У 1975 р. прокуратура німецького міста Люнебург (Нижня Саксонія) розпочала слідство проти колишнього звягельського гебітскомісара Ганса Шмідта та інших осіб, які підозрювалися у скоєнні злочинів на окупованій території в 1941-43 р.р. Наказ про створення Звягельського гебіту (нім. Gebiet — область) вийшов 20 жовтня 1941 р. До складу цієї адміністративно-територіальної одиниці увійшли Звягельський, Ярунський, Мархлевський (Довбиський), Баранівський і Пулинський (Червоноармійський) райони. 1 квітня 1943 р. сюди приєднали також Барашівський район. Гебітскомісар, як керівник німецької цивільної адміністрації, здійснював контроль за роботою органів місцевого українського самоврядування і займався різними господарськими питаннями.
Після Другої світової війни Г.Шмідт поселився у Люнебурзі, і справу на нього завела прокуратура саме цього міста. Спочатку було визначено коло осіб, яких мали допитати. Щоправда, частину з них не вдалося відшукати, а колишніх гебітсландвірта Конрада Негеля (керівник управління сільського господарства гебіту), інспектора гебітскомісаріату Отто Гааса та командира взводу польової жандармерії Генріха Лахнера на той час уже не було серед живих. Німецькі документи періоду окупації, як видно, не збереглися, проте прокуратура отримала із Радянського Союзу протоколи Надзвичайної комісії з розслідування нацистських злодіянь від 1944-45 р.р., а також протоколи допиту заарештованих службовців української поліції та кількох свідків злочинів.
За дорученням Люнебурзької прокуратури, у відділеннях німецької поліції за місцем проживання були допитані особи, котрі проходили військову або цивільну службу в Звягельському гебіті. Вже перші свідчення показали, що розстріли євреїв Звягеля відбувалися до створення гебітскомісаріату. Тому проти Ганса Шмідта та його підлеглих висувалися інші звинувачення, а саме:

• розстріли біля в’язниці у Звягелі (1941-43 р.р.);


• розстріли в’язнів у селищі Мархлевськ (1941-43 р.р.);


• розстріли євреїв Баранівки (січень 1942 р.);


• розстріл 12 підпільників біля Баранівки (весна 1942 р.);


• розстріл євреїв у с.Ярунь (травень 1942 р.);


• розстріл 5 українців біля с.Суховоля (грудень 1942 р.);


• ліквідація табору для циган біля залізничного вокзалу в Звягелі (початок 1943 р.);


• страта 40 підпільників у Звягелі (січень 1943 р.);


• розстріл 10 заручників із с.Гульськ (червень 1943 р.);


• спалення сіл Немильня і Федорівка (червень 1943 р.).

Зібрані німецькою прокуратурою протоколи допитів проливають світло на деякі події, що сталися на Звягельщині під час окупації. Аннетта Ш.-Х., котра 31 жовтня 1941 р. прибула до Звягеля як сестра Німецького Червоного Хреста для обслуговування «солдатської оселі» (про цю «оселю» можна прочитати у газеті «Звягель-Інформ» №8 від 24 лютого 2012 р.), назвала німецькі частини, що дислокувалися у місті на початку її служби: 5-та рота 231-го батальйону охорони тилу (1 грудня 1941 р. передислокована до Брест-Литовська); підрозділ зв’язку (від 7 грудня 1941 р. переведений у район Познані); 2-га і 3-тя роти 157-го будівельного батальйону; штаб 16-го саперного батальйону в т.з. «замку» (мається на увазі колишній будинок Мєзєнцева — Л.К.).
Свідок пригадала прізвища офіцерів і унтер-офіцерів різних підрозділів, коменданта та інспектора табору для військовополонених, заступника гебітскомісара, гебітсландвірта і його підлеглих. За її словами, гебітскомісар Шмідт з’явився у Звягелі лише наприкінці листопада 1941 р. У «солдатській оселі» разом з Аннеттою працювали 20 місцевих дівчат, серед яких були фольксдойче. Вони розповідали їй, що у братських могилах біля ріки Случ поховано до 1500 євреїв. «Одного разу, — згадує Аннетта, — я ходила разом із дівчатами, які працювали у нас, до складу. Там лежали гори одягу, в т.ч. дитячого. Більшість дівчат, котрі могли вибрати у складі щось для себе, заявили, що цей одяг їм не потрібен, бо він взятий у розстріляних євреїв». Якось начальник штабу саперів, майор Райхвайн, запропонував їй та ще одній співробітниці здійснити прогулянку до колишнього командного пункту. Коли вони проходили біля братської могили, Райхвайн пояснив, що в ній поховано 450 євреїв — чоловіків, жінок і дітей — вбитих протягом одного дня. Цю прогулянку Аннетта описала у своєму листі до батьків від 14 листопада 1941 р., що зберігся донині. За її відомостями, масові розстріли здійснювали підрозділи СС, що перебували в іншому місці, за участю місцевої поліції. Увечері, напередодні акції, дислокованим у Звягелі військовим частинам коротко повідомлялося про передбачене вночі «переселення». Воно супроводжуватиметься звуками стрілянини, але реагувати на це не треба.
Разом з Аннеттою Ш.-Х. до Звягеля приїхала інша співробітниця Німецького Червоного Хреста, Юлія (Лілі) Ц., яка мала очолити «солдатську оселю». Їх прийняв комендант гарнізону, капітан Нойман.
Франц К. служив унтер-офіцером 5-ї роти охорони тилу під командуванням капітана Фріца Адомата. До Звягеля вони прибули наприкінці липня-початку серпня 1941 р. і розмістилися в школі, яка стояла на «магістральній вулиці». К. вважає, що на той час їхня рота була єдиною німецькою частиною в місті. Спочатку К. видавав перепустки мешканцям Звягеля, яким вони були потрібні для тимчасового виїзду за межі міста. Пізніше, за дорученням командира, він близько двох місяців займався облаштуванням «солдатської оселі». «Одного дня до мене звернувся «золотий фазан» у коричневій уніформі, — згадує свідок. — Він вимагав від нашої роти вантажівку із причепом, але у нас була лише кінська тяга. Він казав, що має в своєму розпорядженні досить бензину і хотів би привезти із Києва одяг розстріляних там євреїв. Цей одяг мали роздати волинським німцям. Я направив незнайомця в одну німецьку будівельну фірму. Пізніше командир роти звертався до цього «золотого фазана», міркуючи, що там, де є одяг, може бути також посуд для «солдатської оселі». Незнайомець дістав вантажівку, і я поїхав разом із ним до Києва. Там ми знайшли в одній школі всілякі речі, які вже були розсортовані».
Вільгельм Шм., який служив унтер-офіцером 1-ї роти штабу 16-го саперного батальйону, прибув до Звягеля на початку 1942 р. Із дозволу командира роти, старшого лейтенанта Остермана і на прохання завідуючої «солдатської оселі», він у вечірні часи працював рахівником цього закладу. Служба у Звягелі тривала близько 6 місяців. За цей час Шм. жодного разу не відчував небезпеки з боку партизанів. По території можна було пересуватися одному. Коли раз на тиждень їздили за продовольством до Рівного, супроводжувати їхню вантажівку не було потреби. Пізніше вийшло розпорядження: при поїздках по шосе брати із собою зброю. Інших рот саперного батальйону в Звягелі тоді не було.