Як кум із кумом свіжину робили
«Сміх — це сонце: воно проганяє зиму з людського обличчя», — казав відомий французький письменник Віктор Гюго. А ми, українці, ще й як сонячно уміємо сміятися: і над собою, і над політиками, і над тим, що на перший погляд не усім здається смішним! У цьому теж наша сила — бо те, що стало смішним, не може вже бути небезпечним. З нагоди Дня сміху, звісно, ми не могли залишити поза увагою гумористичні доробки наших місцевих авторів.
Про життя вам розповім,
Про насущне, друзі.
Як соромне щось сповім, —
Не судіть в окрузі.
Якось, вечором було,
Клим позвав Яринку:
— Щоб нам краще зажилось,
Давай купим свинку.
— Поросяток розведем, —
Мовила Яринка.
— Поросятка, як не є,
В хаті — копійчинка.
Домовились, тому й буть —
На ярмарок рано.
Тільки б кума не забуть —
Толк він знає гарно.
Вранці півень розбудив,
Кукуріт горластий.
Він вночі як закричить —
Можна з ліжка впасти.
Клим навиворіт надів
Штани і швиденько,
Щоб нікуди не побрів
Рідний кум Омелько.
Тільки кума він узрів,
Як світло ввімкнулось,
Що не так штани надів, —
Щось недобре чулось.
Ранком морок розійшовсь,
Все ярмаркувало…
Тут вже рот не роззявляй
І не лови гави.
Кум Омелько велів так:
— Щоб було у згоді,
М’ясну краще купувать,
Сало, бач, не в моді.
— Беріть, куме, довгу цю,
М’ясної породи,
Це — породисті куцю, —
Кум кумові годить.
Викупили, привезли,
У хлівець впустили,
І, за звичаєм, в селі
Гарно замочили.
Свиня вдалась, як на гріх,
Ніжної породи,
Бульби, борошна не їсть,
Відвертає морду.
Згодом їй іще прийшлись
Курочки до смаку.
Виловила, крадучись,
Десь зо двадцять з гаком.
Час минав, свиня росла,
Поросят вже мала,
Та за ніч, душа грішна,
Всіх їх і приклала…
Сердилась кума Ярина
На кума Омелька:
— Якби не ця «балерина», —
Буть курям ціленьким.
Порадилися куми
Якось перед святом:
— Щоб курей більше не гризла, —
Печінку дістати.
Клим побіг на поміч звать
До того ж Омелька:
— Йдем печінку діставать,
Клята її пелька.
Та куми, як і завжди,
Довго не барились,
Грій, Яринко, нам води,
І щось, щоб зігрітись.
Клим налив у келишок —
Випили, вкусили.
Натщесерце — це не те,
Та й більш буде сили.
Басив кума голосок:
— Тут у нас — не гості,
Наливай іще разок,
Більше буде злості.
Взяли швайки, мотузок,
У хлів — через сіни,
Кум прикинув «на глазок»:
— Десь зо два аршини.
Біля хлівчика свині
Стали сперечатись:
— Лізти першому мені…
Куме, вибачайте…
Ви ж горілки більш пили,
У вас — більше злості,
Тож нехай трішки помне
Спершу ваші кості.
Свиня, ніби це почула,
Кинулася в очі,
Вмить Омелькові штани
Розірвала в клоччя.
Той — заплутався в мотузці,
А вона полоще.
Він почав дертись на пліт,
Шукати рятунок,
Свиня встигла ще зробить
«Страсний» поцілунок.
Саме вразила… оте,
У вразливім місці.
Добре, що не зовсім те,
Бо був би в каліцтві.
Ще й пошкрябала «лице»,
Соромне те, ззаду,
Де взялося горе це,
Вже й самі не раді.
— Жінку Ганю позовіть,
Хай зробить пов’язку
І штани візьме надіть,
Бо другим боязко.
Йод, зеленка пішли в хід,
Хто радив мочити…
Зціпив зуби і мовчить,
Потрібно ж лічити.
Закінчили процедури,
Стало легше трішки…
— Це трапилося іздуру,
Я їй вийму кишки.
Візьміть, куме, ви обух,
Відчиніть дверцята,
Морду висуне — між вух,
Хай засне, проклята.
Прийом «самбо» — благодать…
Впала на коліна.
— Швидше, куме, перекиньте
І кладіть на спину.
Свиня, дійсно, наче спить,
Заплющила очі,
Шпигнув швайку — завищала,
На ноги як скоче…
Кумів, наче вітром здуло,
Хто куди тікати.
Спом’янулося минуле…
Спробуй устояти.
Перший — шмигнув аж на пліт,
У звичне вже місце.
Другий — видерсь, наче кіт,
На стовпчик у хлівці.
Радилися між собою:
— Потрібно стріляти,
Без рушниці, чорта з два,
Ради їй не дати.
— Гей, Яринко, відчиняй,
Не можу втриматись.
Як впаду — тоді прощай…
Сил нема держатись.
Двері в сіни відчинились,
Свиня скрип почула
І на всіх парах щосили
У двері майнула.
Перелякана Яринка
На пічку сховалась,
Бо проклята зла свиня
За нею погналась.
Клим тим часом зліз з стовпця,
Не гаючи й миті,
Побіг шукати мисливця,
Щоб свиню забити.
Пощастило двох невдах
За селом стріть на горбах,
Що поміж ярами.
— Можем стрілити й свиню,
Коли нема дичі.
Ноги збили, а дичину
Не бачили в вічі.
Окружили з двох сторін
Вогнем перехресним.
Як смальнули по свині —
Впала в бою чеснім.
Чи то вже на теє йшло,
Чи тому судилось, —
Без біди не обійшлось,
Коли вже смалилось.
Лампи, мабуть, три гуло,
Щоб було більш толку,
Загорілись, запеклись
Ватні в кума збоку.
Знов прийшлось знімать штани
Й задки танцювати
По снігу, серед зими,
Бо пече прокляте.
Закінчили ще зодня,
Сіли поминати…
Кум підпечений кричить:
— «Швидку» викликайте!
Лікар трішки посварив,
Чом, мовляв, чекати,
Шви хутенько він наклав
І велів лежати.
Жінка Ганя до Яринки:
— Міняй чоловіка,
Може, він уже навіки
Лишиться каліка.
З часом рани зажили,
Шви зарубцювались,
Й здоровенькі були,
Рідні привітались.
Переспавши нічку-дві,
Ганя чепуриться,
Щоб віднести до лікарні
Лікарю гостинця.
А завіщо і нащо, —
Це залишу в тайні,
Здогадайтесь… Ні, якщо… то
Запитайте в Гані.
Що не так, — я вибачаюсь,
Звиняйте на слові,
А відтак, я закругляюсь,
Будьте всі здорові!
Про життя вам розповім,
Про насущне, друзі.
Як соромне щось сповім, —
Не судіть в окрузі.
Якось, вечором було,
Клим позвав Яринку:
— Щоб нам краще зажилось,
Давай купим свинку.
— Поросяток розведем, —
Мовила Яринка.
— Поросятка, як не є,
В хаті — копійчинка.
Домовились, тому й буть —
На ярмарок рано.
Тільки б кума не забуть —
Толк він знає гарно.
Вранці півень розбудив,
Кукуріт горластий.
Він вночі як закричить —
Можна з ліжка впасти.
Клим навиворіт надів
Штани і швиденько,
Щоб нікуди не побрів
Рідний кум Омелько.
Тільки кума він узрів,
Як світло ввімкнулось,
Що не так штани надів, —
Щось недобре чулось.
Ранком морок розійшовсь,
Все ярмаркувало…
Тут вже рот не роззявляй
І не лови гави.
Кум Омелько велів так:
— Щоб було у згоді,
М’ясну краще купувать,
Сало, бач, не в моді.
— Беріть, куме, довгу цю,
М’ясної породи,
Це — породисті куцю, —
Кум кумові годить.
Викупили, привезли,
У хлівець впустили,
І, за звичаєм, в селі
Гарно замочили.
Свиня вдалась, як на гріх,
Ніжної породи,
Бульби, борошна не їсть,
Відвертає морду.
Згодом їй іще прийшлись
Курочки до смаку.
Виловила, крадучись,
Десь зо двадцять з гаком.
Час минав, свиня росла,
Поросят вже мала,
Та за ніч, душа грішна,
Всіх їх і приклала…
Сердилась кума Ярина
На кума Омелька:
— Якби не ця «балерина», —
Буть курям ціленьким.
Порадилися куми
Якось перед святом:
— Щоб курей більше не гризла, —
Печінку дістати.
Клим побіг на поміч звать
До того ж Омелька:
— Йдем печінку діставать,
Клята її пелька.
Та куми, як і завжди,
Довго не барились,
Грій, Яринко, нам води,
І щось, щоб зігрітись.
Клим налив у келишок —
Випили, вкусили.
Натщесерце — це не те,
Та й більш буде сили.
Басив кума голосок:
— Тут у нас — не гості,
Наливай іще разок,
Більше буде злості.
Взяли швайки, мотузок,
У хлів — через сіни,
Кум прикинув «на глазок»:
— Десь зо два аршини.
Біля хлівчика свині
Стали сперечатись:
— Лізти першому мені…
Куме, вибачайте…
Ви ж горілки більш пили,
У вас — більше злості,
Тож нехай трішки помне
Спершу ваші кості.
Свиня, ніби це почула,
Кинулася в очі,
Вмить Омелькові штани
Розірвала в клоччя.
Той — заплутався в мотузці,
А вона полоще.
Він почав дертись на пліт,
Шукати рятунок,
Свиня встигла ще зробить
«Страсний» поцілунок.
Саме вразила… оте,
У вразливім місці.
Добре, що не зовсім те,
Бо був би в каліцтві.
Ще й пошкрябала «лице»,
Соромне те, ззаду,
Де взялося горе це,
Вже й самі не раді.
— Жінку Ганю позовіть,
Хай зробить пов’язку
І штани візьме надіть,
Бо другим боязко.
Йод, зеленка пішли в хід,
Хто радив мочити…
Зціпив зуби і мовчить,
Потрібно ж лічити.
Закінчили процедури,
Стало легше трішки…
— Це трапилося іздуру,
Я їй вийму кишки.
Візьміть, куме, ви обух,
Відчиніть дверцята,
Морду висуне — між вух,
Хай засне, проклята.
Прийом «самбо» — благодать…
Впала на коліна.
— Швидше, куме, перекиньте
І кладіть на спину.
Свиня, дійсно, наче спить,
Заплющила очі,
Шпигнув швайку — завищала,
На ноги як скоче…
Кумів, наче вітром здуло,
Хто куди тікати.
Спом’янулося минуле…
Спробуй устояти.
Перший — шмигнув аж на пліт,
У звичне вже місце.
Другий — видерсь, наче кіт,
На стовпчик у хлівці.
Радилися між собою:
— Потрібно стріляти,
Без рушниці, чорта з два,
Ради їй не дати.
— Гей, Яринко, відчиняй,
Не можу втриматись.
Як впаду — тоді прощай…
Сил нема держатись.
Двері в сіни відчинились,
Свиня скрип почула
І на всіх парах щосили
У двері майнула.
Перелякана Яринка
На пічку сховалась,
Бо проклята зла свиня
За нею погналась.
Клим тим часом зліз з стовпця,
Не гаючи й миті,
Побіг шукати мисливця,
Щоб свиню забити.
Пощастило двох невдах
За селом стріть на горбах,
Що поміж ярами.
— Можем стрілити й свиню,
Коли нема дичі.
Ноги збили, а дичину
Не бачили в вічі.
Окружили з двох сторін
Вогнем перехресним.
Як смальнули по свині —
Впала в бою чеснім.
Чи то вже на теє йшло,
Чи тому судилось, —
Без біди не обійшлось,
Коли вже смалилось.
Лампи, мабуть, три гуло,
Щоб було більш толку,
Загорілись, запеклись
Ватні в кума збоку.
Знов прийшлось знімать штани
Й задки танцювати
По снігу, серед зими,
Бо пече прокляте.
Закінчили ще зодня,
Сіли поминати…
Кум підпечений кричить:
— «Швидку» викликайте!
Лікар трішки посварив,
Чом, мовляв, чекати,
Шви хутенько він наклав
І велів лежати.
Жінка Ганя до Яринки:
— Міняй чоловіка,
Може, він уже навіки
Лишиться каліка.
З часом рани зажили,
Шви зарубцювались,
Й здоровенькі були,
Рідні привітались.
Переспавши нічку-дві,
Ганя чепуриться,
Щоб віднести до лікарні
Лікарю гостинця.
А завіщо і нащо, —
Це залишу в тайні,
Здогадайтесь… Ні, якщо… то
Запитайте в Гані.
Що не так, — я вибачаюсь,
Звиняйте на слові,
А відтак, я закругляюсь,
Будьте всі здорові!
Петро АЛЕКСІЙЧУК
Коментарі відсутні