«Коли він іде на наркоз, то усі спокійні, як удави. З ним не сумніваєшся, що все буде добре!»

«Коли він іде на наркоз, то усі спокійні, як удави. З ним не сумніваєшся, що все буде добре!»

Операції бувають різні — великі і малі, проте не буває малих наркозів. Кожен, хто стикався у житті з хірургічними втручаннями, це розуміє. Самі анестезіологи говорять, що наркоз — не просто наука, а мистецтво. І, як у будь-якій професії, найдрібніші тонкощі анестезіології — це прерогатива фахівців з великої літери.
Серед таких фахівців — завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії міськрайТМО, гордість міста у номінації «Кращий лікар» 2013 року, анестезіолог Іван Кравченко. Цьогоріч виповнюється двадцять років, як Іван Васильович очолив відділення реанімації, а 1 серпня він відзначає 60-річний ювілей.

РОЗУМІЄ КОЛЕГ, ПАЦІЄНТІВ ТА… ЖУРНАЛІСТІВ
Про таких, як він, можна говорити багато і довго, проблема одна — Кравченко дуже вже не любить публічної уваги до себе. Знаючи це, ми не стали напрошуватися на інтерв’ю, але не могли залишити поза увагою день народження друга нашої редакції. Не побоїмося такого визначення, бо Іван Васильович завжди йде назустріч журналістам: яким би зайнятим не був, знаходить час прокоментувати особливості нещасних випадків, ДТП, страшних травм, якщо люди потрапляють у реанімацію. Розуміє, наскільки важливо тримати руку на пульсі у різних професіях, не лише в медицині.
А медицині пощастило, що має лікарів, котрі прийшли у професію за призначенням — допомагати не лише за дипломом, а й за покликом душі. Про таких можна знімати фільми і писати книги, до таких йдуть за цінними порадами колеги та від душі дякують врятовані пацієнти. Не дивно, що колеги Івана Васильовича теж хочуть сказати слова вдячності напередодні ювілею, разом із ними до оберемку щирих вітань приєдналася дружина Наталя Леонтіївна, фармацевт міськрайТМО. А ми усе це зібрали у букет і даруємо людині, мова про яку — далі.
НАВІТЬ ВАЗОНИ У РЕАНІМАЦІЇ В’ЯНУТЬ. ЧОМУ Ж ІНШІ ВІДДІЛЕННЯ ЗАЗДРЯТЬ?
Колеги розповіли, що коли новий завідувач прийшов працювати у їх непросте відділення, — одразу сподобався, з першого погляду. Особливо впала в очі тактовність і виваженість Івана Васильовича, без якої сьогодні вже ніхто не уявляє завідуючого реанімації. У цих стінах, про які працівники говорять, що тут «не оранжерея» (бо щодня — страждання і біль), ці риси особливо цінні.
Минуло вже два десятиліття їх спільної роботи, а він жодного дня не припиняв бути для колективу взірцем у роботі. Мабуть, тому, зізнаються медики, їх відділенню по-доброму заздрять інші колеги. Звісно, не складній специфіці роботи, бо ж у реанімації навіть квіти у вазонах часто пропадають через важку атмосферу. Захоплюються створеною атмосферою на роботі, якимось особливим дружнім мікрокліматом, де панує спільна для усіх, непроста, але шляхетна мета — рятувати життя людей.
— За ці роки він згуртував колектив, ми виросли професійно, нас поважають за межами міста і району, — ділиться старша медсестра відділення реанімації Алла Музичук. — Усе це — заслуга Івана Васильовича. Настільки любимо свою роботу, що коли йдемо у відпустки, то вже за якийсь час неодмінно хочеться повернутися назад. Івана Васильовича ми любимо і поважаємо, а коли так ставишся до людини, то не хочеш підвести.
У симфонії порятунку пацієнтів Іван Васильович, наче диригент: щоб ніхто не вибився з ритму, йому достатньо з’явитися на порозі і, якщо щось йде не так, піднявши окуляри, поглянути з-під лоба. У цей момент усі одразу розуміють — схибили і поспішають виправити.
Стиль роботи завідувача зобов’язує усіх до одного мати «синдром відмінника», і це нікого не обтяжує. Навпаки, додає сил і наснаги ставати кращими у професії, житті. А працювати є над чим — за рік через відділення проходить близько 8,5 тисяч операцій та 700 пацієнтів.
«ЙОГО НАРКОЗИ — ЦЕ КЛАСИКА»
Так говорять про роботу завідувача колеги. «Треба бачити, як рівно проходять, без дискомфортних ситуацій для хірургів. Коли він іде на наркоз, то усі спокійні, як удави. Це, як у бій іти — з ним не сумніваєшся, що все буде добре. У нас й інші лікарі є хорошими фахівцями, але Кравченко — це світило».
До хворих діток у нього особливе, ніжне ставлення. Його методи роботи і тактовність імпонують адміністрації міськрайТМО, тож керівництво Івана Васильовича цінує.
Кажуть, щоб бути хорошим анестезіологом, — замало знати анестезіологію — потрібно ще мати характер. Івану Васильовичу цього не позичати, проте його характер — це не високі амбіції чи намагання підняти своє «я» над іншими. Навпаки — уміння плекати свій характер винятково добрими рисами, що й заслужило високу оцінку колег. За їх словами, завідувач ніколи «не виходить із себе», хоча часто рішення доводиться приймати на межі життя і смерті, а подекуди — сповіщати страшні звістки близьким пацієнтів.
Уміння приймати неординарні рішення, про які не йдеться у книжках з медицини, але які у екстрених ситуаціях дозволяють рятувати складних пацієнтів, — важлива риса Кравченка. «Це не для преси», — кажуть медики, розповідаючи те, від чого у пересічної людини волосся стає дибки, а для працівників реанімації, для Івана Васильовича, усе це — щоденна робота. Найбільша радість — пацієнти, котрі не мали шансів, ходять по місту, вітаються з Іваном Васильовичем і щоразу кажуть йому та колегам-професіоналам: «Дякуємо за подарований шанс!»
Робота виснажує усіх, повертаючи додому працівників реанімації знервованими, втомленими. Підтримка та витримка родин — дуже важлива, але й тут у Кравченка — гармонія. «Це багатьох із нас терплять вдома, — самокритично усміхаються колеги, — а його не треба терпіти, бо він і там уміє!»
ВІН ЛЮБИТЬ НАС, А МИ — ЙОГО!
Про те, що талановитий лікар талановитий в усьому, — зрозуміло з перших слів інтерв’ю з дружиною Наталією Леонтіївною Кравченко.
— Наша сім’я не страждає від завантаженості Івана Васильовича, тому що завжди відчуваємо його любов, ласку, турботу. Він дуже любить дітей, онуків, і до мене ставиться якнайкраще, — у щирості цих слів не доводиться сумніватися, бо на очах дружини з’являються сльози, і це переконує у головному: світлі люди живуть поруч. — Скільки ми прожили, я жодного разу не чула від нього негарного слова у свою адресу, чи підвищення тону. Навіть, коли я приходжу з роботи не в гуморі, він намагається обстановку згладити. Скромний, культурний, невибагливий, надзвичайний — це про нього.
Цього року, до речі, виповнюється ще й двадцять років подружнього життя родини Кравченків. Це для кожного — другий шлюб, тож на двох — четверо дітей і шестеро онуків. На жаль, один із синів чотири роки тому помер від гострого приступу панкреатиту, довелося переживати горе разом…
Познайомилося подружжя у Коростишеві, де Іван Васильович працював завідувачем реанімаційного відділення, а Наталія Леонтіївна — завідувачкою аптеки. Щодня зустрічалися по роботі, згодом товариські стосунки переросли у міцне почуття, яке не втрачає запалу й досі.
КОМУ — АНЕСТЕЗІЮ, КОМУ — ШАШЛИК: УСЕ — НА ВІДМІННО!
— Ми знаходимо час, аби спілкуватися не лише з родиною, а й з колегами, — розповіла Наталія Леонтіївна. — Щороку зустрічаємося на нашій дачі у Гульську на День медпрацівника, це стало гарною традицією: і діти, і батьки. Знаєте, різниці у віці не відчувається. Приїжджають до нас щоліта колеги з Коростишева, з якими ми працювали 20 років тому. Ми завжди усім раді, і люди це відчувають.
І справді, відчувають. Професійне свято невипадково стало сімейними днем, це — ініціатива Івана Васильовича. Цього дня кожен намагається компенсувати нестачу уваги один до одного, подарувати тепло взаємин, за яким скучають усі, незалежно від професії. Цього дня Кравченко міняє операційну на мангал і готує для гостей шашлик, варить шурпу чи юшку, а потім усе це присмачує своїм відмінним почуття гумору. «Як працюємо згуртовано, так і відпочиваємо!» — влучно резюмують колеги.
— На Новий рік їдемо з родиною у Гульськ, прикрашаємо ялинку, катаємося на санчатах, ліпимо снігову бабу. Одне слово — присвячуємо життя дітям і онукам. А на море Іван Васильович не любить їздити, бо лежати на піску понад два дні — це не у його силах, пасивність швидко набридає. Тому й удома, і на дачі усе зроблено його власними руками.
Серед захоплень завідувача реанімації — рибалка і полювання. Очевидно, це такий собі релакс для стомленої душі, аби повернутися з природи і продовжувати йти далі: працювати, жити, дарувати іншим свій досвід і тепло душі, підтримувати, заряджати.
«Бажаємо багато сил і терпіння, бо керівника такого рівня більше немає», — вітають Івана Васильовича з ювілеєм колеги. «Щоб був здоровий, не боліли йому ані серце, ані душа, довгих років життя. Бо він нам дуже потрібен!» — бажає від імені родини дружина Наталя.
Нехай побільше буде легкості і приводів для радості у вашому житті та нелегкій роботі, Іване Васильовичу, і нехай не гасне світло у кінці тунелю надії, яке ви з колегами даруєте людям!
Юлія КЛИМЧУК