Ольга Р. до 1940 р. проживала у Новограді-Волинському, потім переїхала з чоловіком в одне прикордонне село, а одразу після початку війни повернулася до рідного міста. Її батько, котрий до війни працював машиністом на маслозаводі, під час окупації знову пустив його у дію. Ольга працювала у конторі підприємства, яким керував фольксдойче Най. Завод забезпечував молочними продуктами німецькі війська у Звягелі.


Медсестра Еріка Л. від літа 1942 р. обслуговувала фольксдойче, які постійно проживали у Звягелі, Пулині та Анеті. Оскільки гебітскомісара тоді на місці не було, то вказівки їй давав Гаас. Він також виділив для неї квартиру і бюро на Тюремній вул. У цьому самому будинку мешкала короткий час вихователька дитсадку Тауер. У бюро крайсландвірта видавали талони на молоко. Там Л. отримувала також інші продукти харчування для хворих дітей фольксдойче.
Уродженка Новограда-Волинського Зельма П. після перших бомбардувань міста мусила деякий час переховуватися разом із родиною в селі Олександрівка, а пізніше повернулася назад. Ось її спогади про період окупації: «Уcлід за піхотою прийшли німецькі танки, а через декілька днів у Звягелі з’явилися польові жандарми. Цих військовослужбовців вермахту називали «собаками на ланцюгу», бо вони носили на шиї бляхи на ланцюжку з написом «Feldgendarmerie». Мені здається, що уніформа у них була темнішою за солдатську. Жителі Звягеля тоді вважали, що польові жандарми належать до СС. Я пригадую зараз, що один польовий жандарм мав на петлицях «зубці» (рунічні знаки «SS»). Через декілька днів ці «польові жандарми СС» зігнали всіх євреїв Звягеля і навколишніх місць. Євреям було заборонено брати із собою речі. Їх повезли вантажівками з навісом до Будинку Червоної Армії. Це транспортування я бачила неодноразово. Адже знала багатьох молодих єврейок, з якими в дитинстві гралася у піску. Досі чую, як дівчата кричали: «Зельмочка, допоможи нам! Що вони збираються з нами зробити?». Навіть розмовляти з євреями було заборонено. У серпні-вересні 1941 р. їх розстрілювали, як правило, близько третьої години після опівночі. Стрілянину було чутно протягом 8 днів, завжди під ранок... Приблизно у вересні 1941 р. у Звягелі була створена німецька міська управа. Німецьких чиновників було мало і надалі працевлаштовували українців. Потрібні були перекладачі, і мене теж прийняли на роботу, бо я володіла бездоганно німецькою та російською мовами. У жовтні-листопаді 1941 р. у Звягелі створено гебітскомісаріат... Від міської управи я перейшла як перекладачка і канцелярський службовець до гебітстехніка К., керівника МТС. Він був зондерфюрером вермахту і мав шеврон єфрейтора. Із нацистським режимом К. не був згодним. Оскільки молодь насильно вивозили до Рейху, йому не вистачало робочої сили. А ті, кого не встигли вивезти, йшли у ліс до партизанів. Гебітсландвірт мав здійснювати контроль за 35 селами, і я його постійно супроводжувала під час поїздок (автівкою «Opel P4»). Через небезпеку з боку партизанів він завжди тримав при собі пістолет... Якось один українець спробував винести без дозволу із МТС трохи гасу, бо не мав у себе вдома електричного світла, а жінка була вагітною. Його спіймали на гарячому. З’явився співробітник гебітскомісаріату. У моїй присутності він так бив батогом українця, що той мимоволі справив природну потребу. Коли я заплакала, «золотий фазан» сказав мені, що я — німецька жінка і мушу бути сильною... Оскільки я працювала у гебітстехніка, мені було дозволено їсти у «солдатській оселі». У Звягелі існувала також німецька крамниця. У «солдатській оселі» та німецькій крамниці я неодноразово бачила німецького поліцейського Франка. Впевнена, що це його прізвище. Він був високим і струнким. Також бачила його часто в уніформі у місті. Він не завжди носив зеленуватий поліцейський мундир, іноді ходив також у коричневій уніформі цивільної адміністрації. Йому тоді було років 25-30. В охоронній поліції Франк не був рядовим, хоча офіцерського звання не мав. Його добре знали у місті, бо він мав крутий норов... Взимку 1942-43 р.р. я особисто бачила вісім трупів чоловіків, які висіли у міському парку на щибениці. Спочатку повісили чотирьох, а потім — ще чотирьох. Шибениця знаходилася напроти поліцейської дільниці, де служив також Франк. Протягом 8 днів (стільки висіли трупи) я мусила йти через парк на роботу. Стояла сувора зима, і трупи на вітрі «грюкотіли»... Можу ще додати, що в будинку поліції в російський період розміщувалося ДПУ. У Звягелі я залишалася до 23 листопада 1943 року».

У 1990-х роках одна старенька жінка, яка сиділа на лавочці біля цього будинку (див. фото), розповідала автору цих рядків, що під час німецької окупації її запідозрили у зв’язках із підпільниками і допитували саме тут. Що ж стосується ствердження П. про розміщення перед війною в цьому ж будинку ДПУ, то воно не відповідає дійсності.
За свідченням колишньої звягельчанки Ельзи Я., «службовці допоміжної поліції часто купували самогон (бурячиху) і пили його навіть під час служби».
Останнім був допитаний головний звинувачуваний, колишній гебітскомісар Ганс Шмідт. Він наголосив, що цивільна адміністрація (гебітскомісаріат) була призначена винятково для налагодження мирного життя. За його словами, гебітскомісарам суворо заборонялося проводити поліцейські екзекуції. Їм були підпорядковані ландвірти, які займалися постачанням худоби і зерна для потреб Рейху. З ними часом відбувалися дискусії, бо вони вважали постачання своїм першочерговим завданням. Але для гебітскомісарів найголовнішим було підтримання миру та спокою. Разом із місцевим населенням вони прагнули відновити і розвивати господарство гебіту.
Також під час дискусій із комендантом вермахту гебітскомісар заступався за цивільне населення. «Я прибув до Звягеля наприкінці осені 1941 р. і залишався до 1 січня 1944 р., — згадує Шмідт. — За винятком кількох тижнів відпустки, ніколи не був відсутнім. До початку 1943 р. у цьому регіоні було тихо, і для проведення каральних акцій не було жодних підстав... Коли я прибув до Звягеля, місто було практично «юденфрай» (вільним від євреїв — Л.К.), як тоді казали. Підрозділи вермахту і поліції або їхні служби мали поодиноких єврейських ремісників і потаємно переховували їх від переслідувань. Щодо розстрілу підпільників, мені було відомо, що у регіоні постійно пересувалася невелика команда СД під керівництвом унтерфюрера, котрий іноді заходив до мене, але детально про акції не повідомляв... Подією, що відокремила спокійний і неспокійний періоди, було вбивство одного чи двох поліцейських у віддаленому районі, про що мені доповів переляканий офіцер жандармерії... Гебітсландвірт Негель хотів виконати свої зобов’язання за будь-яких обставин, через що сільське населення його не любило. Але він ніколи не був жорстоким. Гаас, інспектор із Баварії, іноді кричав, але за характером був доброзичливим. Як канцелярський урядовець він справ із місцевим населенням фактично не мав... Я три рази обладнував найнеобхіднішим лікарню, прикладав зусилля для відновлення церкви, відкривав школи... Існувала велика розбіжність між рейхскомісаром Кохом і гебітскомісарами у поглядах на шкільну освіту. Кох хотів лише 2- або 3-річну школу, в якій навчали б лише рахувати та читати. Інше він вважав непотрібним. Ми домагалися як мінімум 6-річної школи, бо не могли собі уявити ведення господарства у гебіті із зовсім неосвіченими людьми».
Колишній перекладач і агроном Ярунського крайсландвірта Евальд Б., якого теж мали допитати в рамках даного розслідування, у 1951 р. емігрував до Канади. Згадується також заступник гебітскомісара Гайнц Вальдер. У кінцевому підсумку ніхто із підозрюваних не був притягнутий до відповідальності. Слідство закінчилося 1984 р., і його матеріали (12 справ) потрапили у земельний архів Нижньої Саксонії в Ганновері. Ще зовсім нещодавно на них стояв гриф секретності до 2050 р. включно.
Окремий інтерес викликають складені радянськими каральними органами у 1940-х і 1960-х р.р. протоколи допитів колишніх службовців поліції і Звягельського гебіту, а також свідків їхніх злочинів (копії цих документів містяться в окремій справі). На зворотньому боці багатьох протоколів стоїть штамп із написом: «Архив УКГБ. Секретарь прокуратуры Житомирской обл. Дело №581». Як з’ясувалося, ця та інші справи донині зберігаються у фондах архіву Управління Служби безпеки України в Житомирській області.