«Я не бачу у вас усіх його книжок…», — пильно роздивляючись нашу редакційну бібліотеку, зауважила Галина Ковальська. Я не сприйняла це за докір, бо знаю, як багато важить для Галини Іванівни творчий доробок її чоловіка — журналіста, поета, пісняра Юрія Ковальського. До того ж, у нас таки є усі його збірки, адже для нас він теж дорогий — не лише як колега і майстер друкованого слова, а й як редактор «Звягель-Інформу», у котрого багатьом пощастило вчитися. На жаль, 9 червня минуло 19 років, як перестало битися серце Юрія Івановича. А 6 червня журналісти відсвяткували професійне свято, тож цей матеріал і про це теж.


За успішною особистістю часто стоїть близька людина, котра вірить у тебе понад усе. Для Юрія Івановича надійним тилом стала дружина — їй присвячено багато полум’яних віршів, вона крокувала поруч життєвою стежиною, додаючи творчій людині наснаги. Невипадково, готуючи до друку цю статтю, перший вірш, що натрапив мені на очі, — про неї:
«Нічого не осталось у житті,
окрім твоєї дивної любові,
від неї навіть самоті
не сумно у години присмеркові».
А скільки їх ще, тих віршів… Загалом — понад тисячу, про різне.
Щоб вони були надруковані, Галина Василівна дбайливо збирала їх у збірки після смерті чоловіка. За життя не було видано жодної книги талановитого автора, і, хтозна, чи з’явилися б вони взагалі, якби не старання дружини та спонсорів. Відтак вийшло друком чотири збірки автора — «Зимові квіти», «Прозріння», «Днів моїх полічено хвилини» та «Вибрані твори». Усі вони належно оцінені читачами — у вільному продажу їх не лишилося!
Багато років для Галини Ковальської ці збірки — немов найбільше багатство душі і нерозривний зв’язок з чоловіком, незримий для усіх інших. Вона про це говорить якось сором’язливо і досі жодних інтерв’ю на цю тему уникала — не вважає, що це має для когось велике значення.
Але що тоді має значення у житті, як не любов та повага, що продовжують жити, навіть, коли людина покидає цей світ? У цієї пари є чому повчитися. Юрія Івановича немає майже два десятиліття, а дружина досі рідко говорить про нього у минулому часі. Майже завжди, коли згадує чоловіка, на її очах з’являються сльози. Ось чому захотілося написати про Ковальського не як про відомого земляка, а крізь призму його ніжних стосунків із дружиною.
Тим паче, що від імені нашого колективу, очевидно, маємо право це зробити — «Звягель-Інформ» тісно нас поєднав. Юрій Ковальський робив початкові макети нашого видання, створював концепцію першої у місті незалежної приватної газети, що досі залишається найуспішнішою серед друкованих видань Новограда-Волинського. До речі, приватні оголошення — його задум, що мав визначальний вплив на майбутнє газети.
Як тоді, так і зараз, Галина Василівна не залишається осторонь — щоп’ятниці приходить у редакцію розділити з нами враження від свіжого номеру газети. Не знаю, як у інших, а у мене часто є відчуття, що за нашою роботою, разом із цією жінкою та великою читацькою аудиторією, спостерігає мудрий наставник Юрій Іванович. Хоча й не була з ним знайома, проте переконана: справу, яку дуже любиш, — незримо оберігатимеш завжди… Мабуть, редактор Ковальський покреслив би цю мою статтю (за розповідями колег, він це робив частенько), але вірю у те, що наше бажання подякувати його дружині, він би оцінив.

— Галино Василівно, невже 19 років і справді минуло після смерті редактора?
— Бачиш, як плине час…. А як довго Юрія Івановича у місті пам’ятають!
— Найперше ви є прикладом того, наскільки добре пам’ятають. Завжди — зі сльозами на очах, так щиро…
— До останнього подиху так буде. Ось і зараз не можу говорити.
— Скажіть, яким мав бути чоловік, аби залишити по собі такі спогади?
— Більшості буде важко зрозуміти — таких людей мало у житті. Хтось скаже: кожна жінка буде свого чоловіка хвалити, а він насправді на це заслуговує, тому які є найкращі слова у світі, — вони про нього. Життєлюб, любив усе живе, хоч добре бачив: де чистота, а де — неприязнь, фальш. Йому були притаманні надзвичайна доброта, надзвичайна порядність, культура спілкування з людьми. Усі пам’ятають його допомогу: він буде усю ніч думати, щоб допомогти! Таке ж ставлення було до дітей, до сім’ї.
— На слова Юрія Івановича написано Гімн міста, його прізвищем названо вулицю, де він мешкав, та міську бібліотеку. Вважаєте, земляки належно цінують творчість поета?
— Поза сумнівом. Чи ще будуть когось у Новограді так шанувати? Я дякую усім людям, хто допомагає увічнити його пам’ять. Усім благодійникам, котрі допомагали видавати збірки. Він став першим поетом у нашому місті, до нього поетів не було. Багато хто у нього навчався. Поет Анатолій Клюско часто згадує, як приніс свої вірші Юрію Івановичу. Він був зайнятий, проте вірші прочитав. І сказав: «Передай батьку, нехай пишається, що такий син у нього». Отака була їх перша зустріч. І справді Анатолій Клюско нині — серед поетів, яких у місті читають.
— Зараз інші часи — ніхто вже не чекає виходу на пенсію, аби заявити про свої переваги. Чому за життя, усвідомлюючи свій талант, Юрій Іванович не видав жодної збірки?
— Готувався видати першу на своє 60-річчя, але не сталося — його життя обірвалося у 59 років, через хворобу. Звідси й назва «Зимові квіти», бо це — пізнє видання. Потім були ще, а останнє — «Вибрані твори», де зібрано найкраще. «Не усі поети заслуговують мати вибрані твори, а Юрій Іванович заслуговує», — сказав мені Валентин Грабовський (він допомагав упорядковувати збірки), коли я запитала, чому у нього немає вибраного видання. Згодом цю книгу довелося упорядковувати без нього — він, на жаль, пішов із життя.
— Ви були свідком написання віршів, пісень, малої прози та щоденників, які ми зараз читаємо. Розкажіть, яким був цей процес?
— Писав уночі, щоб ніхто не заважав. У нього не було власного кабінету, хоч творчі люди мали тоді право на додаткові квадратні метри площі, але влада їх не давала нікому. Прийде з роботи чи з рибалки — і пише…
— Ви згадали про рибалку, а про це захоплення, як і про природу, у поета дуже багато віршів. Очевидно, на природі йому було краще думати, творити, мріяти?
— Напевно. Не було погоди, яка могла б стати на заваді його походам на річку. Він любив, щоб я була з ним. Казав: «Послухай, як листя промовляє до нас…» Знав кожну місцину, кожне болото, травинку, ягоду, гриб… Завжди вирізав собі «перо» з гілля і записував рядки на ходу. Любив з кожним зустрічним рибалкою поспілкуватися. Питав, що ловиться, радив, які гачки на яку рибу чіпляти.
— Що найчастіше, у неофіційних розмовах, про нього згадують колеги?
— Окрім добрих рис, люблять пригадувати, як він «сварився». Казав: «Я вам дам на планерці! Що ви таке понаписували?!» Спочатку всі думали, що й справді будуть якісь скандали, а він на планерках, навпаки, колег оцінював виважено, ніколи не ображав. У творчих колективах це дуже важливо. Якщо треба покритикувати когось, — зроби це наодинці, а при усіх — не можна.

— Як ви познайомилися?
— Ми жили на одній вулиці. Він приїхав з армії, працював кореспондентом. У 1962-му ми познайомилися, а у 1963-му — одружилися. Я працювала у військовому шпиталі, там було багато офіцерів з усього Союзу. Він до мене зайшов у кабінет, побачив книжки. Подивився, що саме я читаю… Так розпочалося наше знайомство. З ним було дуже цікаво, мені не хотілося більше ні з ким спілкуватися. У четвертому класі перший його вірш надрукували у газеті. З учнів він вирізнявся, хоч відмінником не був. До школи ходив із Суховолі у Піщів по 8 кілометрів, туди й назад!
— Про ваше кохання написано багато віршів. Ви часто вгадували у них себе?
— Вгадувала про кохання до мене не лише з віршів. Коли йшла у нічну зміну на роботу, то він кидав усе й проводжав мене до шпиталю. Вранці дзвонить, коли зміну здаю: «Будеш йти з роботи — зайдеш до мене у редакцію». Приходжу, питаю: «Що сталося?» Каже: «Нічого не сталося. Просто я тебе не бачив довго». Отаке ніжне ставлення до мене мав. Я тільки приїду в село — дзвонить і питає, як доїхала, а повертаюся — вже зустрічає на автовокзалі. Нам постійно було про що поговорити. Кожна зустріч із ним — завжди була приємна і цікава.
— Напевно, закоханий у жінку і природу чоловік часто дарував квіти?
— Частіше він дарував мені не квіти, а книжки (сміється — авт.)!
— Про ваші стосунки свідчить і те, що на честь коханого ви назвали сина Юрія, котрий теж став журналістом. Кажуть, Юрій Іванович суттєво креслив матеріали колег. А як щодо статей сина?
— І сина — теж. Коли Юра працював відповідальним секретарем в окружній газеті у Тбілісі, то кожен номер надсилав батькові, який сідав із ручкою та правив. Потім по телефону розповідав, що вдалося, а що — ні. Писав синові у листах: «Серед поетів писак багато, але орлів — мало». Після факультету журналістики син закінчив із червоним дипломом юридичний факультет. А донька Леся пішла працювати у медицину — щоб батька лікувати… Діти обоє живуть в Одесі, відвідують мене час від часу.
— Хоч батько і «креслив» сина, але зі спогадів відчувається, що він — хороший журналіст. Пише про Юрія Івановича так, що зачитуєшся… З-поміж іншого, називає батька неквапливим. То що ж приховувалося за його «чекай-чекай»?
— Погоджуюся з сином, що то була не лінь. Хто працював з ним, знають, що до роботи він був дуже вимогливим. Швидше, боявся помилитися — для нього краще було взагалі не писати, ніж написати погано. Тим не менше, він завжди вірив, що його праця потрібна людям. 32 роки він працював у «Лесиному краї»! Навіть коли пішов, то читав матеріали колег, давав поради. Ще 4 роки після того віддав «Звягель-Інформу». Він завжди писав, ходив з блокнотом. Немає жодної школи чи організації, де б він не виступав. У музеї на плеядах говорив після усіх — давав виступити.
— Хто був найпершим критиком його віршів?
— Я.
— А як він сприймав критику?
— Нормально. Послухає зауваження, подумає і каже: «Ти знаєш, так справді буде краще».
Але газети, які він редагував, мені доводилося виписувати з багатьма іншими!
— Чому?!
— Казав: «Нащо?». Вдома у нас досі велика кількість підшивок різних газетних видань з усього тодішнього Союзу. Звідти нерідко брали цікаві статті — Інтернету не було, а читачу треба було давати інформацію різноманітну.
— Що могло викликати у вашому чоловікові найбільший сплеск емоцій?
— На 40-річчя колеги з «Лесиного краю» йому подарували вудку за 80 гривень. Він дуже радів, казав: «О Боже, я найбагатший чоловік на світі!» Потім ще донька Леся з Італії привезла йому вудку — не знала, що вже подарували йому. То він і цьому подарунку зрадів не менше і зарахував до свого найбільшого багатства. Ті вудки досі вдома зберігаються.
— А що, навпаки, могло його по-справжньому засмутити?
— Пригадую, був ювілей «Лесиного краю», і він дав у газету свого вірша (тоді вже працював у «Звягель-Інформі»). Цей вірш розмістили на останній сторінці, внизу, його це засмутило дуже. На ювілей він не пішов, запросив друзів поїхати до лісу по гриби. Потім написав вірша про це, який так і назвав: «По гриби». Того дня йому стільки людей дзвонили, вітали з ювілеєм газети, якій віддав життя — телефон розривався! А він на ювілей не пішов, отак необачний вчинок міг його ранити.
— У нього було багато друзів?
— Ні. Щоб віддаватися іншим — слід мати багато часу, а він час дуже беріг і близько до себе мало кого підпускав. Зі мною він багато про це ділився.
— Примхливість творчої натури позначалася на ваших стосунках?
— Я його відчувала наперед, тому знала, який у нього настрій і що можна йому сказати, а що — ні. Знала, наскільки складна робота у журналістів, тому усе розуміла. Цікаво, що у нього ніколи не було скандалів після виходу статей. Він часто консультувався з юристом у проблемних питаннях, був хорошим психологом.
— Що ж, дякую за відвертість, Галино Василівно. І приходьте до нас за свіжим номером «Звягеля», де буде стаття про вас!
— Дякую, але ти про мене, Юлю, багато не пиши!