— Знаєш, Петре, щось у мене з поглядом не той.
— Сліпнеш, чи що?
— Та ні!
— А що ж тоді, Іване?!
— Ну, стою оце, Петре, коло магазину. Стою, значить. Бачу, жінка йде!
— Ну-ну?
— Що «ну-ну»?! Подивився на неї, а вона ногами так мах-мах доверху! І як гепнеться!
— Так слизько!
— О-чі! — Іван пальцями мало не проштрикнув свої зіниці. — Очі! Подивився — і впала! З поглядом не той!
— Ну це ти вже загнув, Іване!
— Слухай далі. Бачу, поруч якийсь дідок на воза сідає. Подивився я так на його коня, а кінь беркиць — і впав на ноги!
— Випадковість, — засумнівався Петро. — Збіг обставин.
— Слухай далі! — Іван груди вперед! — Василь Гілка колись, пам’ятаєш, ділов мені наробив…
— Було, пам’ятаю.
— Паркан його бачив?
— Бачив! То це ти?! А я думав, що вітром знесло!
— Оча-а-ми!
— Н-даа, діла! — Петро почухав потилицю.
Він уже й вірити почав у неймовірну Іванову силу. А що тут дивного? Тепер і не таке побачиш. Он півсела раптом екстрасенсами поставали. Той ауру бачить, той — роги…
— А ти, Іване, — цікавиться Петро, — тільки можеш, щоб падало чи можеш і, того… піднімати?
— А що треба підняти?
Петро зніяковів.
— Я тобі потім скажу.
— Ні, чого ти? Якщо щось треба, то я спробую!
— Та там стіна в сараї посунулася. Але то пізніше. А на що ти ще дивився, що впало, га?
— Ну, на гривню дивився! На газ див-ви-вився…
— Щооооооо??? — раптом побагровів Петро. І як накинеться на Івана. — То ось чому я в хаті мерзну?! Ось хто винен, що гривня впала?! Ось хто…
— Гей, ти чого, Петре?
— Та я зараз твої зиркала!..
— Я ж пожартував!
— А я ні!
— Людоньки! Ря-туй-теееееее!!!