Є люди, які після спілкування залишають гарні неповторні враження, бажання зустрітися знову. Щоб поговорити про життя-буття, пригадати цікавинки з минулого рідного краю. Саме таким є наш земляк Микола Ілліч Прокопчук.
Знаю його не один рік. Незважаючи на вже немолодий вік, він не бажає коритися рокам, негараздам зі здоров’ям, бо має сильний характер, велику любов до життя, хоч і складалося воно дуже непросто.
…Народився Миколка наприкінці листопада далекого 1927-го року у простій селянській сім’ї у с.Великий Молодьків. У Прокопчуків вже було дві доньки — Мар’яна, Ольга та сини — Степан й Гришко. Коли почалася війна, ще зовсім юним Гриць почав допомагати місцевим партизанам боротися із загарбниками. Добував важливу інформацію для командира партизанського загону про пересування фашистів, доставляв у загін продовольство. Одного разу Гриша знову прийшов потайки додому, щоб досконало ознайомитися із ситуацією у Молодькові та навколишніх селах, оскільки бійці невидимого фронту готувалися до чергової диверсії на окупованій території. Німці, напевне, відчули це, і почали обшукувати кожну хату у селі. Батьки порадили Гриші швидко сховатися під підлогу, де він пробув не одну ніч, поки з партизанами не пробрався городами до найближчого лісу…
Розповідали, що юний месник десь загинув, захищаючи рідний край. Приклад старшого брата спонукав і Миколу до боротьби зі зброєю в руках, бо не хотілося ще безвусому хлопцеві коритися чужинцям. Разом із Григорієм він восени 43-го року опинився у лавах партизанського загону імені Чапаєва. Шістнадцятирічний Коля ходив по селах, щоб зібрати партизанам продовольство. Згодом юного месника почали брати і на виконання бойових завдань — різних диверсій, бо був кмітливим і сміливим.
Після звільнення Звягельщини на початку 1944-го Миколу Прокопчука призвали у діючу армію і направили на навчання у школу снайперів.
На посаді старшини прослужив 30 років, будучи для солдатів і командиром, і батьком.
У свята ветеран з годістю одягає свої нагороди, яких у нього більше двадцяти. Серед них — ордени Вітчизняної війни, «Партизан України», «За визволення України», медаль «За бойові заслуги» та інші. Коли вийшов у запас, вдома не засиджувався — це не у його характері. Працював завідуючим паливним складом, що у ті роки суцільних лімітів на вугілля було не просто. Був і помічником директора пивзаводу Зінченка. І скрізь — подяки і шана за сумлінну працю.
Ветеран війни і праці разом зі своєю дружиною Феофанією Минівною живуть у мирі і любові більше 60-ти років, народили і виховали двох дочок — Валю і Тетяну. Тішать дідуся й бабусю четверо онуків, є вже і правнуки, які нерідко провідують Миколу Ілліча та Феофанію Минівну. Цікавляться, як живуть шановні ветерани, допомагають, чим можуть.
Феофанія Минівна — теж учасниця партизанського руху. Часом довгими зимовими вечорами лине з Миколою Іллічем у далекі спогади. Пригадують свою партизанську юність, наповнену романтикою і ризиком. І ніколи не забудеться той радісний день 1951-го року, коли вродливий, високий Микола попросив її стати його дружиною. А вона, теж молода, вродлива швачка ярунського промкомбінату, хоч і мала інших залицяльників, вирішила пов’язати долю саме з Миколою.
Ось так, у любові і взаєморозумінні, живуть і нині, показуючи приклад іншим, як треба долати життєві труднощі, гідно прожити кожен день, щоб залишити гарний слід на землі?