Існував колись в українському селі звичай — толока. Сталася в когось біда (згоріла хата) чи з’явилася необхідність у побудові дороги, мосту — збиралася уся громада. Працювали разом, дружно і в дуже короткий строк закінчували роботу. Так само толокою допомагали зібрати урожай, якщо господар був немічний. На сьогодні лишилися тільки далекі відголоски прояву такого вчинку.
Так, у 1975 році перед жителями мікрорайону Смолка постало питання сполучення з містом через річку (тоді ще повноводну). Вирішила громада будувати за власні кошти. Обрали старших, які відповідали за збір грошей (Змієвський Є. і Гороницький А.). Придбані пізніше будівельні матеріали були завезені Кирилюком Г.В. Зводили міст жителі мікрорайону: Найман М.Р., Поліщук Г., Гулак М., Змієвський Є., Гороницький А., Кирилюк Г., Шпір В.
Будували споруду з весни до осені 1975 р. А наступної весни, 1976 року, коли почався прилив води, жителі мікрорайону по черзі чатували біля мосту: перевіряли, чи витримає їхня споруда велику воду.
Проходив час, рік за роком. Здавалося, стоятиме пішохідний місток вічно, і радітимуть жителі вулиць Штепіна, Колгоспна, Заводська, Південна, Смолківська.
Та не тут то було. Вічного немає нічого. Все просить поновлення. Так і наш місток.
Але нікому не болить голова: стоїть — то й стоїть, впаде — то тоді подумаємо.
А як бути нам, дітям? Адже там, за ним, така чарівна і розкішна природа. Щовесни і щоосені крокуємо на День здоров’я через цей місток здоров’я до лісової галявини. А ввечері? Думаєте, хоч одна лампочка, хоча б для орієнтиру, тут є?
Тепер же місток в аварійному стані. Йому необхідна реконструкція. І ми звертаємося до жителів мікрорайону: згадаймо оту давню толоку!
Сьогодні, у такий складний для всіх час, тільки разом, об’єднавшись, розраховуючи на власні сили, можна зробити добру справу. Подаруймо містку нове життя! З’єднаймо не просто два береги, а наші серця в одне велике добро! Адже його так мало нині.