За словами К., у Звягельському гебіті партизанами було вбито чотирьох керівників сільськогосподарських опорних пунктів. Гебітсландвірт Негель доповідав про такі інциденти гебітскомісару Шмідту, а останній посилав гебітсландвірта до гарнізонної комендатури. В одному з таких випадків, що стався приблизно восени 1943 р. і свідком якого був К., Негель домовився з комендантом «прочесати» село, де були вбиті керівник опорного пункту та український міліціонер. Наступного ранку комендант надав роту солдат їм на допомогу, про всяк випадок, послали українську міліцію. К., Негель і його заступник їхали легковим автомобілем «Opel P4», в іншій автівці були гебітскомісар із колегами. Українські міліціонери їхали вантажівкою, німецьких солдат перевозили вантажівками і підводами. Обидва трупи знаходилися у хліві. Солдати і міліція обшукали село, яке складалося із 6-8 критих соломою хат, і навколишній ліс. Хати стояли порожні. Худобу, напевно, вигнали у ліс. У кущах на околиці сиділи кілька старих людей, але К. не чув, щоб із ними щось трапилось. Гебітскомісар наказав підпалити хати. Не чекаючи, поки вони згорять, «гості» залишили село. Керівник опорного пункту був похований у Звягелі з військовими почестями. К. також згадав, що квартира і службове приміщення гебітскомісара Шмідта знаходилися у будинку «колишнього театру» на околиці міста, у гаю.


Вільгельм-Отто Шв. прибув до Звягеля 17 липня 1941 р. як сільськогосподарський зондерфюрер Z і залишався тут до липня-серпня 1942 р. Оскільки влітку 1941 р. ще не було цивільної адміністрації, то він та його колеги стали на облік у комендатурі вермахту. Через декілька днів вони отримали від польового коменданта Звягеля, полковника Якобі, розпорядження: довідатися за допомогою перекладача про стан врожаю у Звягельському гебіті. За словами Шв., гебітскомісар, котрий у минулому був юристом, погано розбирався у сільському господарстві. У Звягелі він з’явився у листопаді 1941 р. і жив спочатку в місті, а навесні 1942 р. у колишньому «російському військовому училищі» було створено гебітскомісаріат. Фахові вказівки гебітсландвірт Негель і його заступник Шв. одержували у відділі харчування і сільського господарства при генеральному комісаріаті в Житомирі. У Звягелі знаходилося також відділення ОТ, яке за допомогою військовополонених прокладало кабель на Київ. Шв. також згадав: «Євреї замітали вулиці за наказами гарнізонної комендатури. Остання направила до нас єврейку, яка працювала кухаркою і прибиральницею. Наш службовий кабінет знаходився спочатку в комендатурі, а пізніше — у колишній квартирі лікарів. Негель влаштував на роботу єврея-кравця і єврея-шевця, які працювали у казармі вермахту: перший — латав обмундирування, другий — ремонтував взуття. Приблизно у серпні 1941 р. у Звягелі проводилася антиєврейська акція. Негель, я і перекладач знаходилися у нашому службовому кабінеті. Домробітниця побачила через вікно на вантажівці свою доньку 13-14 років. Донька теж помітила матір і почала її кликати. Незабаром до нас зайшов якийсь «есдек» (SD — Служба безпеки рейхсфюрера СС — Л.К.) і дорікав пану Негелю за те, що той сховав ще двох євреїв. Нашу домробітницю він негайно повів за собою. А днів через вісім зникли також обидва ремісники. Припускаю, що «есдеком» був обершарфюрер СС (дві зірки на комірі). Я бачив лише одну вантажівку і не знаю, скільки їх було взагалі. Казали, що євреїв розстрілювала СД».
Альберт-Бертольд М. до війни мешкав у селі Сергіївка Новоград-Волинського району і був за фахом учителем. У липні 1941 р. німецька моторизована розвідгрупа доставила його у місто до польового коменданта Шеделя, у котрого він почав працювати перекладачем. «У Звягелі знаходилося багато військовополонених, — згадував М. на допиті. — Серед них було багато українців. Тоді вийшло розпорядження про визволення українців із полону для збирання врожаю. Я мусив з’ясувати, хто насправді був українцем. Опитування проводили два ад’ютанти ... Моя праця у коменданта Шеделя закінчилася вже через два дні. Приїхав майбутній гебітсландвірт Негель, який попросив дозволу коменданта взяти мене на роботу до себе. Я служив перекладачем у гебітсландвірта до 1 січня 1944 р.

Пан Негель носив завжди сіро-зелену уніформу зондерфюрера вермахту, а я служив у цивільному. Фахівцем молочарства був Лео Кіне. Керівника опорного пункту в Ярунському районі Бредова убили партизани. Гебітскомісар Шмідт носив жовту уніформу і називався через це «золотим фазаном». Його завжди супроводжувала вівчарка. Водій гебітскомісара — Куниця — про всяк випадок відступав разом із ним до Дубно. Керівником відділу культури й освіти у Звягелі був Ердман, агрономом — Гаух. У радянський період останній керував переробкою льону. Я чув, що його ставлення до людей було некоректним. Після війни він, нібито, вмер з голоду в російському ув’язненні». М. також вніс доповнення в опис однієї з антиєврейських акцій: «Службовий будинок гебітсландвірта знаходився на Житомирській вулиці. Нас від місця злочину відокремлювала ріка (по повітрю було метрів 150), і з подвір’я все було добре видно. Євреї мусили сісти на землю і утворити кілька чотирикутників. Під’їхали вантажівки. Євреям наказали лізти нагору. Спочатку цей наказ не виконувався. Тоді полізли старі люди, а за ними — вже всі інші. Вкриті навісом вантажівки поїхали в напрямі Будинку Червоної Армії. Потім ми чули звуки пострілів із автоматичної зброї. Оскільки там кружляли круки, трупи пізніше поховали ретельніше. ... У день проведення акції до нас зайшов один есесівець чи поліцейський безпеки. Але його мундир був темніший, ніж звичайний сіро-зелений вермахту. Гебітсландвірт Негель найняв на роботу домробітницями двох українок і двох єврейок. Того дня нам наказали відправити єврейок додому, що було виконано. Згаданий вище незнайомець у мундирі велів нам вийти у подвір’я, а сам робив обшук будинку. Перед цим він спитав, чи наймали ми єврейок. Ми відповіли ствердно. Незабаром після цього по стежці біля нашого будинку незнайомець погнав єврейську дівчину. Дівчина плакала. Її мати, яка працювала у нас і прийшла без нашого відома, відкрила вікно фотолабораторії (рентгенівської лабораторії). Розлючений незнайомець звинуватив нас у переховуванні євреїв. Він хотів прислати зондеркоманду для розстрілу. Матір із дитиною привели до місця збору. Шв. і я сховалися в туалеті на подвір’ї. Звідти ми спостерігали крізь щілини за тим, що відбувалося на іншому березі ріки. Але розстрільної команди ще не було». Деякі деталі цього і попереднього свідчень (Житомирська вулиця, з подвір’я добре видно інший берег ріки, рентгенівська лабораторія, квартири лікарів) дозволяють припустити, що мова тут йде про будинок колишньої санепідемстанції або житловий будинок ліворуч від нього, біля мосту.
Ганс-Герберт Г. із листопада 1941 р. перебував на посаді звягельського крайсландвірта. У місті йому був підпорядкований спиртзавод. За його спогадами, приблизно за 200 м на схід від заводу знаходилася військова телефонна станція. Одного вечора в ній сталася пожежа. Підозрювали, що це справа рук партизанів. У кожному районі було 5-6 опорних пунктів. Керівника опорного пункту в Звягелі звали Вольтер, начальника відділу кадрів гебітскомісаріату — Гаас.