www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


«Про те, що я був в Іловайську, моя мама дізналася через рік…»

25 Грудня 2015 | Оприлюднив: | 155 просмотров
2 votes, average: 5,00 out of 52 votes, average: 5,00 out of 52 votes, average: 5,00 out of 52 votes, average: 5,00 out of 52 votes, average: 5,00 out of 5 (2 оценок, в среднем: 5,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

Кожен, хто був або ж досі перебуває у зоні АТО, — заслуговує на те, щоб про нього говорили. Не лише у свята чи під час загострення конфлікту на Сході. Аби не здалося, що українці забули про бійців, готуючись до новорічних свят, ми вирішили розповісти одну з історій про звичайного хлопця-розвідника.
Схожих доль на війні тисячі, але у кожного вона своя. В них не лише жахіття війни, запах пороху, біль втрат чи воєнні труднощі — про це вже сказано багато. Натомість так мало ми — журналісти, політики, чиновники, пересічні українці — зазираємо у душі захисників, торкаємося їх сердець... У ці передсвяткові дні нашим воїнам, як і усім нам, необхідні і щира розмова, і слова підтримки, і віра у мир.
Герой цієї публікації зовсім не вважає себе героєм. «Для інтерв’ю я вам не підходжу, бо я — звичайна людина», — сказав він. Проте, я таки примудрилася знайти тему для нашої розмови, адже 25-річний Віталій Шроль із Баранівки — не лише учасник АТО, а й кандидат у майстри спорту з гирьового спорту. Паралельно зі спортом хлопець підписав контракт із 54-м розвідбатом, а невдовзі після цього почався конфлікт на Сході. Цікаво, що гирі на війні залишаються для нього розрадою для душі. Хоч на це, зрозуміло, випадає тепер занадто мало часу.
Як не здаються і продовжують мріяти, захищаючи Батьківщину, молоді хлопці — про це інтерв’ю молодшого сержанта розвідувального батальйону роти глибинної розвідки, командира відділення Віталія Шроля.

— Віталію, не так часто зустрінеш спортсменів серед захисників. Поки одні продовжують тренування на мирному ринзі, ти опинився серед тих, кому довелося вступити у бій зі страшним спаринг-партнером — війною. Як сталося, що у твоєму житті війна почалася не по телевізору, а у реальності?
— Я відслужив у 2011-2012 роках строкову службу, а у листопаді 2013-го підписав контракт з 54-м розвідувальним батальйоном. Відслужив три місяці, виступив на чемпіонаті 8-го армійського корпусу, де зайняв друге місце через помилку — випустив гирю. Це трапилося на мій день народження, але не завадило мені потрапити до збірної команди корпусу. Потім були збори і підготовка до чемпіонату Збройних Сил України з гирьового спорту. Але якось у неділю вранці подзвонив старшина і сказав: «Тривога. Не навчальна, а бойова». Ми прожили у бойовій тривозі два тижні у казармі й вирушили на «екскурсію» по Україні, яка й привела мене у зону АТО.
— Напередодні виборів українцям розповідали про затишшя на Сході, а після того, як вибори закінчилися, взялися розповідати, що режим тиші вже не дотримується... Яка насправді ситуація на Донбасі, і чи слідкуєте ви за новинами?
— Базуємось між містами Артемівськ та Костянтинівка. Щодо обстановки, то для нас вона зараз відносно «спокійна». Бо те, що для нас означає «спокійна», для інших може виявитися зовсім неспокійною... Новини ми читаємо в Інтернеті і дивимося по телевізору. Чи можна їм вірити? Наведу один приклад. Торік у листопаді мені довелося допомагати вантажити вісім «двохсотих» і двох «трьохсотих». Згодом я шукав у Інтернеті інформацію про кількість загиблих і поранених, то повідомлялися значно занижені цифри, і лише про поранених… Висновки робіть без мене.
— На війні і без того складно, а як тут ще спортивну форму вдається підтримувати?!
— Регулярно займатися спортом немає змоги, але треба тримати себе у формі. Для цього будь-коли і будь-де є час — головне не шукати собі виправдань. Наша рота возить із собою міні-тренажерний зал: гиря, штанга, гантелі, груша. Зробити турнік чи пробігтись 7-8 км — теж не проблема. У нас майже уся рота тренується.
— Не усім спортсменам від природи даються необхідні фізичні дані: атлетичне тіло, високий зріст... Свій сильний характер ти отримав тому, що не став миритися з власними комплексами?
— Мені хотілося довести собі та іншим, що я на щось здатен. Неважливо, який у мене зріст чи фізичні дані. Почав займатися гирями років сім тому, коли навчався у Новограді, в економіко-гуманітарному коледжі, на відділенні «Фізичне виховання». Там мені показали, що гирями можна ще й жонглювати. Це спорт сильних — не лише фізично, а й, насамперед, психологічно. Тут завжди потрібно працювати через «не можу».
— Які спортивні досягнення маєш? Плани, мрії з цього приводу?
— Зараз гирьовий спорт для мене — це більше заняття для душі. Маю медалі з обласних змагань і змагань серед військовослужбовців. Виконую норматив кандидата у майстри спорту. Буду продовжувати займатися, бо мрію взяти участь у змаганнях із силового жонглювання гирями та спробувати свої сили у армреслінгу.
— Для кадрових військових війна — це частина роботи, але ми звикли, що роботи — донедавна мирної, а тепер… В епіцентрі конфлікту на Сході тобі часто доводиться шкодувати, що у твоїй молодості з’явилася війна?
— Зрозуміло, до цього ніхто не був готовий. Війну ми бачили у художніх фільмах, часто там її малюють «красивою», а вона зовсім інша. Іноді шкодую за втраченим часом, адже у
25 років вже хочеться турбуватися про власну сім’ю, а на неї немає часу… Найбільше мені шкода маму, для якої ці півтора року стали надто важкими. Бачу, як посивіло її волосся, але, на жаль, нічого не можу вдіяти. Єдине, що можу сказати: «Мам, я тебе люблю і не хвилюйся за мене. Все буде добре!»
— З теплом говориш про маму. А твої стосунки з рідними змінилися? Можливо, вони тебе стали цінувати більше, чи ти їх?
Віталій Шроль (праворуч) з другом-звягельчанином Богданом Черпітою: «Він — кандидат у майстри спорту з армреслінгу, а я — з гирьового спорту». Зараз обидва хлопці служать на війні— Так, ця незрозуміла війна змінила усю мою сім’ю. Я став цінувати родинну підтримку. Мої двоюрідні сестрички часто телефонують, цікавляться моїми справами. Рідні постійно хвилюються: як день пройшов, як спав, чи не голодний? Я навчився шкодувати близьких, оберігати від непотрібних хвилювань. Завжди кажу, що у мене все нормально, що б не трапилося. Нехай пробачать, що це не завжди правда.
Опанувати свої емоції, страх дуже важливо на війні. Коли на душі важко, то згадую приємні миті. Живу мріями, в яких у мене та моєї сім’ї усе добре, в яких моя мама бавиться з онуками, а у мене — гарна сім’я... Ці мрії тут, на війні, щирі. До решти, що відбувається, я вже звик, хоч і не мав ніякого бажання. Гадаю, рідні теж звикли, як би важко не було.
— Що довелося усвідомити за цей непростий час?
— Можливо, це банально, але для молоді часто важливі гроші, машини, гулянки у клубах, дорогі речі. А тут розумієш, що набагато важливішими є родина, батьки, брати і сестри, здоров’я, дружба, підтримка. Цього не купиш за гроші, натомість будь-якої миті можеш втратити все.
— Спортивні витримка, загартування допомагають тобі долати воєнні труднощі?
— Витримка завжди допомагає — як фізична, так і психологічна. На війні зрозуміло, чи має людина відношення до спорту — з огляду на те, як вона поводиться. Фізична підготовка необхідна, як повітря. Для непідготовленої людини буде важко навіть просто ходити у «бронику», можуть з’явитися проблеми зі спиною.
— Іловайськ, Степанівка, Дебальцеве — сумнозвісні населені пункти, де загинуло багато наших воїнів... Де тобі довелося воювати?
— Був у Іловайську, Степанівці, Дебальцевому. У найгарячіші дні під Дебальцевим не був, бо на той момент знаходився у шпиталі.
— Дуже коротко про війну говориш. Не хочеш, аби це читали рідні?
— Так. Я вибірково розповідаю рідним про війну, і лише те, що їм можна знати. Про те, що я був в Іловайську, моя мама дізналася через рік. А про Дебальцеве — від сестри, яка побачила сюжет по телевізору. Репортери зняли мене, коли я не помітив.
— Приїжджаючи з війни, бійці почуваються некомфортно, бо доводиться звикати до мирного життя. У твоїй свідомості відбулися якісь зміни?
— Бачив те, що у мирному житті люди не бачать. Зрозуміло, що усе це залишає свій неприємний слід. Коли ти вдома, то хочеться назад сюди, а коли в АТО, — додому. Буває, ні з ким не хочеться говорити, нікого бачити. Тоді закриваєшся в собі, але це минає. А що постійно є — то це думки, думки… Про маму, сестер, маленького хрещеника. Є страх перед мирним життям, в яке хочеться повернутися понад усе, але яке лякає, бо у ньому ми вже будемо іншими.
— Скоро новорічні свята — чи буде у тебе можливість поїхати додому?
— Вдома був 19-22 листопада. Веду свій календар, де відмічаю, коли їздив до рідних. Усі новорічні свята буду тут, у планах — поїхати у Баранівку навесні або влітку.
— У нас активно люди готують подарунки учасникам АТО. Ви на них чекаєте?
— Свята відзначаємо по можливості, а стосовно подарунків, — завжди раді і вдячні. Усі листи перечитуємо по декілька разів, на деякі я намагався відповідати через соціальні мережі. Волонтерська допомога надходить, за що теж дуже вдячні! «Нарозхват» йдуть домашні пиріжки! Будь-яка підтримка від людей для нас дуже дорога.
— Віталику, дякую за розмову. Тобі і хлопцям — підтримки і сил, вашим рідним — витримки. Повертайтеся додому живими-здоровими. Нехай Новий рік принесе мир, а тобі — ще й здійснення усіх мрій, про які ти говорив.
— Дякую.

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК
  1. 1 коментар в статье “«Про те, що я був в Іловайську, моя мама дізналася через рік…»”

  2. Написал: stanislav 28.12.2015 | Ответить

    Цитировать

    Миру, здоров`я, наснаги! Віталику і його рідним

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: