Іван Степнюк (імена в матеріалі змінено) до міста приїхав на зустріч із Михайлом Млинником, колишнім однокласником, із котрим не бачився років зо п’ять. Зустрітися мали в центральному парку біля фонтану.
Проте минув призначений час, а приятель не приходив. Перечекавши ще тридцять хвилин, Іван Степнюк набрав номер мобільного однокласника. Однак той знаходився поза зоною досяжності. Приїжджий ще цілу годину нидів у парку, але Михайло Млинник усе не з’являвся. Чергова спроба зв’язатися з ним по мобільному була марною. Той на зв’язок не виходив.
«Навмисне відключив мобільний? — спересердя подумав Іван. — Чому передумав прийти? Домовилися ж? Дізнався, що я строк тягнув і злякався? Козел…»
Шлунок нагадав про себе. Степнюк, втративши будь-яку надію на зустріч, поплівся містом. Біля базару купив біляша. І тут-таки його з’їв, лупаючи очима на базарних продавчинь і обтяжених турботами покупців.
Спробував ще раз подзвонити однокласнику. Та той, сволота, мовчав.
Куди далі? Додому?
Та в голові вже народжувались плани…
Попрямував у житловий приватний сектор, що за базаром. Пильне Іванове око вловило, як з одного двору виїхала іномарка. З повним салоном людей. Сімейка кудись поспішає?
У тому дворі — жодної живої душі. Й собаки не видно. Вікна зашторені. Це може бути першою ознакою, що в оселі на даний час пожильців немає…
Проте Степнюк ще деякий час потинявся дорогою, крадькома стежачи за вибраним об’єктом. Разом із тим прискіпливо вивчав сусідні двори: чи, бува, не стежать за ним небажані свідки?
Наче, все йшло спокійно. Хіба що, якась світловолоса молодичка вибігла з тазиком випраної білизни, розвісила її на мотузці, розтягнутій від будинку до сараю, і швидко зникла в хаті. На незнайомця, котрий проходив повз її паркан, жінка уваги не звернула.
— Лохачка якась затуркана, — виснував Іван Степнюк. Він дратувався. З думки не виходив однокласник-бізнесмен, у котрого хотів узяти в борг кругленьку суму. І той у телефонній розмові, наче, обіцяв допомогти.
Підібравши слушний момент, приїжджий шмигнув у двір. Обійшов будинок. Біля гаража знайшов шматок арматури і заходився відкривати віконну раму.

Тетяна винесла другу порцію «стірки». Проте таз поставила на землю, підійшла до паркану й подивилася на дорогу. Потім почимчикувала за сарай, окинула пильним поглядом сусідський будинок і враз кинулася до своєї оселі.
Максим пив чай. У кухні.
Аж тут Тетяна влітає. І затараторила:
— Максик! У наших сусідів щось не те.
— Що значить «не те»? — чоловік відставив чашку.
— Спочатку дорогою вештався якийсь підозрілий тип, — із тим же запалом продов-
жила дружина. — Все у двори зазирав. Я то хитра — у вікно стежила за ним…
Максим усміхнувся Тетяни­ній хвалькуватості. І та насуплено спитала:
— Ти чого? Хіба не хитра?
— Хитра, хитра! Розповідай далі.
— Та йди ти…
— Ну, не сердься, шпійон мій дорогий. Говори. Я слухаю.
— Так ось. Потім він зненацька зник. А це у Коробчуків вікно навстіж. Із причілка. Чого б це?
— Провітрюють кімнату.
— Так вони зранку поїхали до батьків. У село!
— Забули закрити вікно.
— Не знаєш, які вони педанти?
— Думаєш, злодії?
— Точно той, що дорогою лазив. Іди подивись.
— О-ой… І тут спокою немає…

Іван Степнюк діяв швидко. Насамперед він вивернув із шафи на підлогу всі речі, сподіваючись знайти на полицях гроші чи ювелірні вироби, куди їх, зазвичай, люди ховають. Та йому фортуна не посміхнулася. Тоді він поспіхом повивертав із шухляд комода білизну, постільне причандалля, однак і там нічого не знайшов.
Степнюк нервував. Перемістившись до кухні, понишпорив у кухонних буфетах, шухлядах, столах, де мешканці осель також полюбляють ховати гроші (особливо в банках із крупами). Але там Степнюк ніякого добра для себе не знайшов. Відтак він кинувся в ще одну кімнату-спальню. Зрештою, щастя йому таки всміхнулося. У шкатулці, що стояла на столику біля трюмо, знайшов золоті речі, деякі з них — з дорогими камінцями. Все те похапцем закишенив у спортивні штани. А прямуючи до вікна, прихопив дорогою планшет. Засунув його до своєї сумки, що теліпалася за плечима.

Максим зазирнув у розчинене вікно Коробчуків. В очі одразу кинулися речі, розкидані підлогою. Виходить, Тетяна мала рацію. Щодо злодіїв. Цікаво, вони ще тут? Чи він?
Раптом від паркана долинув Тетянин крик:
— Максиме! Він там! Звернув у кінці вулиці!
Чоловік, накульгуючи, підбіг до загорожі.
— Де він?
— Кажу ж: звернув. У провулок. — Дружина хвилювалася, підганяла. — Біжи! Може, наздоженеш. Він — у світлій вітровці. І в джинсах. Потертих.
— Навряд чи я його наздожену, — хитнув головою Максим, кивнувши на праву ногу, яка ще не зовсім відновилася після поранення в АТО (він нещодавно повернувся з госпіталю). — Хіба що велосипедом. Крутить ще трохи можу.
— Біжи. А я сусідів гукну.

Іван Степнюк радів удачі. Дві жмені золотих речей! Деякі — з камінцями! Скільки ж то вони потягнуть? Збути їх не проблема. Надійні люди є.
Несподівано його обігнав якийсь здоровань на вело­сипеді. Розвернувся і став перед ним.
— Ну, привіт, курносий!
Іван Степнюк загальмував. Нашорошився.
— Тобі чого треба?
Максим, посміхаючись, поцікавився:
— Далеко чешеш?
— А тобі яке діло? — Іван Степнюк почав нервувати. Хотів обійти зухвальця. Та той, поклавши велосипед просто на дорогу, став перед ним стіною.
— Що в сумці?
— Та пішов ти, жлоб!
Максима, наче ножем по серцю різонуло. Всілякого «жлоб’я» він набачився. Там, на Донбасі. Але, щоб його так обзивати… Та ще якийсь замориш!
Іван Степнюк зметикував, що це, мабуть, сусід того будинку, в якому він побував. Але як він його вирахував? І чому так запізно? Чому дав йому відійти подалі? Що за запізніла реакція?.. Повернути назад? Небезпечно. Прориватися? Чи рвонути через ці штахети? Але, з якого дуру? Він же знає деякі прийомчики. На зоні один дружбан навчив. Тим більше, цей тип кульгає. А ще одну штукенцію маю, яка примусить цього охоронця моралі затруситися…
— Я не знаю, хто ти такий і чого хочеш. Але ліпше зійди з дороги.
— А то що буде?
— Пику наб’ю.
Максим засміявся. Відтак мовив:
— Ану спробуй.
У незнайомця в руках несподівано з’явився бойовий пістолет. Максим навіть не помітив, звідки він у нього так швидко взявся. А злочинець вже звів курок.
— Ну як? — тріумфуючи, Іван Степнюк вишкірив зуби і ступив два кроки до суперника.
І дарма. Максим блискавично вибив зброю з рук противника. Пістолет відлетів на кілька метрів. Затим удар рукою під дихало зігнув Івана Степнюка в три погибелі. А удар ребром долоні по карку прикував його до землі. Перед очами все попливло.
Саме в цю мить в кінці вулиці (з протилежного боку) показалося поліцейське авто. На допомогу бігли і сусіди.

Коли зловмисник оклигав і його повезли до відділу поліції, Тетяна, стурбовано оглядаючи чоловіка, спитала:
— Той волоцюга хоч боляче тобі не зробив?
Максим засміявся:
— Таке скажеш. Не ті вагові категорії!..

Іван Степнюк уже раніше притягався до кримінальної відповідальності. За хуліганство та незаконне носіння зброї. Всього декілька місяців тому цей невдаха повернувся з місць позбавлення волі. Чергова афера йому не вдалася. Нарвався на «атошника» — вояку, котрому, як бачимо, доводиться «працювати» на два фронти.