаються в річку, щоб у стрімкій течії і втопитись.
Залишаючи позаду базар, ти проминаєш арку між п’ятиповерхівками і входиш у житловий район. На позір він видається порожнім, та варто тобі зануритися трохи глибше в лабіринт будинків, як помічаєш порпання в грязюці волоцюгою, спостерігаєш сон п’яниці з обличчям кольору зогнилого буряка на лавочці біля передостаннього під’їзду однієї з п’ятиповерхівок. Згодом подібної крутості хлопців стає усе більше, вони стоять у спортивних штанах, капцях або черевиках, вилинялих кардиганах або порваних куртках, цмудять пальне із прозорих або матових пляшечок, пропонують віддати їм сигарету в перехожих, криють матом все навколо й одне одного. Тобі й самому хочеться заматюкатись, коли чуєш утробний рик носоглотки під час акту відхаркування на асфальт чи коли з кущів вигулькує чергове скоцюблене бородате тіло в брудному рваному жакеті і шапці з вухами.
Ти оминаєш магазин, територія навколо якого, як і навколо ринку позаду, стала епіцентром концентрації народного руху, стараєшся зайве не дивитися на чергових завсідників пляшки в брудних спортивках, і спадає на думку, що це нагадує тобі Польову. Принаймні таку Польову, якою її описували друзі чи знайомі, ті, хто працював там, жив чи перебував у справах. Ще вчора ти з упевненістю міг сказати, що не поділяєш вражень співрозмовника від мікрорайону, який у твоєму місті вважається одним із найменш благополучних. Бо ти працював на Польовій, і навіть якщо траплялись неприємнощі у вигляді поодиноких парубків чи компаній, чия поведінка в утопічному суспільстві неодмінно збурила б протестні настрої, то сама атмосфера того району, як правило, тобі імпонувала. У повітрі не ширяло відчуття того безнадійного і жаского глухого кута, про який тобі оповідали, авжеж, ти бачив ознаки недбалості то тут, то там, у невикошеній траві, папірцях на узбіччі, покоцаній цеглині або кількох, у черговій п’ятиповерхівці, що так домінують на Польовій, будинки прикрашали низькопробні графіті зі словами, які на телебаченні не почути за звуком «ПІ». Безумовно, траплялися моменти, коли тобі було лячно потрапити в простір між двома галасливими компаніями, звідусіль оточеним п’ятиповерхівками з криво намальованими статевими органами, декілька разів навіть неповнозубі синюшні дегенерати тобі прямо давали знати, що йдуть на конфлікт. Та, незважаючи на поодиноких місцевих забіяк і шахраїв, незважаючи на настінне мистецтво народних умільців, чиї художні досягнення так і залишаться в зародковому стані, незважаючи на певну занехаяність території між будинками, незважаючи на новини про той район, у якому постійно когось б’ють, ріжуть і стріляють, на розповіді друзів, знайомих, родичів і колег, ти ніколи не повірив би в їхні намовляння про негативні аспекти перебування на Польовій, тому що ти ніколи не відчував того безчинства, атмосфери страху і терору, зубожіння і безпорадного занепаду, якими просякли слова очевидців. Навпаки, Польова завжди надихала тебе на роботу, з осяянням малої дитини в погляді ти спостерігав за масштабом розкиданих панорам, а невеличкі проходи між будинками заспокоювали. Твоє єство орієнтується на тих клієнтів, які ставляться до тебе з реальною повагою і добросердям, є й ті, хто, заклопотаний у своїх щоденних справах, заледве зважає на тебе, а ти цьому і радий, бо бачиш процес мислення в їхніх рухах і очах, бачиш, як у них вирує жива діяльність. Ось вони всі й не дають тобі повірити в те, що Польова — винятково обитель для пропащих душ, бо ці люди, їхня життєдіяльність, їхнє ставлення дають тобі заряд енергії і непересічний позитив для подальшого виконання твоєї роботи на динамічно структурованих вулицях із неповторною атмосферою.
Так було донедавна, ледве не вчора, а невдовзі тобі випаде нагода знову попрацювати на Польовій. І ти не впізнаєш її. Польова стане такою, як тобі її описували. Уся країна стане Польовою.

Газета «Звягель» як інформаційний партнер (і разом із Музеєм родини Косачів — співорганізатор) першого літературного конкурсу за мотивами родинних традицій сім’ї Косачів «Кепський жарт» продовжує ознайомлювати читачів із творами-переможцями.