www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


«Нашому театру допомагав Богдан Ступка. А коли підтримають влада та меценати?»

25 Березня 2016 | Оприлюднив: | 73 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

На думку режисера В.Ольшевського, сценічне оснащення Палацу культури — на рівні сільського клубу. Тим не менше, нову прем’єру театру він обіцяє зробити «бомбезною»Деякі театральні критики вважають: нудним є той театр, де на сцені бачиш не людей, а акторів. Нашому аматорському народному театру пощастило, бо професійних акторів серед них немає, тож у єдиного професіонала — режисера Валентина Ольшевського — чисте поле для творчості. «Професійному актору сьогодні дали текст, і завтра він із ним грає, а аматорів треба вчити — як ходити по сцені, як дихати. Дівчат, навіть, як сукні носити!» — захоплено розповідав Валентин Валентинович на початку своєї роботи у місцевому театрі. Сьогодні під його керівництвом у репертуарі з’явилося вісім вистав, найбільший успіх серед комедій — «За двома зайцями», з-поміж драм — «На полі крові».
27 березня у світі відзначають Міжнародний день театру. Режисер Валентин Ольшевський був приємно здивований, що «Звягель» про цей факт пам’ятає. Аби про свято згадали й наші городяни, привітавши місцевих театралів, пропонуємо вашій увазі наступне інтерв’ю.

— Подивіться-но, що я придбав! — на початку нашої розмови режисер радо поділився новиною. — Уявляєте, ремонтував у знайомого в гаражі машину, а у нього там ось цей інструмент у мотлоху сховався. Я спочатку думав, що це письмовий стіл, а виявилося — орган! Питаю його: «Тобі це треба?» А він мені: «Нащо? Не було куди поставити. Як тобі треба — забирай за 100 баксів!» А тут один стілець коштує 100 баксів! Я й забрав. Послухайте, яке звучання (грає уривок з композиції — авт.)!
— Справді чудово. Чи плануєте використати інструмент у новій прем’єрі театру? І коли її слід чекати?
— Планую. Буде за Станіславським: рушниця, яка має вистрілити. Треба ще виносити цю ідею, і народити, щоб «вистрілити» ефектно. Планую навіть трохи фінал переписати... А прем’єру готую на 22 травня.
— Чому обрали для нової роботи комедію «Моя професія — сеньйор з вищого світу»?
— Коли навчався у Києві, то знав напам’ять увесь репертуар театру Франка під керівництвом Богдана Сильвестровича Ступки. Викладачів та акторів такого рівня найближчих пару сотень років не буде. Я у нього навчався на курсі, і потім ми довгий час спілкувалися. А тоді мене найбільше вразили дві вистави, серед них — «Моя професія — сеньйор з вищого світу». Я тоді сказав собі, що якщо зможу колись поставити на сцені таку сильну роботу, отже, недаремно доживу до цього часу. Це матеріал для академічного театру — тригодинна п’єса на три акти, з двома антрактами.
— Неабияка сміливість у тому, що ви задумали втілити ідею не з професійними акторами, а з аматорами. Тобто, легких шляхів не шукаєте?
— Легко — це нецікаво. Якщо учасники театру спрацюють бодай на 50% від того, що я від них вимагаю, то це, повірте, буде бомба! Ніхто досі не брався за такий складний матеріал у нашому театрі, з моменту його заснування у 1949 році. А складність — у легкості, простоті гри акторів. Якщо ми досягнемо того, що довга вистава пройде на одному подиху, — ми свого досягнемо. Скажімо, там є роль дідуся в інвалідному візку, у якого немає жодного слова, проте щойно він з’являється на сцені, зал вибухає оплесками. Чому? Нехай це буде інтригою.
— На якому етапі нині робота над виставою?
— Велика складність — виготовлення декорацій. Вони, за сценарієм, двоповерхові, і це вимагає затрат коштів, часу. Я підрахував, що вартість лише декорацій сягає 25 тисяч гривень! При цьому коштів у театру немає, не було і не буде. Тому приємно здивувався, що є у нас небайдужі до мистецтва люди. Андрій Андрійович Ключник з Кикови надав понад 10 кубів дерева на виготовлення декорацій, художник Палацу культури Юрій Зец намалював макет, а підприємець-мебляр Олександр Дюбо взявся за їх виготовлення. Величезна подяка цим ентузіастам!
— Ви розповідали, що вам не раз доводилося «жебрачити» у свого наставника — Богдана Ступки, і що він радо допомагав вам із театральними реквізитами. На жаль, відомого актора вже немає. Хто зараз вас підтримує?
— Постійних спонсорів немає, чую лише обіцянки. До речі, саме Богдан Сильвестрович років сім тому дав мені сценарій вистави «Моя професія — сеньйор з вищого світу». Він прекрасно розумів, наскільки складною є акторська професія. Скільки нервів, поту і сліз доводиться вкладати у ролі, скільки всього лишається за лаштунками. Буває, що й лікарі чергують… Як казав актор Леонід Биков: «Ми працюємо серцем, тому у нас на серці мозолі».
Ступка завжди допомагав — то перуками, то костюмами, а коли у театрі Франка замінювали апаратуру на сучаснішу, то він запропонував мені забрати стару. Проте наш відділ культури не знайшов можливості знайти і оплатити відповідний транспорт, щоб привезти подарунок у Новоград, на жаль...
— Не знайшли можливості забрати за «просто так»?! Але ж сучасний звук і освітлення — це половина успіху вистави! Чи не тому виступи того ж самого Львівського театру, який до нас приїздить на свята, вигідно вирізняються?
— Технічна апаратура Палацу культури — це рівень сільського клубу. Подекуди у селах на дискотеках буває краща. Так, якісне світло і звук дорого коштують, але коли це є, то є шоу, видовище. А якщо на сцені горить одне біле світло, а на задньому плані вряди-годи висвітився жовтий чи зелений, — цим глядача не візьмеш. Тому й на наші заходи у Палац культури приходить не так багато людей, як на концерти Вінника, Павлика чи Дзідзьо, які збирають аншлаги. Народ хоче бачити шоу, тому не зважає навіть на ціну квитка. Ось чому зірки привозять з собою «камази» апаратури.
— Чи є надія, що ситуація із технічним забезпеченням головної сцени міста зміниться?
— Цього року влада обіцяє нам оновлення сценічної апаратури. Якщо це здійсниться, то Палац культури суттєво змінить своє обличчя. Нам буде цікавіше працювати, а глядачу — дивитися. Наразі ж ніхто не хоче вкладати спонсорські кошти. Мовляв, театр — неприбуткова організація. Я це спростував, коли у 90-х роках мав у столиці власний театр «Гіф». Ми працювали без вихідних, а коли повернулися з гастролей і люди отримали першу зарплатню, із надбавками та преміями, то мене питали: «А коли ми знову поїдемо на гастролі?» Тобто, театр може заробляти. Потрібен дієвий адміністратор і транспорт, а тоді — усе інше.
— Про великий оптимізм у наш час говорити не доводиться. Тим не менше, з яким настроєм зустрічаєте професійне свято?
— У моєму житті ця дата вартує більшого, аніж день народження. Бо це — свято всього нашого колективу. У кожного ж — свої проблеми, свої сім’ї і турботи, але люди знаходять час і безкоштовно, за покликом душі, приходять у театр. Слухають, як я сварюся на них, як «перчене» слівце можу застосувати. Вони мене часом спускають на землю, бо вимагаю з них, як із професійних акторів. Але це тому, що вірю в них, що вони зможуть. Знаю, як кожен може спрацювати, і коли вони недопрацьовують, то я на них гримаю (сміється — авт.)!
— Вам не вдається спосте­рігати за грою акторів із залу, бо ви постійно на сцені. Чому?
— Мені умову таку ставлять учасники театру: якщо не будете з нами на сцені, то ми без вас не будемо грати. Це складно, бо як режисер я слідкую за грою кожного (треба щось підказати, якось врятувати ситуацію), і самому треба грати… У новій виставі я теж гратиму, але, мабуть, це буде моя остання роль. Бачу достатній рівень колективу і переконаний, що вони справлятимуться тепер без мене. Моє режисерське місце — у залі.
— Мало хто знає, що вистава «Лісова пісня» на острівку, яку досі всі пам’ятають, то була робота нашого театру під керівництвом режисера Петра Сурая. А освітлення і звук, до речі, привіз тоді відомий земляк Борис Шарварко. Яким чином саме вам Петро Сурай довірив очолити театр після нього?
— Буду вдячний до кінця своїх днів Петру Івановичу, коли у виставі «Твої шістнадцять» за лаштунками, перед виходом, він дав мені долонею, вибачте, по сідницях і сказав: «Давай, сину». То була моя перша роль у 12 років. А коли я згодом приїхав зі столиці у відпустку додому, то Петро Іванович сказав, що лише мені довірить театр. Я вдячний за цю довіру і намагаюся її виправдати. Мрію відтворити у місті професійний театр (яким він був у місті до 1948 року). Це можна робити поетапно, створивши при театрі студії акторства, хореографії, вокалу. Для того, щоб вирощувати з підростаючого покоління власних акторів. На жаль, досі мене влада у цьому не чула.
— Будемо вірити, що почує. Здійснення театральних мрій і життєвих мрій вам та вашому театру!
— Дякую!

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: