Моя шкільна подруга Наталка подзвонила як завжди несподівано: «Привіт! Сто років не бачилися, давай зустрінемося». Я погодилася і почала швидесенько збиратися, а за двадцять хвилин ми вже пили каву в нашому улюбленому невеличкому кафе, де тиха спокійна музика навівала романтичний настрій. З Наталкою у школі ми були подругами «не розлий вода», ділилися усіма своїми секретами і завжди розуміли одна одну, як то кажуть, з півслова. Але відтоді минуло майже двадцять літ, у кожної з нас була своя життєва стежка і тепер зустрічалися лише вряди-годи, бо і жили ж у різних містах. Інколи передзвонювалися, і загалом я була в курсі всіх тих подій, які відбувалися в житті моєї подруги. Так само, як і вона.
Наталя вийшла заміж через 2 роки після школи за нашого однокласника, з яким зустрічалися ще з восьмого класу. Красивий, розумний, перспективний — Леонід був улюбленцем у школі, і за ним тайкома «сохли» чимало дівчат. Проте, він одразу виділив з дівочого натовпу невеличку худеньку карооку Наталочку, яка також відповідала йому взаємністю. Це дійсно була гарна пара. Він — високий, мужній, з класичними рисами обличчя — ну, неначе тобі грецький бог зійшов з картинки. А тендітна Наталочка — також мала чимало залицяльників, адже з нею завжди було цікаво, весело, та й зовнішністю доля не обділила.
Одружилися вони, будучи студентами. У родині народилося двійко хлопчиків, залишилися жити в обласному центрі. Я інколи навідувалася до них у гості і була твердо переконана, що у моєї Наталі в житті все склалося гаразд. Чоловік не пив, «наліво» не ходив, гроші приносив у сім’ю... Щоправда, здавався він мені трохи холодним, дещо самозакоханим і гордовитим. Наталя інколи сміялася: «Знаєш, сімейне життя — це велике випробовування для обох. Якщо раніше Льоня впадав за мною, казав, що я для нього — весь його світ, то тепер і на роботі часто затримується, та й квітку навіть на свято забуває подарувати. Так і живемо, я вже звикла. Діти радують, підростають...».
Але одного разу сталося так, що Леонід втратив роботу, а Наталя також не могла ніде влаштуватися за спеціальністю. Чоловік чомусь не особливо переймався тими проблемами, а все більше нарікав на тяжкі часи, фінансову кризу та невдячну державу, де випало їм народитися і жити. Наталка билася неначе риба об лід — шукала підзаробітки з ранку до ночі, бралася за будь-яку роботу, аби хоч якось прогодувати сім’ю. І коли одного разу знайома запропонувала поїхати до Італії на заробітки, то Наталя погодилася. Не відразу, бо не уявляла, як це — на декілька років залишити дітей, сім’ю. Та іншого виходу не було — поїхала.
Відтоді ми не бачилися 5 років. Тільки якось влітку Наталка перетелефонувала і сказала, що незабаром приїде у відпустку і хотіла б зі мною зустрітися. Коли я радісно почала розпитувати, як там і що там, то почула лаконічну відповідь: «Приїду і все розповім».
Ось наша зустріч відбулася. Ми сидимо у кафе, і я бачу напроти себе таку знайому і разом з тим незнайому жінку. Власне, вона ніколи не схиляла голову перед труднощами, але отой дівочий блиск в очах та безтурботна юна посмішка були надовго зникли з її обличчя, а ось тепер з’явилися знову. Вона неначе помолоділа на років п’ятнадцять і знову повернулася у свою юність:
— Наталочко, чудово виглядаєш. Знаєш, тебе літа неначе обминули. Невже в тій Італії такий клімат сприятливий чи працювати багато не доводилося?
— Клімат там дійсно чудовий, а працювати доводилося тяжко. Знаєш, бралася за будь-яку роботу — і в будинках прибирала, і стареньких немічних доглядала. Це тільки той, хто цього ніколи не робив, — не зрозуміє, яка то тяжка праця. Але не хочу на цьому зупинятися, бо це все не так і важливо. Просто за цей час у моєму житті сталася подія, яка, мабуть, кардинально поміняє долю і не лише мою.
Я мовчки дивилася на подругу і, чесно кажучи, не знала, що говорити. Бачила, що через привітну посмішку в її очах світиться ще щось таке незвідане і нерозгадане, яке зробило з моєї Наталки нову людину. Тому з острахом запитала:
— Ти що, закохалася?
— Не просто закохалася, а зустріла чоловіка, якого підсвідомо чекала все своє життя. Розумієш, це тільки зовні здається, що все гаразд. А насправді, коли живеш з людиною і відчуваєш, що між вами з кожним днем розростається холодна стіна відчуження, то розумієш, що зробила в житті помилку. Але це був твій власний вибір. І вже не шукаєш винних, а живеш з тим, що маєш. Є сім’я, є діти, є відповідальність за них. Тому я ніколи не думала щось змінювати у своєму житті, поки не зустріла чоловіка, який перевернув з ніг на голову всі мої принципи та переконання. Перевернув лише однією своєю появою.
— Що, невже такий красень?
— Зовсім ні. Навпаки, звичайнісінький. Але це для інших, а для мене він тепер — найкращий і найрідніший у цілому світі.
— То він італієць?
— Сальвадор — насправді італієць. Ми познайомилися випадково, у магазині — він допоміг мені донести сумки до машини. Був чемний, і якесь таке тепло я відчула від цієї зустрічі, що погодилася на наступну в маленькому кафе на розі двох вулиць. А відтоді все моє життя пішло шкереберть. Я зрозуміла, що тільки з цим чоловіком можу бути і відчувати себе жінкою. Він дзвонив мені кожного ранку і першими його словами завжди були «Чао, Аморе міо» («привіт, моя любов»). Він надзвичайно ніжний, турботливий і ласкавий, а я просто розтаю від його обіймів і поцілунків.
Розумієш, таких відчуттів у мене ніколи не було з чоловіком, а з Сальвадором ми уже разом більше року і нічого не проходить, не стирається. Навпаки, чим далі, тим більше ми потрібні один одному.
— І що ти думаєш тепер робити?
— Я приїхала сюди з твердим рішенням — повернутися. Приїхала, щоб забрати з собою дітей, адже без них теж не можу. Розумію, що дітям потрібен рідний батько, тільки нічого не можу з собою вдіяти. Повір, я сильна, ти ж знаєш. Навіть ніколи подумати не могла про те, що можу поламати чиюсь долю, навіть того ж чоловіка. Коли я сказала, що нам потрібно розлучитися, то зустріла здивований погляд: «Чим я тебе не влаштовую? Ну скажи, я змінюся, адже у нас сім’я». Я не знала, що йому казати у відповідь, хіба що те, що зустріла чоловіка, без якого не можу жити.
— На скільки він старший за тебе?
— На 20 років. Повір, це зовсім неважливо — ні різниця у віці, ні національність, ніщо-ніщо. Просто зустрічаєш свою людину, з якою тобі настільки добре, що забуваєш про все на світі. Я знаю твої моральні принципи, і знаю, що, швидше всього, будеш агітувати мене зберегти сім’ю. Мовляв, все це минеться і забудеться. Не минеться і не забудеться. Я хочу, нарешті, відчувати себе повноцінною і щасливою жінкою. І мені дарує це відчуття його серце, його ставлення до мене, його вуста і його руки. Так що вже все вирішено, їду. Оце, власне, і все, що хотіла тобі сказати.
— Наталко, то де ж ви хоч будете жити? Чи він сам вільний, чи забезпечений?
— Не вільний і не забезпечений. Проте нещодавно розлучився з дружиною і чекає на мене з дітьми. У них з дружиною власних дітей немає, але, за італійськими законами, чоловік після розлучення практично все своє майно має залишити дружині. Жінка там захищена матеріально і це, звісно, дуже добре. А ми з Сальвадором поїдемо жити до його батьків, у невеличке гірське селище.
— Слухай, ти ж так звикла до цивілізації, до зручностей. Як же ж тепер, що — з милим рай і в курені?
— Я сама колись у це не вірила і сміялася з таких слів. А тепер...
Тут задзвонив телефон, Наталка подивилася на монітор і розцвіла у посмішці, а я почула приємний чоловічий голос, який надзвичайно лагідно звертався до моєї подруги: «Чао, Аморе міо».