www.zvyagel.com.ua







Праздники Украины

free counters
Сайт СШ №7 г.Новограда-Волынского
Сайт Свято-Троицкого кафедрального собора г.Новограда-Волынского Яндекс.Метрика
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов
Украина онлайн


Петька

01 Квітня 2016 | Оприлюднив: | 56 просмотров
0 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 50 votes, average: 0,00 out of 5 (0 оценок, в среднем: 0,00 из 5)
Для того щоб оцінити запис, ви повинні бути зареєстрованим користувачем сайту.
Loading...

25 березня свій день народження відзначив наш колега — журналіст, письменник Микола Марусяк. У третій школі, де він навчався, його світлина — на почесному стенді про визначних особистостей, котрі є гордістю школи. Микола Марусяк — це відоме ім’я, нам пощастило працювати в одному редакційному колективі. Цього автора знають і читають, його захоплюючі кримінальні оповідання та гуморески впродовж багатьох років є візитівками «Звягеля». Наші читачі завжди цінували поради цього садівника, затятого грибника, досвідченого рибалки та бджоляра, батька двох чудових дітей і людини ще багатьох талантів. Про окремі з них ми вже писали статті у нашій газеті, про інші, віримо, ще обов’язково напишемо!
Бажаємо шановному імениннику козацького здоров’я, плідної творчої діяльності, вдячних шанувальників, яскравих подій у житті! І завершити, нарешті, свій грандіозний роман!

Селом покотилося: «Петька помер!»
Баба Дуся, сусідка покійного, співчувала вдовиці Марічці, котра важко переносила втрату чоловіка:
— Тримайся, дочко. Його вже не вернеш, а жити треба. Чим можу — допоможу.
Злі язики пасталакали:
— Хай би не пив — жив би!
— Еге! Вічно біля того генделика з такими ж мочемордами отирався!
— Ось тобі й «доотирався»! А тепер поховай його... У копійку влетить.
Дід Петро, колишній колгоспний конюх, котрий проходив повз жіночий гурт язикатих і став свідком їхньої розмови, з осудом зауважив:
— Що ви, люди, мелете? Життя прожили, а в голові — порох! Хіба можна так про покійного говорити! Встидались би! Про своїх синочків подумайте! Моліться за них! А за тих також, що відійшли у вічність...
«Сороки» позамовкали. А коли старий попростував своєю дорогою, то й жінки, одна за другою, швиденько порозбігалися по хатах.
…Марічка за Петром тужила, хоч який він і не був. За п’ять років, прожитих у купі, всякого було: і доброго, і сумного. Проте, якось жили. Як усі. Хіба у них щось по-іншому? На кого не подивись, то оковиту дудлить. Як не на людях, то вдома ховається. І інтелігента із себе корчить.
Петро за життя нікому нічого поганого не зробив. Був простим, наївним добряком. Коли його питали, як тебе звуть, він завжди відказував: «Петька!». Так і прилипло оте до нього.
Спочатку Петро пив рідко і небагато. Хіба що, на свята. Для годиться. А після народження первістка-синочка — почалося. То тому могорич, то тому… То виставляйся за родини. А то комусь по сусідству допоможе. А ті не грошима за працю — оковитою. Ось і понесло Петра.
Марічка не раз до батечка просила Петра: зупинись, не пий, адже вже двох дітей-крихіток мають (дочка через півтора року на світ з’явилася). Та де там! Ніби із глухим говорила. Хоча не раз Петро обіцяв «зав’язати». «Зав’язував». І швидко «розв’язувався».
Та ось одного дня сусідка прибігла зі страшною звісткою: «Твій Петька біля кафе!.. У березняку лежить! Неживий…»
Марічка летіла до того генделика, мов навіжена. Думала, що люди помилилися. Хіба той Петро раз так лежав? То там, то там. А то задубіє на холоді і лежить колодою, мов справжній мрець.
Примчала Марічка до того клятого кафе. Побачила на землі свого Петра і давай його облапувати всього, вухо до грудей прикладати. А серце в чоловіка не билося.
І сусіди «слухали», пульс намацували. Дарма…
А тут і «швидка» під’їхала. З поліцією. Бо так треба. Хтозна, може, Петро не сам Богу душу віддав.
Лікарі обстежили Петра і констатували смерть. Потім тіло небіжчика завантажили у авто із червоними хрестами і повезли до райцентру.

* * *

Іван Білочубик (по місцевому — Морфлот, десь на Чорному морі служив), прочувши, що Петька «коньки відкинув», тільки зрадів цьому. Тепер, мовляв, до Марічки, до котрої роками в його нутрі щось пекло-чухалося, дістатися буде легше.
Мабуть, Петра ще й до трупарні не довезли, а Морфлот уже до Марійчиних вікон пришвартувався (саме темніло). Чи не в кожну шибку зазирнув. Та хіба щось побачиш, коли на кожному вікні як не фіранка, то штора висить.
Та йому таки пощастило. Марічка якраз випурхнула з хати. З відром. І побігла до криниці.
Тут Морфлот і намалювався:
— Привіт, ясочко!
Марічка від несподіванки сахнулася. Відром затулила обличчя.
— Хто тут?! А-а, Морфлот. До води тягне?
— Не знущайся, Марічко.
— Чого тобі?! Крадешся, мов вовкулака який.
— Таке скажеш… До тебе я.
— Так питаю: чого?!
— Ну… як чого? Я ж…
— А з Любкою що, вже горшки побив?
— Дурна вона.
— Ось як. То ти до мене підчалив. Виходить, я розумніша?
— Ну да!
— Хм… А те, що в мене сльози на очах ще не висохли — ти подумав? Йди додому. Нас можуть побачити. Чортзна-що подумають.
Морфлота підбадьорило оте: «…Ще й сльози на очах не висохли». Значить, як висохнуть…
— Нехай думають, — сказав збуджено. — На те і язики в роті, щоб ними плескати, хе-хе! Та й народ у нас дебільний. І це…— Морфлот, важко дихаючи, потягнувся до молодої вдовиці. — Марічко…
Та враз відступила на крок. Суворо кинула:
— У тебе совість є? Петро ще… Йди, кажу! Не зли!
— Ну, ша-ша. Заспокойся. Не хочеш сьогодні — прийду завтра.
— Іди, тобі кажу! Бо…
Та Морфлот останніх слів уже не чув. Скочив убік паркану. Потім на секунду зупинився, а відтак пішов перевальцем, покрадьки озираючись, неначе побоюючись переслідування. А за мить його згорблений чорний силует зник за парканом.
«І справді вовкулака!», — подумала Марічка. Затим набрала в криниці води і повернулась до хати.

* * *

У приміщенні було прохолодно. Прокинувшись і кілька разів позіхнувши, що мало рота не роздерши, Петра охопили дрижаки.
Процокотів зубами в напівморок:
— Н-не могли н-натопить.
Поряд лежали двоє. Укриті білими простирадлами.
Петро підбадьорився. Сповз із лежака і підійшов до одного.
— Гей, хлопці! Це я, Петька! Закурить дай!
Не дав «хлопець». Лежить, мов колода...
Петро розсердився:
— Глухий чи що? А-а, спиш. Набухався? І я вчора, того…
Підійшов до другого:
— А в тебе закурить є? І ти спиш, як мертвий? І чого ви взагалі лежите так інтересно, алкоголіки? А, це — жінка. То я в бордель попав?
Петро повільним поглядом обвів стіни, обкладені білим холодним кахлем. Знову підчовгав до «хлопця». Скосив очі на його посинілу руку, що звисала долу. Мимоволі його рука потяглась і відгорнула біле простирадло на лежачому. Грубий шов од шиї й до пупа, що був на чоловікові, враз перетворив Петра на брилу льоду…

* * *

Першою людиною, яку Петро зустрів із свого села, був Морфлот. Здибалися на вигоні. Той, мабуть, до сусіднього села чесав. До дівчат.
— Здоров, Іване!
Морфлот вріс у землю, мов той стовп, що стримів на межі городів. Потім чогось замекав-забекав. Та, зрештою, вичавив:
— Пи-пи-пиривіт.
— Куди чимчикуєш, Іване?
Морфлот очманіло закивав у бік сусіднього села.
— Я так і думав. Ти уявляєш, Іване, я в такому пеклі побував — не повіриш! Кругом — покійники! Дурдом! Хе-хе! В одного закурить прошу, а він… А в тебе закурить є?
— Ни-нима…
Тут Морфлот знову замекав-забекав і рвонув назад у село. Та так наліг на п’яти, що за ним аж хмара пилу здійнялась.

* * *

Потім на Петрові очі трапилася баба Дуся. Сиділа на лавці біля свого двору. Під старезною липою. Голова її обв’язана ситцевою квітастою хусткою. Стара то праворуч подивиться, то ліворуч: чи не йде хто, бува.
Таки хтось тюпає. Парубок. Чий він?
Коли молодик наблизився до баби Дусі, то очі в неї збільшилися втроє.
Авжеж! Не часто таке побачиш, коли людину мають привезти з трупарні, а вона своїм ходом іде!
Баба Дуся набожно наклала на себе хрест і вичавила:
— Петька! Воскрес!
Затим бабу Дусю з лавки, мов вітром здуло.
Зустріч із дружиною була більш прозаїчною. Марічка, побачивши на порозі живого Петьку, здивовано «зойкнула», потім закотила очі під лоба і беркицьнулася на підлогу.
Та треба дякувати бабі Дусі, котра вскочила у хату слідом за Петром. Сусідка швиденько привела до тями молодичку.

* * *

А ось лікарі не перестають дивуватися… Ні, не тому, що Петро ожив, а тому, як йому, з його будовою тіла, хоч і незугарною, вдалося у трупарні через таку маленьку кватирку проскочити?
Пізніше Петька віджартовувався:
— Та тут і через піддувало в грубці проліз би! — І гордовито додавав. — Хто хоче кинути пити, — раджу побувати в моїй ситуації.
— Та хай Бог милує! — відказували люди.
І справді…

Микола МАРУСЯК

Вы должны войти что бы писать комментарии.

Позначки: