П’ятдесятирічний Михайло (імена в матеріалі змінено) переїхав у будинок батька два роки тому. Мати померла, а літній чоловік потребував догляду. Згодом він стверджуватиме, що син часто випивав, знущався над ним, бив, вимагав грошей. Більше того — старий при нагоді скаржився на нього родичам, дільничному, соціальному працівнику. Але жодного разу не написав заяви в міліцію, і, що цікаво, суд не зміг знайти жодного очевидця галасливої сварки, що передувала злочину: всі говорили, що знають про конфлікти лише зі слів батька…
Онук, якому вже 30 років, регулярно допомагав дідові відвідувати лазню, і ніколи не бачив на його тілі жодних тілесних ушкоджень. Що насправді відбувалося між батьком і сином, тепер відомо тільки зі слів літньої людини, яка перенесла два інсульти.
Не знайшли жодних слідів побоїв і експерти, хоча вбивця стверджував, що напередодні розправи син три рази вдарив його головою об стіну. Це, мовляв, і була та сама остання крапля: дітовбивця дочекався, поки син засне, а потім спокійно пішов на веранду, взяв сокиру і 20 разів ударив нею по голові беззахисної людини.
— Такі люди, як мій син, повинні бути в землі, а не ходити по ній. Негідний спадкоємець…, — одразу після затримання він заявив слідчому.
На людях убивця корчив із себе немічного дідуся, у якого відбирав пенсію ледачий випивака. Ті, хто не знав подробиць із життя цієї родини, у більшості своїй стали на бік батька. «Шкода дідуся», «і по заслузі такому синові», «напевно, було за що», «виправдати старого» — казали, мабуть, навіть не замислюючись, що тим самим співчувають убивці…
У справі проводилася психіатрична експертиза. Висновок: обвинувачений має розлад особистості, проте усвідомлював, що вчиняє злочин, діяв цілеспрямовано і послідовно. Ось деякі уривки з висновку психолога: «Егоцентричний, спостерігаються замкнутість, авторитарність, емоційна черствість, запальність». До речі, дідусь принципово не вживав алкоголю і вкрай дратувався, коли випивав син.
Батько з сином були занадто різні за характерами. Поки син був маленьким, тато був зайнятий роботою. Коли ж почав звертати на нього увагу, то вже нецікаво стало синові. Хлопець не поділяв його захоплень, дратував своєю м’якотілістю, був настільки «не того фасону», що чоловік засумнівався у своєму батьківстві. І сумнівався довгі роки — під час розслідування навіть провели генетичну експертизу.
Виявилося, що старий помилявся. Він дійсно зарубав сокирою рідного сина. Усвідомлення цього не спонукало його до каяття. Ні під час слідства, ні під час суду літній чоловік жодного разу не висловив жалю про свій вчинок. Син, судячи з усього, був розчаруванням його життя.
У суді родичі характеризували вбивцю як людину владну, черству і вперту. Згадували, що все життя він не терпів іншої думки, був різкий і часто нестерпний у спілкуванні. Багато працював, виховував синів (старший із них помер декілька років тому) критикою і жорсткими вимогами.
Сини, природно, віддалялися від нього, а він, навпаки, чекав подяки та покори. Тепло у родині, як могла, підтримувала дружина. Вона, знаючи характер чоловіка і намагаючись полегшити життя рідні, заклала «бомбу уповільненої дії»: подарувала сину і внуку будинок. Будинок, який її чоловік побудував своїми руками.
Розмови про те, що все треба переоформити назад і зробити господарем діда, почалися після того, як вона померла. А коли Михайло переїхав у рідну домівку, ці розмови стали нав’язливою ідеєю. Старий часто говорив про це невістці. Його бажання проігнорували: оформлення паперів вимагало часу і грошей, та й із якого дива син, чиї інтереси ніколи не були важливі для батька, пішов би йому назустріч? До того ж, у Михайла почалися проблеми з роботою...
Чимало батьків очікують, що сини задовольнятимуть їхні амбіції. Про це пишуть психологи, пояснюючи відчуженість і нерозуміння між найближчими людьми. Сам факт народження хлопчика батько часто сприймає, як доказ своєї мужності. Далі — потреба в тому, щоб син виправдав татові очікування, і ніхто при цьому не враховує, що дитина приходить у світ зі своїми здібностями і талантами, емоційними потребами, недоліками, особистісними рисами і, можливо, особливими життєвими цілями.
Слово прокурору: «Це — дійсно не той випадок, коли батько позбувся сина-садиста. Михайло був одружений. Так, любив випити, але бешкетником його назвати не можна, ніхто не помічав за ним агресії. За декілька місяців до загибелі пішов із роботи, однак на шиї у батька не сидів — перебивався разовими підробітками, жив за свій рахунок. У поле зору міліції він потрапляв тільки одного разу в юності — за дрібне хуліганство».
Цілком можливо, що син дозволяв собі грубість на грунті конфлікту через будинок. Достеменно це не встановлено. А батько зовсім не кається і, хоча й визнав провину, з формулюванням «з особливою жорстокістю» не погодився. Вбивці в жовтні виповнилося 85 років, тому покарання він отримав практично мінімальне — 9 років позбавлення волі.