25 березня свій день народження відзначив наш колега — журналіст, письменник Микола Марусяк. У третій школі, де він навчався, його світлина — на почесному стенді про визначних особистостей, котрі є гордістю школи. Микола Марусяк — це відоме ім’я, нам пощастило працювати в одному редакційному колективі. Цього автора знають і читають, його захоплюючі кримінальні оповідання та гуморески впродовж багатьох років є візитівками «Звягеля». Наші читачі завжди цінували поради цього садівника, затятого грибника, досвідченого рибалки та бджоляра, батька двох чудових дітей і людини ще багатьох талантів. Про окремі з них ми вже писали статті у нашій газеті, про інші, віримо, ще обов’язково напишемо!
Бажаємо шановному імениннику козацького здоров’я, плідної творчої діяльності, вдячних шанувальників, яскравих подій у житті! І завершити, нарешті, свій грандіозний роман!
Селом покотилося: «Петька помер!»
Баба Дуся, сусідка покійного, співчувала вдовиці Марічці, котра важко переносила втрату чоловіка:
— Тримайся, дочко. Його вже не вернеш, а жити треба. Чим можу — допоможу.
Злі язики пасталакали:
— Хай би не пив — жив би!
— Еге! Вічно біля того генделика з такими ж мочемордами отирався!
— Ось тобі й «доотирався»! А тепер поховай його... У копійку влетить.
Дід Петро, колишній колгоспний конюх, котрий проходив повз жіночий гурт язикатих і став свідком їхньої розмови, з осудом зауважив:
— Що ви, люди, мелете? Життя прожили, а в голові — порох! Хіба можна так про покійного говорити! Встидались би! Про своїх синочків подумайте! Моліться за них! А за тих також, що відійшли у вічність...
«Сороки» позамовкали. А коли старий попростував своєю дорогою, то й жінки, одна за другою, швиденько порозбігалися по хатах.
…Марічка за Петром тужила, хоч який він і не був. За п’ять років, прожитих у купі, всякого було: і доброго, і сумного. Проте, якось жили. Як усі. Хіба у них щось по-іншому? На кого не подивись, то оковиту дудлить. Як не на людях, то вдома ховається. І інтелігента із себе корчить.
Петро за життя нікому нічого поганого не зробив. Був простим, наївним добряком. Коли його питали, як тебе звуть, він завжди відказував: «Петька!». Так і прилипло оте до нього.
Спочатку Петро пив рідко і небагато. Хіба що, на свята. Для годиться. А після народження первістка-синочка — почалося. То тому могорич, то тому… То виставляйся за родини. А то комусь по сусідству допоможе. А ті не грошима за працю — оковитою. Ось і понесло Петра.
Марічка не раз до батечка просила Петра: зупинись, не пий, адже вже двох дітей-крихіток мають (дочка через півтора року на світ з’явилася). Та де там! Ніби із глухим говорила. Хоча не раз Петро обіцяв «зав’язати». «Зав’язував». І швидко «розв’язувався».
Та ось одного дня сусідка прибігла зі страшною звісткою: «Твій Петька біля кафе!.. У березняку лежить! Неживий…»
Марічка летіла до того генделика, мов навіжена. Думала, що люди помилилися. Хіба той Петро раз так лежав? То там, то там. А то задубіє на холоді і лежить колодою, мов справжній мрець.
Примчала Марічка до того клятого кафе. Побачила на землі свого Петра і давай його облапувати всього, вухо до грудей прикладати. А серце в чоловіка не билося.
І сусіди «слухали», пульс намацували. Дарма…
А тут і «швидка» під’їхала. З поліцією. Бо так треба. Хтозна, може, Петро не сам Богу душу віддав.
Лікарі обстежили Петра і констатували смерть. Потім тіло небіжчика завантажили у авто із червоними хрестами і повезли до райцентру.

Іван Білочубик (по місцевому — Морфлот, десь на Чорному морі служив), прочувши, що Петька «коньки відкинув», тільки зрадів цьому. Тепер, мовляв, до Марічки, до котрої роками в його нутрі щось пекло-чухалося, дістатися буде легше.
Мабуть, Петра ще й до трупарні не довезли, а Морфлот уже до Марійчиних вікон пришвартувався (саме темніло). Чи не в кожну шибку зазирнув. Та хіба щось побачиш, коли на кожному вікні як не фіранка, то штора висить.
Та йому таки пощастило. Марічка якраз випурхнула з хати. З відром. І побігла до криниці.
Тут Морфлот і намалювався:
— Привіт, ясочко!
Марічка від несподіванки сахнулася. Відром затулила обличчя.
— Хто тут?! А-а, Морфлот. До води тягне?
— Не знущайся, Марічко.
— Чого тобі?! Крадешся, мов вовкулака який.
— Таке скажеш… До тебе я.
— Так питаю: чого?!
— Ну… як чого? Я ж…
— А з Любкою що, вже горшки побив?
— Дурна вона.
— Ось як. То ти до мене підчалив. Виходить, я розумніша?
— Ну да!
— Хм… А те, що в мене сльози на очах ще не висохли — ти подумав? Йди додому. Нас можуть побачити. Чортзна-що подумають.
Морфлота підбадьорило оте: «…Ще й сльози на очах не висохли». Значить, як висохнуть…
— Нехай думають, — сказав збуджено. — На те і язики в роті, щоб ними плескати, хе-хе! Та й народ у нас дебільний. І це…— Морфлот, важко дихаючи, потягнувся до молодої вдовиці. — Марічко…
Та враз відступила на крок. Суворо кинула:
— У тебе совість є? Петро ще… Йди, кажу! Не зли!
— Ну, ша-ша. Заспокойся. Не хочеш сьогодні — прийду завтра.
— Іди, тобі кажу! Бо…
Та Морфлот останніх слів уже не чув. Скочив убік паркану. Потім на секунду зупинився, а відтак пішов перевальцем, покрадьки озираючись, неначе побоюючись переслідування. А за мить його згорблений чорний силует зник за парканом.
«І справді вовкулака!», — подумала Марічка. Затим набрала в криниці води і повернулась до хати.

У приміщенні було прохолодно. Прокинувшись і кілька разів позіхнувши, що мало рота не роздерши, Петра охопили дрижаки.
Процокотів зубами в напівморок:
— Н-не могли н-натопить.
Поряд лежали двоє. Укриті білими простирадлами.
Петро підбадьорився. Сповз із лежака і підійшов до одного.
— Гей, хлопці! Це я, Петька! Закурить дай!
Не дав «хлопець». Лежить, мов колода...
Петро розсердився:
— Глухий чи що? А-а, спиш. Набухався? І я вчора, того…
Підійшов до другого:
— А в тебе закурить є? І ти спиш, як мертвий? І чого ви взагалі лежите так інтересно, алкоголіки? А, це — жінка. То я в бордель попав?
Петро повільним поглядом обвів стіни, обкладені білим холодним кахлем. Знову підчовгав до «хлопця». Скосив очі на його посинілу руку, що звисала долу. Мимоволі його рука потяглась і відгорнула біле простирадло на лежачому. Грубий шов од шиї й до пупа, що був на чоловікові, враз перетворив Петра на брилу льоду…

Першою людиною, яку Петро зустрів із свого села, був Морфлот. Здибалися на вигоні. Той, мабуть, до сусіднього села чесав. До дівчат.
— Здоров, Іване!
Морфлот вріс у землю, мов той стовп, що стримів на межі городів. Потім чогось замекав-забекав. Та, зрештою, вичавив:
— Пи-пи-пиривіт.
— Куди чимчикуєш, Іване?
Морфлот очманіло закивав у бік сусіднього села.
— Я так і думав. Ти уявляєш, Іване, я в такому пеклі побував — не повіриш! Кругом — покійники! Дурдом! Хе-хе! В одного закурить прошу, а він… А в тебе закурить є?
— Ни-нима…
Тут Морфлот знову замекав-забекав і рвонув назад у село. Та так наліг на п’яти, що за ним аж хмара пилу здійнялась.

Потім на Петрові очі трапилася баба Дуся. Сиділа на лавці біля свого двору. Під старезною липою. Голова її обв’язана ситцевою квітастою хусткою. Стара то праворуч подивиться, то ліворуч: чи не йде хто, бува.
Таки хтось тюпає. Парубок. Чий він?
Коли молодик наблизився до баби Дусі, то очі в неї збільшилися втроє.
Авжеж! Не часто таке побачиш, коли людину мають привезти з трупарні, а вона своїм ходом іде!
Баба Дуся набожно наклала на себе хрест і вичавила:
— Петька! Воскрес!
Затим бабу Дусю з лавки, мов вітром здуло.
Зустріч із дружиною була більш прозаїчною. Марічка, побачивши на порозі живого Петьку, здивовано «зойкнула», потім закотила очі під лоба і беркицьнулася на підлогу.
Та треба дякувати бабі Дусі, котра вскочила у хату слідом за Петром. Сусідка швиденько привела до тями молодичку.

А ось лікарі не перестають дивуватися… Ні, не тому, що Петро ожив, а тому, як йому, з його будовою тіла, хоч і незугарною, вдалося у трупарні через таку маленьку кватирку проскочити?
Пізніше Петька віджартовувався:
— Та тут і через піддувало в грубці проліз би! — І гордовито додавав. — Хто хоче кинути пити, — раджу побувати в моїй ситуації.
— Та хай Бог милує! — відказували люди.
І справді…